Обід із Сергієм Танчинцем

Лідер популярного гурту Беz обмежень п'є пиво і розповідає, як відрізняється глядач на заході та на сході України, перераховує матеріальні блага, які може собі дозволити з концертних гонорарів, а під кінець стверджує, що за ступенем народності дасть фору Олегу Виннику

Ольга Духніч

З лідером гурту Беz обмежень Сергієм Танчинцем НВ зустрічається у новому ресторані української кухні Сто років тому вперед, розташованому на вулиці Володимирській неподалік від Андріївського узвозу в Києві.

Місце це для ресторанів української кухні намолене. Раніше в цьому ж будинку встигли заявити про себе яскраво, але коротко два інших профільні ресторани — Культ Ра і Втрачена кухня. Тепер же за справу взявся кухар-телеведучий Євген Клопотенко, щоб показати киянам та гостям українську кухню без стереотипів.

За цим ми і прийшли сюди.

Офіціант проводить НВ до обідньої зали з червоними фактурними стінами, оздоблену білими остовами дерев. У таких декораціях данець Ларс фон Трієр легко міг би зняти черговий свій шедевр, проте українця Танчинця інтер'єром не проймеш: услід за НВ він заглядає до зали і просить хвилину, щоб покурити на вулиці.

Гурт Беz обмежень буквально увірвався в український музичний простір два роки тому, виступивши у талант-шоу X-factor, а покинувши фінальний ефір, одразу вирушив із туром містами України. Сьогодні хлопці із закарпатського міста Мукачево, що грають поп- і рок-балади, легко збирають київський Палац спорту, дають по 150 сольних концертів на рік із повними залами, а перегляди їхніх пісень на YouTube вимірюються мільйонами.

За кілька хвилин Танчинець повертається до зали, а офіціант уже ставить на стіл три дерев'яні мисочки — з сухими зернами кукурудзи, дрібно нашинкованою висушеною травою і з рідиною, схожою на рослинну олію.

Загадковий натюрморт і загальний антураж ніби натякають, що услід можуть випустити і живу курку, готову це спробувати й одразу ж знести свіже органічне яйце. Але курку не випускають. Замість неї на столі з'являється хлібний кошик.

— Це комплімент від шефа, — оголошує офіціант, і ми зі співрозмовником уважно розглядаємо загальну композицію.

— Знаєте, ми б чудово могли попоїсти десь у Burger King, — із певною надією зауважує Танчинець.

— Ні, — деспотично заявляю я, — ви український виконавець, я — український журналіст, і ми куштуватимемо сьогодні нову українську кухню.

— Тоді я буду тільки пиво, я вдома поїв, — швидко зметикував мій співрозмовник, і українські спеціалітети доводиться куштувати тільки мені.

Зрештою ми замовляємо місцевий гуакамоле, в якому замість авокадо домінує зелений горошок, шпундру (м'ясо з печі з овочами), а також пиво і березовий квас.

В ісімнадцять років знадобилося Беz обмежень, щоб досягти успіху. Інші за цей час встигають прославитися, все втратити і вийти на музичну пенсію. Що у вашому випадку пішло не так? — для початку цікавлюся і одразу ж куштую березовий квас, що нагадує добре розведений кумис.

Всі хлопці із Західної України з хрипкими голосами схожі на Вакарчука. Ну що з цим вдієш?

— Більшу частину цього часу в моді був формат естрадного виконавця, який зробив кар'єру в Росії, а ми, фатальні україномовні хлопці, не знали, як це робиться, та й навіщо. Я взагалі у Росії жодного разу не був, — знизує плечима Танчинець.

Як і для багатьох україномовних виконавців, для нього вікно у великий музичний світ відкрилося п'ять років тому, коли країна звернулася до власної естради.

— Це об'єктивні умови. А суб'єктивно, яких помилок артиста-початківця ви, на ваш погляд, припустилися? — допитуюсь.

— Точно потрібно бути самовпевненішим, і якщо ти робиш музику, яку готові почути хоча б троє людей, то ти вже вартий того, щоб тебе почули тисячі, — відверто каже Танчинець. — Зрештою ми довго залишалися гуртом, який грає "за борщ", тобто невеликі гроші, хоча Х-фактор показав, що музикою ми цілком можемо жити і працювати професійно.

На столі перед нами виникають страви — одна зовні нагадує вінегрет, друга — гуакамоле, але з гороху. Фронтмен Беz обмежень дивиться на мене з дослідним інтересом.

Перш ніж куштувати їжу, я пропоную музикантові повернутися трохи назад і поговорити про підтримку гурту в його рідному Мукачеві. Саме там гурт прожив свій більший, але менш відомий музичний період.

— Та ніяк нас у Мукачево не підтримували, — відмахується Танчинець. — На наші концерти ходили переважно наші друзі і знайомі, а взагалі на Закарпатті донедавна українську музику мало слухали.

Сьорбаючи пиво, він пояснює: у прикордонних Мукачевому та Ужгороді набагато частіше слухали європейську, американську і російську музику. Останню — через військові частини, де за радянських часів жили і служили росіяни.

— Але українські гурти до вас хоч якось проривалися? — запитую.

— Так, були Плач Єремії, а вже у 2000-х прорвався Океан Ельзи, ось вони одразу стали помітним явищем.

— До речі, а скільки разів на місяць вам кажуть, що голосом ви схожі на [лідера гурту Океан Ельзи] Святослава Вакарчука? — цікавлюся.

— Та постійно, — всміхається Танчинець, — але я звик, всі хлопці із Західної України з хрипкими голосами схожі на Вакарчука. Ну, що з цим вдієш?

— Зараз хлопці з хрипкими і не дуже голосами також активно стають політиками, — зауважую.

— Е, ні! — переконує Танчинець. — Там мені робити взагалі нічого, але от років за 20, коли я стану мудрим і сивим...

— Але агітувати за когось будете? Бо звуть же, мабуть? — ставлю обов'язкове для героїв української естради запитання.

— Звісно, звуть, за великі й дуже великі гроші, але ми на політичні збіговиська ні до кого не йдемо і йти не будемо. Питання принципу. Служити музичною ширмою для чиїхось справ — точно не про нас, — пояснює мій візаві і наважується замовити до пива сирну тарілку.

Обравши момент, я куштую шпундру, яка за смаком виявляється сухуватим вінегретом з яловичиною.

Я знаю, ви багато гастролюєте країною, якою ви бачите Україну?

— Україна намагається будувати дороги, — несподівано відповідає мій візаві та, вловлюючи мій здивований погляд, продовжує: — Дуже багато доріг зроблено добре, ними можна їхати нормально і досить довго.

— А відмінності у сприйнятті україномовної музики на заході й на сході країни помічаєте? — цікавлюся.

На мить Танчинець замислюється.

— На сході зал гучніший, люди яскравіше переживають емоції, тому що туди українська культура прийшла всього чотири-п'ять років тому, і для тих людей, які прагнуть до української культури, кожен приїзд україномовної групи — це подія. Ми бачимо, як їм важливо, щоб ми приїжджали.

Знову відпивши пива, музикант розповідає і про помітну різницю в архітектурі між різними регіонами України.

— На сході країни присутня така радянська ще гігантоманія, там величезні зали, і ми збираємо їх повні, тому що на наші концерти у Харківській, Донецькій або Дніпропетровській областях [тепер — Січеславській] приходить набагато більше людей, ніж, наприклад, на концерт у Рівному.

Виступають Беz обмежень й у військових частинах неподалік від лінії розмежування. Втім, про цю частину своєї концертної діяльності Танчинець говорить небагато.

— Головне завдання артиста в таких місцях — не заважати, а стосовно смаків хлопців — там хочуть почути щось, що асоціюється із домом, із коханими людьми, це ті ж пісні, що ми співаємо і на концертах в інших частинах України, — лаконічно коментує він.

Я закінчую знайомство з новою українською кухнею і пропоную артисту повернутися до музики.

— Як і на чому сьогодні заробляють українські музичні колективи, які не заробляють на політичній промоції? — цікавлюся.

— Є хороша новина — піратство гасне, і я знаю багатьох українських артистів, які заробляють непогані гроші від скачування і використання їхніх композицій у приватних і комерційних цілях.

Втім, для його колективу основним джерелом заробітку залишаються концерти, яких у гурту предостатньо. І тут Танчинець впевнено заявляє: завдяки тому, що в Україну більше не їздять російські гастролери, українські музиканти стали краще заробляти.

— На що сьогодні ви вже заробляєте? — цікавлюся в тему.

— Я можу собі дозволити купити авто, поїхати на Шрі-Ланку відпочити взимку, а влітку — до Греції. Я можу собі дозволити середнє життя середнього європейця у європейській країні, але, головне, у нас зараз достатньо можливостей для реалізації своїх творчих задумів, і ми тільки набираємо обертів, — пояснює він.

Обід добігає кінця, і я запитую Танчинця про популярність — які корективи вона вносить у його життя.

— Що ви відчуваєте, коли йдете вулицею, а з кожної праски звучить ваша Без неї ніяк?

— По-справжньому весело було нещодавно, коли дружина зняла відео, як дві двірнички з ЖЕКу йшли і під увімкнений телефон співали мою пісню Зорі запалали, — розпливається у широкій усмішці музикант. — Саме тоді я зрозумів, що таке народний хіт. Тож нехай Олег Винник начувається, — дещо самовпевнено промовляє він.

— Ну, а крім Олега Винника, за чиєю творчістю ви слідкуєте? З ким в українській естраді дружите, а з ким конкуруєте? — запитую.

— Послухайте, ну ви дійсно від мене хочете, щоб я всі карти одразу відкрив, я ж тоді нецікавий буду, — вже кокетує Танчинець.

Втім, він додає, що намагається не відчувати злісної заздрості ні до кого.

— Добре, — примирливо оглядаю спорожнілий пивний келих, — ну, а форму спортивну ви як підтримуєте?

— Я, щиро, двічі цьогоріч намагався ходити до тренажерного залу, а потім все якось збилося. Але я собі подобаюся зараз, раптом що, — з певним викликом додає музикант.

— Ви красунчик, — поспішаю заспокоїти. — І все ж концертна діяльність — це вправа на витривалість, що вам допомагає зберігати хорошу форму?

— Гаразд, зізнаюся: спорт дійсно потрібен, тому тут вам публічно обіцяю робити зарядку, — раптово легко погоджується Танчинець.

— Ми не примушуємо, — нагадую.

— Мені так легше, дав от вам публічну обіцянку, значить, виконуватиму, — всміхається музикант.

Ми обидва піднімаємося з-за столу і міцно тиснемо одне одному руки. Одразу погляд Танчинця падає на скуштовані мною страви, і він дивиться на мене співчутливо.