Обід із Софією Андрухович

Модна українська письменниця визнає, що її новий роман, який вийде у березні, може обернутися скандалом, відверто розповідає, як це — коли в родині всі літератори, нищить національні стереотипи і п'є морквяний фреш

Ольга Духніч

Д ля обіду з НВ письменниця Софія Андрухович обирає кафе-кондитерську Honey на Ярославовому Валу в Києві. І вибір доволі гарний. Хрусткі повітряні еклери із заварним кремом, покриті ніжною помадкою; суфлейні тістечка, що витікають під натиском вилки тягучим ароматним джемом; тендітне печиво макарон, вибухає у роті лавандовим або фісташковим смаком, — всі ці фірмові солодощі кафе-кондитерської чудово підходять до образу Андрухович.

Вона — автор роману Фелікс Австрія, де старовинні галицькі смаколики: “ранкова кава з пухкою сметанкою та пляцком”, “голубці, круглобокі, мов поросята, з тертою бульбою та кільцем кишки, загрітої до хрумкої іржавої скоринки”, — заледве не повноправні герої оповіді. Розкішна кулінарія фігурує і в екранізації роману — художньому фільмі Віддана, національний прокат якого почався зовсім нещодавно.

— Я тут вперше, — зізнається моя співрозмовниця, оглядаючи аскетичний зал закладу, де головна принада — вітрина солодощів.

Вона розповідає, що зайти сюди вирішила в одну з частих піших прогулянок районом. Поки її дочка неподалік вправляється у малюванні, письменниця заново знайомиться з цією частиною Києва, із задоволенням досліджує її закутки.

Ми швидко робимо замовлення, зовсім не спокушаючись десертами. Андрухович обирає для себе французький омлет із камамбером і морквяний фреш, я ж прошу принести ще нудніший салат із кіноа, броколі й авокадо. Звідкись зверху на нас презирливо дивляться кулінарні боги.

Андрухович — спадкова письменниця. Донька відомого українського письменника, поета й публіциста Юрія Андруховича, вона рано отримала самостійну популярність, а після роману Фелікс Австрія, що став книгою року в Україні за версією ВВС, ще й впізнаваність. Утім, залишатися автором одного відомого роману Андрухович не збирається: вже у березні світ побачить її новий роман Амадока завтовшки 800 сторінок, який деякі рецензенти поспішили назвати тим самим великим українським романом, якого у країні чекають із початку 90-х.

— Розкажіть про вашу нову книгу, — пропоную.

— Це дуже суб'єктивний зліпок української історії ХХ століття, — з місця в кар'єр виставляє планку нашої бесіди Андрухович.

Ідея роману народилася з її бесід із чоловіком, відомим українським перекладачем і публіцистом Андрієм Бондарем. Вони говорили про долю українських неокласиків і розквіт української літератури початку ХХ століття (кінець національному відродженню поклали сталінські репресії у 1930-х). Сам роман охоплює три проміжки української історії: перші десятиліття ХХ століття, Голокост у західних регіонах країни в роки Другої світової війни й нині — війна з Росією вже на сході.

— Якщо цей роман — зліпок історії, то про що ця історія? — запитую, уточнюючи, що історичні романи, наприклад, ізраїльських авторів найчастіше присвячені перемозі й подоланню, а мексиканських — приниженню й боротьбі за свободу.

На декілька секунд Андрухович замислюється, підбираючи слова:

— Для мене він про пам'ять, і як вона впливає на нашу ідентичність, про травми і рани нашого минулого, про які не можемо говорити щиро, — непросто відповідає письменниця.

Назва роману — Амадока — дісталася її книзі невипадково. За свідченнями давньогрецького історика Геродота, так називалося найбільше озеро в Європі, яке нібито знаходилося на кордоні Волині та Поділля, але не знайдене в реальності. Амадока для Андрухович — метафора загадкових білих плям в уявленні українців про самих себе.

— Описуючи події Голокосту на території України, ви торкаєтеся складної теми участі в них українців, — обережно кажу.

— Для мене це передусім історія про слабкість людини і прагнення до кохання. Про зворушливе кохання між єврейським хлопчиком і українською дівчинкою, яка не має жодних шансів проти жорстоких релігійних та культурних догм і забобонів, — емоційно виправляє мене Андрухович.

Вмостившись зручніше у кріслі, вона пояснює, що жодного з персонажів роману, серед яких багато героїв, зрадників, убивць, рятівників, вона намагалася не зробити стереотипним.

— Тому роман точно не сподобається як тим, хто шукає у ньому формули у стилі "поліцаї-антисеміти — це українські націоналісти", так і тим, хто певен, що українці завжди були найбільшою жертвою усіх режимів, а звинувачувати їх у насильстві над іншими — слідувати кремлівській пропаганді, — продовжує письменниця. — Ми часто говоримо про себе як про народ-жертву, але мені здається важливим навчитися переживати і почуття провини. Показувати позицію, де ми були не тільки жертвами, але й одночасно людьми, які заподіюють страждань і смерть людям інших національностей, своїм сусідам або навіть родичам. Визнання власної провини — частина зрілої ідентичності.

— Це вельми сміливе рішення, враховуючи, що тема для сучасної України болюча. Ви готові до того, що реакція на роман буде жорсткою? — уточнюю, згадуючи приклад литовської письменниці Рути Вангайте. Її книга про Голокост і роль у ньому етнічних литовців викликала масштабний скандал, а від авторки відвернулися багато друзів.

— Так, я розумію, що реакція буде неоднозначною, але це не означає, що про такі сторінки української історії потрібно мовчати. У мене була особиста потреба зануритися у ці болючі теми. Але я писала не, щоб когось повчати або змінювати, а щоб знайти спосіб чесного висловлювання, — переконливо відповідає Андрухович.

На її думку, коли люди проговорюють хворобливі й неоднозначні теми, вони вчаться жити з ними, приймають цю частину історії як свою.

— І це дозволяє оновити суспільство і зробити крок далі, припинивши крутитися у циклі власного травматичного досвіду, — ставить вона крапку в обговоренні своєї книги.

Н а столі з'являється їжа, і ми переходимо до значно легших тем.

—  Роман Фелікс Австрія неможливо читати і не їсти. Описи страв, які готує головна героїня, відверто спокушають набрати декілька кілограмів. А писати роман і не їсти — можливо? — цікавлюся.

— Щиро кажучи, у моєму раціоні змін не було, — всміхається Андрухович.

Вона розповідає, що живим і детальним описом приготування їжі вона зобов'язана своїй матері, яка багато і з любов'ю готує, експериментуючи з кухнями і рецептами світу.

—  Я пам'ятаю цю магію кухні з дитинства, чим більше мама подорожує, тим більше надихається. Я ніколи не могла зрозуміти, як вона це робить, але звичайний сніданок вона може перетворити на справжнє свято, — із задоволенням ділиться моя співрозмовниця.

Ми часто говоримо про себе як про народ-жертву, але мені здається важливим навчитися переживати і почуття провини

Одразу вона додає, що гарною підмогою у підготовці роману стали старі галицькі кулінарні книги.

—  Уже значно пізніше я дізналася, що у Львові живе і відроджує локальні кулінарні традиції професійна кухарка під творчим псевдонімом пані Стефа — так само звати мою героїню, — усміхається вона.

Вхопившись за тему сім'ї, цікавлюся, як це, бути письменником у родині письменника.

— З дитинства, скільки себе пам'ятаю, я завжди мріяла стати письменницею, і це не тільки з батьком було пов'язано, але і з особливою роллю книг у житті, вони завжди були, — охоче згадує моя візаві. — Батько — в чомусь мій ідеал письменника. Коли ти починаєш займатися тим самим, то маєш вірити, що можеш зробити щось по-справжньому гарне, інакше немає сенсу. Тиснуть не очікування оточення, а передусім власні високі очікування від самої себе.

Тільки з часом вона усвідомила, що змагання і суперництво з батьком, як і з іншими літераторами, безглузде, значно важливіше знайти свою мову й описувати, що глибоко цікавить її саму.

— Зазвичай батьки не в захваті, якщо діти прагнуть повторити їхній професійний шлях, — зауважую.

У відповідь Андрухович майже сміється:

— Думаю, у батька точно були різні побоювання, але він ніколи їх не виявляв. Його метод виховання — не заважати дитині і не нав'язувати їй своїх очікувань.

Доїдаючи салат, цікавлюся, чи не називають тепер Юрія Андруховича "батьком Андрухович".

— Ну, це більше запитання до нього, а не до мене, — раптово ніяковіє вона.

Ми закінчуємо з їжею і замовляємо каву. Я запитую письменницю про місто дитинства, яке фігурує у її романі, — Івано-Франківськ.

— Після фільму Залягти на дно в Брюгге у цьому місті найпопулярніші екскурсії — маршрути головного героя фільму, якого зіграв Колін Фарелл. А Івано-Франківськом, який ви описали у Фелікс Австрія, можна прогулятися? — цікавлюся.

— Я знаю тільки одну таку екскурсію за моєю книгою, її іноді проводить [український письменник] Тарас Прохасько для близьких друзів, — відповідає Андрухович і одразу додає, що час і хаотична забудова за сто з гаком років змінили обличчя міста. — Знімальна група Відданої так і не змогла віднайти жодного краєвиду реального Івано-Франківська, яким можна було б проілюструвати дію фільму.

— У вашому дитинстві було інакше? — цікавлюся.

— У моєму дитинстві Івано-Франківськ був радше дивним тандемом старої польської архітектури та радянської однотипної забудови. Радянський досвід намагався витіснити гарне імперське минуле.

Хоча Андрухович обмовляється, що, на відміну від більшості, не бачить у такому минулому винятково негативного явища.

— Цей досвід, нехай жахливий, дає можливість пізнання, ми можемо використовувати його, щоб зрозуміти одне одного в різних кінцях країни. Бо іноді неважливо — негативний це досвід чи позитивний. Важливо, що він спільний. У СРСР мало було хорошого, але навіть колективне погане одного разу може стати точкою початку діалогу, — запевняє вона.

— Ось тут, мені здається, ваш погляд добряче відрізняється від позиції вашого батька, — посміхаюся.

— Ну так це ж добре, — у відповідь сміється Андрухович.

Допиваючи каву, запитую співрозмовницю, що таке, на її думку, хороший роман, а що таке поганий. Вона відповідає не одразу, до того ж вирішує обмежитися хорошим.

— Для мене в хорошому романі точно не має бути однозначних оцінок ситуації, ідей або персонажів. Хороший текст завжди дає можливість багатозначного тлумачення, право думати і оцінювати самому читачеві, — розмірковує вона. — А ще в хорошому романі завжди відчувається свобода автора, яку переймає читач, чи то свобода від самоцензури або свобода фантазії.

— На що живе письменник, який пише хороший роман? І чи можна в Україні літературною діяльністю заробляти на життя? — нарешті наважуюсь поставити не дуже зручне для вітчизняних літераторів запитання.

— В Україні з цим дійсно складно, і здебільшого на доходи від продажу роману на території країни точно не проживеш, — визнає проблему Андрухович.

Її доходи — це складна комбінація гонорарів від творів, що вийшли за кордоном, віднедавна — дохід від екранізації роману, а також переклади, більшу частину яких у їхній родині взяв на себе чоловік.

— Для двох творчих людей — це постійний процес взаємних жертв, — зауважую.

— Інакше ніяк, доводиться домовлятися, але це природний взаємний обмін, і в ньому ніхто не залишається ображеним, — усміхається письменниця.