Парадокс Штайнмаєра

На перший погляд виглядає так, ніби Росія, заручившись підтримкою Німеччини й Франції, розвела недосвідченого президента України Володимира Зеленського. Але насправді все набагато складніше

Семен Новопрудський,
російський журналіст

Х оча за всіма зовнішніми ознаками прийняття українською владою так званої формули Штайнмаєра здається капітуляцією, шанси на її реалізацію вкрай малі, і це не змінить ситуацію війни між Україною і Росією за суттю.

Здавалося б, справа виглядає так, ніби Росія, заручившись підтримкою Німеччини й Франції як партнерів у нормандському форматі, легко й невимушено розвела наївного і недосвідченого українського президента Володимира Зеленського. Але насправді все набагато складніше.

Оскільки погляди на трактування формули Штайнмаєра у Москви та Києва не збігаються і збігтися (за влади Путіна) ніколи не зможуть, ми маємо справу з парадоксальною ситуацією. Росія за допомогою цієї формули спробує заманити Україну на "поразку", а Україна має непогані шанси заманити Росію на "перемогу".

Отже, припустимо, що на окупованих (хоча поки юридично ця окупація не визнається ні Росією, ні Україною) територіях Донецької та Луганської областей відбуваються вибори за українськими законами. Їх легітимність визнає ОБСЄ. Де-факто там з'являється законна (з погляду й України, і Росії, і Заходу) влада. Тепер нібито Росія зобов'язана вивести війська й передати Україні повний контроль над українською частиною російсько-українського кордону. Але формула Штайнмаєра не описує, хто і як змушуватиме Росію прибрати військових із Донбасу й віддати кордон законним власникам. Та й якби навіть прописувала, Росія за Путіна, очевидно, не коритиметься жодним угодам, якщо не захоче. А Зеленський і поготів (поки) публічно озвучує виведення російських військ як попередню умову для виборів.

Найгірше буде самим окупованим територіям

Однак мета Путіна в цій війні — не легалізація "народних республік", не визнання їх незалежності й тим паче не їх анексія на манер Криму, хоча такий варіант не можна відкидати повністю. Мета Путіна — в принципі не дати Україні існувати як незалежній державі, мати всередині її території постійно чинний анклав під фактичним контролем Москви, не пустити Україну до ЄС й НАТО будь-якими способами. Простіше кажучи, Путін хоче, щоб в Україні не було миру й національної єдності, але сама Росія водночас була б тут ніби й ні до чого.

Чи вирішує це завдання навіть найдостеменніша й найчесніша реалізація формули Штайнмаєра? Ні. І річ не в тому, що на чесних виборах у ОРДЛО не обов'язково виграють ті, кого "призначать" із Москви. Конкуренцію їм цілком може скласти, зокрема, партія Слуга народу. Річ у тому, що Росія в її нинішній логіці фізично не зможе повністю віддати ці території під контроль будь-якої української влади. Кремль не має жодних гарантій, що ця нова влада ОРДЛО не кине її так само, як це намагався зробити абсолютний ставленик Росії Віктор Янукович на посаді президента України.

Росії вже неодноразово доводилося утилізувати своїх же ставлеників на Донбасі різними способами — від вбивства ексголови "ДНР" Олександра Захарченка до зовсім нещодавнього призначення колишнього в. о. голови "ДНР" Дмитра Трапезникова керівником адміністрації Елісти, що спровокувало протести в давно політично мертвій Калмикії.

До того ж формула Штайнмаєра має таку ж причину ніколи не реалізуватися, як і другий Мінськ — суперечки сторін про послідовність дій. Ніщо не заважає Зеленському наполягати на неможливості виборів до виведення російських військ із Донбасу, а Росія визнавати наявність своїх військ на Донбасі не збирається.

Найгірше в цій ситуації буде самим окупованим територіям. Росія роздає тамтешнім жителям російські паспорти за путінсьим указом, але не зацікавлена в їхньому переїзді. Путіну потрібно мати свою п'яту колону саме всередині України. І вже точно не хочеться брати на повне утримання спустошену війною велику територію з усе ще значним (удвічі більшим за кримське) населенням. У самій Україні в її нинішньому економічному і політичному стані немає резону брати на себе повну відповідальність за утримання ОРДЛО і вже тим паче надавати цій території особливий статус. Принаймні до березня 2020 року, коли в Нідерландах має розпочатися суд у справі про збитий боїнг. У цьому судовому процесі роль Росії у війні на Донбасі спливатиме неминуче.

Зрештою Росія може намагатися шантажувати Україну виконанням формули Штайнмаєра. Але й Україна цілковито може змушувати Росію "зазнати перемоги": піти з Донбасу заради виборів і "особливого статусу". Зрештою, якщо уважно вдуматися у сенс формули Штайнмаєра в трактуванні України, її реалізація можлива лише після того, як Росія визнає себе стороною конфлікту й перестане бути нею. Але Путін цього не визнає і бути стороною конфлікту не перестане.