Одного разу в парламенті

Сергій Рахманін, голова парламентської фракції Голосу, пояснює, як працює політична кухня президента Володимира Зеленського, і відповідає на кілька незручних для його власної політсили запитань, зокрема, чи може виступати на корпоративі у Білорусі Святослав Вакарчук

Ольга Духніч

Голова парламентської фракції Голосу, а в минулому — політичний журналіст Сергій Рахманін рідко усміхається, але для НВ робить виняток. Місяці, проведені у Верховній Раді, веселощів йому вочевидь не додали.

"Що став депутатом, не шкодую, але якби я знав, скільки буду щодня підписувати додаткових паперів як голова фракції, я б серйозно подумав", — похмуро жартує він.

Десятиліттями Рахманін писав для впливового тижневика Дзеркало тижня, а останніми роками ще й вів теле- і радіопрограми, а тому з огляду на професійні інтереси спостерігав усі українські парламенти часів незалежності. Тепер Рахманін прийшов у Раду: в нього великий аналітичний досвід, він легко орієнтується у законах і устрої політичних інститутів, про що не соромиться час від часу нагадувати політичним неофітам, які його оточують.

Із НВ він зустрічається в одному з київських ресторанів у несесійний день і приділяє інтерв'ю повних дві години часу, розмірковуючи про новий український політичний клас, до якого належить сам. Поговорити є про що.

— Як виглядає парламент для народного депутата, який багато років був політичним журналістом?

— Поки що це дуже хаотичний парламент. Що мене дійсно напружує і стомлює, це невиправдано високий темп того, що в ньому відбувається.

Я розумію мотиви такого "турборежиму" з боку монобільшості, але, з огляду на те, що значна кількість парламентаріїв не мали ніякого політичного досвіду і вперше у своєму житті аналізують, пишуть або читають законопроекти, логічніше було б, навпаки, не поспішати.

Поки ж ініціатори законопроектів часом самі хапаються за голову, побачивши, що вони проголосували. Адже за поспіхом виявляються серйозні проблеми у підписаних президентом законодавчих актах. Їх доведеться постфактум вирішувати внесенням змін до закону.

— А якщо подивитися на цей парламент як на приклад "народної соціології", то кого обрав народ України, обираючи Слугу народу?

— І президент, і його політична сила у передвиборчій кампанії виглядали як книжка-розмальовка, яку виборець розфарбовував своїми очікуваннями як хотів. Тому всередині політичної сили є люди, які, умовно кажучи, тяжіють до поглядів ОПЗЖ [Опозиційна платформа — За життя], а є ті, хто тяжіє до ЄС [Європейська солідарність]. І вони співіснують в одній фракції. Логіки і цілісності в ній водночас не спостерігається. Це помітно навіть у законотворчості. В одному законопроекті можуть сусідити жорстко фіскальні та дуже ліберальні норми. І це правки, зроблені членами однієї і тієї ж фракції. Рано чи пізно утруска і калібрування у монобільшості все-таки відбудуться, але поки що все виглядає так.

Поки що помітний і системний єдиний процес — це спроба президента максимально сконцентрувати владу у своїх руках

Є ще одна проблема з цим парламентом: його більшість безпосередньо залежить від поглядів президента країни. А сам президент поки ще недостатньо чітко розуміє, чого він хоче.

У голови держави має бути чіткий план дій, набір його цінностей і політичних установок має бути очевидним і зрозумілим. У чому план Зеленського і його політичної сили, я не розумію. В їх діяльності співіснують прямо протилежні вектори, й уряд теж нічим допомогти не може, він такий же хаотичний, як і парламент. Деякі міністри досі не зрозуміли, куди вони потрапили і що повинні робити.

В уряді є люди, які викликають симпатію, але він не виглядає командою, а Гончарук не виглядає безумовним авторитетом для цих людей. Кабмін, на жаль, у масі своїй — місіонери без віри, проповідники без пастви і кабінетні візіонери.

— Як під час найближчого розгляду вибудовуються стосунки президента, прем'єра і парламенту?

— Останні п'ять років ми переживали частковий демонтаж старої системи відносин у владі. Водночас нічого нового за ці ж п'ять років не було збудовано. Зараз же відбувається повне скасування навіть тих правил, які ще існують, а отже, рано чи пізно в фундаменті влади замість цеглинок будуть дірки.

Було б просто і зрозуміло, якби нинішні президент, прем'єр, парламентська більшість запропонували інші правила гри. Адже це було їхнє гасло, на яке виборець відреагував, надавши карт-бланш. Але я досі не бачу, в чому полягають ці нові правила.

У тому, щоб у депутатів не було недоторканності? Добре, це інструмент, але не мета. Мета у чому?

Поки що єдиний помітний і системний процес — це спроба президента максимально сконцентрувати владу у своїх руках. Посилити органи, підпорядковані йому, і посилити контроль над ними. Щось йому вдається, щось ні, але тенденція очевидна.

Я не думаю, що президент Зеленський — прихильник авторитарного правління: без образ, масштаб особистості трошки не той, щоб стати авторитарним президентом. Але він може створити фундамент авторитарного правління, яким потім скористається хтось інший. А ось це вже сумніша історія.

— Чи є у вас уявлення, як саме президент приймає рішення?

— Кожен президент керується певною логікою в ухваленні рішень. Порядок денний президента Зеленського формує соціологія. Це непогано, але недостатньо. Він весь час намагається людям подобатися. Це акторська позиція. Президент, напевно, має бути трошки актором, але більшою мірою він має бути президентом.

Втім Зеленський все ще керується в ухваленні рішень не тим, наскільки рішення буде важливе з погляду інтересів держави, а тим, який вигляд воно матиме на картинці для публіки. Донедавна сценарії поведінки вищих посадових осіб у нас писали політтехнологи, а зараз — сценаристи.

Реагувати на соціологію — нормально і правильно, але практика соцопитувань і референдумів працює там, де уряд і президент мають стратегію і низку рішень, які вони соцопитуваннями і референдумом перевіряють на підтримку. Робити навпаки, запитуючи у народу, що важливо, і з огляду на це будувати політику в країні — практика невдала і хаотична. Але ми бачимо саме її: з'явилися дані соцопитувань, що українці проти купівлі землі іноземцями, — негайно до законопроекту про ринок землі внесли референдум щодо цього. Питання порядку денного визначаються не їх важливістю, а тим, наскільки вони популярні або непопулярні серед народу.

— Вам як голові парламентської комісії з відновлення територіальної цілісності України зрозуміла зовнішньополітична стратегія України на нинішньому етапі?

— Ні. Є набір фраз. Знову-таки у мене враження, що ці фрази формулюються соціологією, а потім адаптуються сценаристами. Я не впевнений, що керівник зовнішньополітичного департаменту в Офісі президента [функції виконує Андрій Єрмак] і міністр закордонних справ України [Вадим Пристайко] мають спільні погляди на майбутнє і механізми роботи з окупованими Донбасом і Кримом.

І найсумніше: я не маю відчуття, що голова держави, який у нас є гарантом територіальної цілісності та суверенітету, Верховним головнокомандувачем, головою Ради національної безпеки, має чітке бачення того, яке місце на карті світу ця країна повинна займати. Чого вона хоче, куди йде, якими засобами цього буде досягати і на які жертви і компроміси заради цього можна йти.

— Поговорімо про Голос. Ваша фракція не підтримала законопроект про ринок землі в першому читанні, хоча вільний ринок землі — одна з ваших передвиборчих обіцянок. Чому?

— У тому вигляді, в якому законопроект про регулювання ринку землі виносили на перше читання, він нас категорично не влаштовував. У нашій програмі записано, що ми виступаємо за ринок землі, але з дотриманням деяких умов. Ці умови означають, що ми дбаємо, аби розкриття ринку землі передусім працювало на інтереси дрібних і середніх фермерів. У нас була ціла низка зауважень, які стосувалися концентрації землі в одних руках, обмежень на купівлю землі для спекулянтів, для представників країни-агресора, питань ціноутворення. Будуть ці правки враховані чи ні, стане визначальним для нас.

— Чи не логічніше було б підтримати законопроект у першому читанні, але вимагати правок у другому?

— У першому читанні можна було голосувати за законопроект, який концептуально правильний і потребує лише невеликої корекції. На жаль, законопроект про землю не такий.

— І все-таки серед ваших виборців найбільша кількість тих, хто бачив у голосуванні за цей законопроект історичний шанс, а тепер вони відчули себе обдуреними. Пішло б щось не так, їм довелося б ще 20 років чекати.

— Ось ми знову прийшли до питання, що важливіше — темп або якість. Є якісь законопроекти, які, закривши очі, можна ухвалити недопрацьованими, з купою протиріч. Але не цей. За вагою і глибиною законопроект про землю можна порівняти зі змінами до Конституції. Я розумію прагнення не зволікати, але не розумію необхідності метушитися. Все виглядало як метушня, ми пропонували відкласти розгляд законопроекту, але нас не почули.

Ми вивчали реакцію наших виборців на нашу позицію щодо першого читання. Дійсно було багато критиків.

У мене немає відчуття, що голова держави має чітке бачення того, яке місце на карті світу ця країна повинна займати

Питання не в тому, що ми боїмося втратити симпатії якихось людей, заточених на певне рішення. Питання у тому, що ми намагаємося нести відповідальність, за що ми повинні будемо голосувати.

— І про симпатії людей. За останніми даними, якби парламентські вибори проходили зараз, то партія Голос уже не подолала б прохідний бар'єр до Верховної Ради. Що ви думаєте з цим робити?

— Якщо ви звертали увагу, соціологія завжди показує, що протягом приблизно року після виборів будь-яка політична сила, яка не перебуває у владі, втрачає у відсотках. Це звичайна історія.

— Ну чому ж, ЄС упевнено позиціонує себе як жорстка опозиція монобільшості та не дуже втрачає. А ви яку позицію зайняти можете?

— ЄС теж втрачає, наскільки я знаю. І так, влада й опозиція у вигіднішій ситуації, ніж ми, вони ньюсмейкери. Політична сила, яка не перебуває в жорсткій опозиції чи у владі, у такому розкладі ньюсмейкером не вважається.

— Як партія ви виступаєте проти Мінських угод і капітуляції, водночас голова партії Святослав Вакарчук разом зі своїм музичним колективом виступив на корпоративі у Мінську. Вам не здається, що це також не додає вам популярності?

— Я суперечності не бачу.

— Це виглядає як мінімум дивно. Партія відкидає етику і правила гри Росії як країни-агресора, але водночас її голова виступає в авторитарній Білорусі, яка зараз перебуває на етапі інтеграції з Росією, і де системно порушують права людини.

— Якби голова партії виступав на корпоративі у президента Білорусі, це, напевно, виглядало б дивно. А так — концерт для IT-компанії. І я не бачу безпосереднього зв'язку між Мінськими угодами і виступом гурту Океан Ельзи на корпоративі в Мінську. Особливої "зради" у цьому, чесно кажучи, немає.

— Наскільки добре для партії, коли її лідер ділить свою увагу між концертною діяльністю і політичною? Сидіння на двох стільцях, воно Голосу проблем не додає?

— Це запитання все-таки до Святослава Івановича [Вакарчука] більшою мірою, ніж до мене. Мені, напевно, не дуже коректно це коментувати. Я думаю, він чесний і перед собою, і перед виборцями. Він казав, що продовжуватиме займатися музикою і концертною діяльністю. Робить він це зараз нечасто. Очевидно, йому, як людині творчій, складно взагалі розійтися з музикою. Водночас політика у нього займає більшість часу.