Обід із Жанною Кадировою

Найвідоміша у світі українська художниця-скульпторка їсть курку і розповідає про те, як продає в Маямі банани з цементу по $700 за штуку, і в чому різниця між Києвом і Мелітополем

Ольга Духніч

К иївський ресторан паназійської кухні Spicy no spicy відкрився менше року тому, але вже став улюбленим місцем активних столичних користувачів Instagram: тут красиво і незвично.

Високу стелю закладу прикрашають ефектні в'єтнамські плетені кошики для лову риби. Столики у глибині залу розташовані одразу біля відчиненої кухні — завжди можна перекинутися парою-трійкою слів із шеф-кухарем, спробувати спеції своєї страви в чистому вигляді і замовити щось не з меню, а за настроєм. Офіціанти запевняють, що підберуть страву під будь-який стан душі.

Місцева кухня — чудернацький мікс із традиційних страв Індії, Китаю, Таїланду і Малайзії. Втім, пожалівши смакові звички українських відвідувачів, кухарі тут відмовляються від традиційної азійської гостроти на користь складних поєднань спецій і приправ.

У цьому місці НВ і пообідав із відомою українською художницею і скульпторкою Жанною Кадировою.

Кадирова — це теж історія про спеції та екзотику, але вже в українському мистецтві. Одна з найіменитіших і найпровокативніших молодих художниць країни, вона часто з'являється на найпрестижніших світових виставках сучасного мистецтва. Її роботи з асфальту, бетону, кахельної плитки або цегли рідко залишають байдужими навіть далеких від мистецтва глядачів.

Володарка престижної премії Казимира Малевича, головної премії PinchukArtCentre та головного призу за найкращий сольний проект арт-ярмарки PULSE Miami Beach, цьогоріч Кадирова представляла свої роботи і на основному світовому огляді сучасного мистецтва — Венеційській бієнале.

Куратор виставки Ральф Ругофф обрав одразу дві її роботи — Second hand і Market — для експозиції в центральному павільйоні та Арсеналі. Так Кадирова стала першою в новітній історії українською художницею, роботи якої виставили в основній венеційській програмі.

В мощуючись за барну стійку, за порадою офіціанта ми замовляємо салати з водоростями, яблуками і кабачками та індійське каррі з куркою, а також лимонади.

Цікавлюся у Кадирової, чи сподобався їй нинішній національний павільйон України на бієнале. Його головною ідеєю був політ над Венецією найбільшого у світі транспортного літака — українського Ан-225 Мрія.

Грандіозного дійства так і не відбулося. Однак автори художньої акції назвали подію, що не сталася, суттю свого проекту. Чим викликали чимало запитань у глядачів як на батьківщині, так і за її межами, головне з яких: а на що ж витратили державні гроші?

— Мені проект сподобався. І початкова ідея, і те, що в підсумку представили, — тактовно починає Кадирова. — Ми називаємо це процесуальним мистецтвом, бо процес навколо мистецтва у випадку з українським павільйоном точно відбувся.

"Процесом" Кадирова назвала ситуацію, коли держава довго обіцяла кураторам українського проекту Мрію, але зрештою від своїх слів відмовилася.

— Літак опинився у неналежному стані, про що ніхто не говорив спочатку, а потрібні для ремонту деталі, як виявилося, взагалі у Росії виробляють, - зауважує Кадирова, відпиваючи лимонад. — Тож перформанс показав певну неспроможність нашої держави, де обіцянки не підкріплюються реальними діями, а гарні слова ними ж і залишаються.

На столі з'являються страви, і ми починаємо обговорення творчості самої художниці.

Обидві представлені нею на бієнале роботи зроблені з цементу, облицьованого керамічною плиткою, і важать чимало. Але якщо Second hand — предмети одягу — художниця створює для експозицій, то в проекті Market цементними фруктами і ковбасами Кадирова, одягнена в чепчик і фартух радянського продавця, торгує прямо на арт-виставках. Ціна встановлюється просто: 1 грам "продукту" = 1 грошова одиниця тієї країни, де проходить виставка-ярмарок.

— Де торгівля йшла найжвавіше? — цікавлюся, куштуючи справжній салат.

— В Україні йшла непогано, хоча б тому, що я зазвичай свої роботи по 600-700 грн за штуку не продаю, — жваво реагує Кадирова, арт-об'єкти якої на ринку в середньому коштують $10-12 тис.

Сиджу з вами, а сама думаю: як же цей пам'ятник черешні передати?

А от продавати мистецтво на вагу, як того вимагає ідея проекту (іронія над культурою споживання) на Венеційській бієнале у неї не вийшло, — завадили заборони, додані до правил виставки.

— У Маямі ви торгували тими ж продуктами, що й у Києві, але в середньому по $600-700 за штуку. Колекціонери приїздили до Києва купити за демпінговими цінами? — цікавлюся.

— Ну, по-перше, в Україні ми торгували не фруктами, а салом і ковбасами. А по-друге, в тому і принадність арт-проекту: він завжди відбувається раптово. Значить, купували ті, хто мав фізичну можливість того дня прийти на виставку Арт-Київ,— охоче пояснює моя співрозмовниця.

Вона зазначає, що сувенірні шматки цементного сала її роботи того дня осіли і в зібраннях українського колекціонера і мільйонера Ігоря Воронова, і в колекції не менш відомого вітчизняного арт-дилера Ігоря Абрамовича.

— Ви частіше створюєте великі форми — скульптуру або панно. Чи є у таких об'єктів мистецтва приватний покупець? — цікавлюся, згадуючи роботу Кадирової, встановлену після довгих пошуків місця біля входу в Мистецький арсенал у Києві: виконану з червоної цегли Україну, що стоїть над осколком, що лежить на землі — Кримом.

— В Україні покупці великих арт-об'єктів — радше виняток, — визнає Кадирова, яка вже кілька років поспіль співпрацює з італійською галереєю Continua, — в Європі та США великі розміри скульптур набагато рідше охолоджують запал колекціонерів.

У галереї зберігається 90% моїх робіт. Іноді я навіть не знаю, які з них і де експонуються. Але якщо щось продається, то галерея перераховує мені 50% виручки, як це передбачено більшістю контрактів між художниками і галереями, —пояснює моя співрозмовниця, відсуваючи тарілку.

Т ам, де пасують приватні національні замовники, до справи вступає міська влада. Відпиваючи лимонад, Кадирова захоплено розповідає про два проекти, які її запросили робити у два міста на сході та південному сході країни. У першому з них — невеликому Покровську Донецької області — Кадирова завершує роботу над скульптурою і креативною велопарковкою для місцевого парку. А в другому — Мелітополі — працює над концепцією пам'ятника місцевій черешні та скверу навколо нього.

Забувши про їжу і напої, Кадирова довго і захоплено говорить про кожен проект.

— А що вам заважає створювати щось подібне у Києві? — непокоюся про культурне обличчя столиці.

— Я працюю там, де запрошують, де є можливість реалізувати цікавий проект, — ухильно відповідає Кадирова і додає, що у Києві є кілька арт-об'єктів її авторства.

— Тут неподалік, на алеї Малевича, стоять мої лавки у формі математичних графіків. Одна, щоправда, вже зовсім зруйнована,— махає рукою у невизначений бік моя співрозмовниця і починає пояснювати, що головний секрет публічного міського мистецтва — створити такі форми, які зможуть оцінити і полюбити люди не з мистецького середовища.

— З лавками ж що пішло не так? — уточнюю.

— Та багато чого: від морозів скололася плитка, а ті, хто сидів намагалися відкривати про лавку пиво, — іронічно зауважує Кадирова.— Коли буду реконструювати, може, відкривачку додам.

Художниця з гіркотою зауважує, що столиця останніми роками змінилася у гірший бік. І річ зовсім не в її лавах.

— Коли такі культурні центри, як кінотеатр Київ або кінотеатр Україна, який нещодавно зачинився, міряють квадратними метрами і розповідають, що і де можна подорожче здати, то говорити про Київ як про європейську столицю складно, — зауважує Кадирова.

Сьогодні майданчиків для арт-хаусного кіно і кінофестивалів у Києві, на її думку, майже не залишилося.

— Чи ми [британського режисера] Пітера Грінуея запрошуватимемо на прем'єри у кінотеатр Оскар у торговельному центрі? — обурюється вона, зізнаючись, що останнім часом у столиці їй працюється гірше, ніж за межами міста.

— У Києві ми — я і мої друзі-художники — перетворюємося на громадських активістів. Постійно щось потрібно відстоювати перед забудовниками: якщо не старий будинок, то парк або дитячий майданчик. Мистецтвом займатися ніколи, — зауважує Кадирова.

Щоб трохи відійти від сумної теми, я замовляю каву і запитую художницю про те, як і де вона вчиться.

— Я вчуся постійно, — пожвавлюється співрозмовниця. — Іноді буває, що художник знаходить якийсь один художній метод і починає вичавлювати з нього все впродовж 20 років. Це добре і впізнавано для ринку, а з боку мистецтва — це шлях у нікуди.

Допиваючи каву, вона розповідає і про художні резиденції — місця, призначені для роботи творчих людей. Одного разу до такої резиденції у Норвегії Кадирова вирушила разом зі своїм хлопцем і одночасно асистентом.

— Нас поселили у господарській прибудові до будинку у віддаленому і забутому норвезькому селі. Водночас у будинку господаря були всі зручності. У нас же — практично жодних, — з посмішкою згадує Кадирова уроки виживання у суворому скандинавському кліматі.

Так вона вперше зіткнулася з європейським культурним "грантоїдством". Виявляється, бюджети скандинавських країн настільки стійкі, що вони виділяють величезні суми на культуру, зокрема на резиденції для художників. Іноді ці гроші освоюють люди, мета яких проста — заробити.

— Відтоді я намагаюся сама за можливості організовувати собі резиденції, благо можу собі дозволити, — всміхається Кадирова.

— Ще п'ять років тому через Майдан і початок війни Україна була дуже цікава за кордоном, зокрема і в сенсі мистецтва. Цей інтерес зберігається? — вчергове змінюю тему.

— До хорошого мистецтва завжди є інтерес, — каже моя візаві. — Тому зрештою завжди залишаються тільки ті, хто робить мистецтво заради мистецтва, а не заради політичної кон'юнктури.

Кадирова образно пояснює: якщо людина все життя малювала котиків для продажу на Андріївському узвозі, а потім раптом почала змінювати їх у композиції на палаючі шини, навряд чи подібне викличе стійкий інтерес.

— А скільки українських художників сьогодні можуть розраховувати на стабільний міжнародний інтерес до своїх робіт? — допитуюсь.

— Якщо брати як критерій "хороший", художні виставки, бієнале, участь у міжнародних кураторських проектах, — то всього близько десятка, — заявляє Кадирова, не називаючи прізвищ.

Розуміючи, що обід добігає кінця, я запитую, як відпочивають художники.

— Якщо не ходять на протести з порятунку історичних і культурних пам'яток? — іронічно перепитує Кадирова і вже без сарказму пояснює, що особисто її від думок про роботу не відволікають навіть поїздки до моря.

— От зараз сиджу з вами, розмовляю, а сама думаю: як же цей пам'ятник черешні правильно передати? — вже відверто сміючись, каже вона.

Ми відкладаємо порожні кавові чашки і встаємо з-за столу: на цій плодово-ягідній ноті рандеву з автором потенційного скульптурного символу Мелітополя і завершується.