Обід з Олегом Винником

Зірка української поп-музики розповідає, в яких випадках відмовляється від концертів з астрономічними гонорарами, жартує над менш успішними колегами по цеху, гордо називає себе джигітом і їсть телятину з баклажанами

Ольга Духніч

З бирати повні стадіони фанатів в Україні можуть тільки матчі Ліги чемпіонів, лідери релігійних сект та декілька українських виконавців. Олег Винник — один з них.

З по-справжньому народним артистом, чиї виступи в недавньому турі прийшли послухати більше ніж 200 тис. співвітчизників в 50 містах країни, ми зустрічаємося в київському ресторані Бельмондо.

У невеликому закладі в тихому центрі міста виконавця явно знають: НВ запрошують за його улюблений столик.

Музикант з'являється на літній веранді з невеликим запізненням. Місць, де він не приверне уваги публіки, в столиці залишилося явно небагато.

— У вас будинок неподалік? — цікавлюся я.

— У мене неподалік все! — загадково відповідає Винник і несподівано широко посміхається. Ця посмішка — фірмовий знак співака, відповісти на неї виконавцю хітів Ніно та Молода вовчиця поспішають тисячі українських жінок по всій країні.

Винник — феномен української естради. Хоча б тому, що серйозної популярності з нуля домагався двічі. Перший раз — коли юним солістом черкаського хору вперше побував у Європі і побачив, що таке мюзикл. Закохавшись у жанр, наполегливий український хлопець вісім років витратив на вивчення німецької мови, працював репетитором дітей в сім'ї німецького лікаря, пройшов сотні прослуховувань, навчався співу і в результаті увійшов до трійки найпопулярніших зірок європейського мюзиклу.

У 2003 році головний продюсер європейської шоу-індустрії Камерон Макінтош відібрав Винника з 1.200 можливих кандидатів на роль Жана Вальжана в мюзиклі Знедолені. Через добу після прем'єри виконавця вже впізнавали на вулицях Берліна.

Другий шанс почати все з нуля музикант використовував уже на піку своєї європейської кар'єри. Напередодні кастингу в художній фільм він несподівано залишив європейську сцену заради концертів у Миколаєві, Житомирі та Ялті. І знову досяг успіху — тепер українського.

Сьогодні Винник входить до трійки найбільш високооплачуваних виконавців країни, дає по 180 концертів на рік, а днями отримав одразу дві престижні нагороди українського музичного олімпу: премію Золота жар-птиця у номінаціях Співак року та Хіт року.

Влаштувавшись за столиком, ми швидко робимо замовлення. Не змовляючись, обираємо салат із теплою телятиною і грейпфрутовий фреш.

В ам що, в Європі так нудно було, що ви кинулися підкорювати національну естраду? — вирішую я одразу отримати відповідь на питання, що давно мучило мене.

— Нудно зовсім не було! — жваво реагує Винник і охоче розповідає, як кілька років поспіль жив між Берліном та Штутгартом, де співав одночасно у двох основних мюзиклах. Контракти були настільки інтенсивними, що вирватися на батьківщину виконавець не міг по кілька років.

Коли я співаю, то відчуваю, що навіть жест або погляд можуть змінити долю людини в залі, її рішення

— Тим більше не зрозуміло, чому ви це все кинули, — наголошую я.

— У всьому є божий промисел. Так мало статися, раз я у 29 років вперше написав пісню, а до цього так, бринькав, і нічого не виходило.

Мій співрозмовник розповідає, як у паузах між європейськими постановками, сам того не помічаючи, навигадував майже на альбом.

— Коли я показав їх українським продюсерам, то вони сказали: "О, так це може бути в десятці хіт-параду". І я вирішив ризикнути. Крім того, що хотів повернутися додому.

Втім, перші кроки на українській естраді успіху Виннику не принесли. Для українських шоу-ділків 30-річний Винник виявився не суперстар, а просто старим. Саме тоді співак вирішив підкорювати країну не зверху до низу, а знизу вгору, і вирушив за народною любов'ю з концертами країною.

— Назвіть найбільш незвичне і дике місце, в якому вам вдалося побувати за вашу гастрольну кар'єру? — кепкую з артиста я.

— Правда, не знаю, — явно кокетує він у відповідь.

— У райцентрах по спортзалах виступали? — допитуюсь я.

— Ні, в спортзалах не можна, нам же звук потрібен, — з образою в голосі реагує Винник. — У будинках культури та театрах — виступав майже всюди.

Відпиваючи сік, співак все-таки розповідає історію про те, як кілька разів приїжджав у Новояворівськ, маленьке містечко у Львівській області.

— Перший раз ми в місцевому будинку культури виступали взимку в мороз, люди стояли в шубах, а на сцені була крига, — каже Винник. — Під час наступного нашого концерту я помітив, що на сцені таки випрали куліси. А коли ми приїхали до них через рік, то навіть перекрили дах — ось чому так важливо приїжджати в маленькі міста!

Поки я намагаюся усвідомити роль зірки в зростанні муніципального добробуту, він натомість додає:

— Думаю, цими своїми концертами країною я серйозно влаштував конкуренцію іншим зіркам естради. Раніше вони тільки у великих містах виступали, а тепер розуміють: хочеш успіху — піднімай дупу та їдь до людей у маленькі міста!

— До речі, а за ким з українських колег на естраді ви стежите з інтересом? — намагаюся я зловити кураж співрозмовника.

— Зі співачок мені подобається Злата Огнєвіч, вона чисто і професійно співає, а от зі співаків... Чорт, Олеже, ну ти ж не можеш бути найкрутішим! Огнєвіч раптово зі сміхом закінчує фразу Винник.

Офіціант розставляє на столі страви, а я продовжую випитувати у музиканта цехові секрети.

— Снобізм від колег по цеху коли-небудь на собі відчували? Ви ж співак від народу, пісні у вас прості, а у них — консерваторії...

— Ой, та скільки завгодно! — моментально реагує на хвору тему Винник. — Я їм кажу: хлопці, а ви спробуйте, напишіть хоч одну таку пісню, я у вас куплю її за будь-які гроші! Я можу собі це дозволити!

— До речі, "про дозволити собі": ваша колега Оля Полякова, наприклад, стверджує, що в Україні популярний співак цілком може заробити собі на дуже пристойне життя. Це правда? — цікавлюся я.

— Так, це точно, роботи в країні — непочатий край. Я нещодавно в Німеччині був на концерті [аргентинсько-італійського естрадного співака] Семіно Россі, дорогі квитки на нього коштували €80. Це недешево для концерту в Європі. А тут в Україні людина за квиток на мій концерт може заплатити $90 — і платить. За емоції, за свято. Але порівняйте добробут українців і німців. Коли про це думаю, у мене сльози на очі навертаються, — несподівано видає мій співрозмовник.

Закінчивши тираду, він радо запрошує мене спробувати салат, і деякий час ми їмо мовчки.

В и — дуже популярний виконавець. Ваші шанувальниці, як правило, жінки віку 40+, а це ще і найчисленніший і найактивніший в країні електорат. До вас політичні сили звертаються за підтримкою? — змінюю тему я.

— Так, — із помітним задоволенням відповідає співак.

— І що ви їм відповідаєте?

— Ні! Я ж джигіт і не продаюся! — не з меншим задоволенням продовжує Винник й одразу розповідає історію: — Років зо два тому мені мій продюсер говорить: Олеже, нам зараз пропонує партія одна виступити, буквально пару пісень. Пропонують велику суму грошей. Концерт за ціною нового Mercedes — це великі гроші, як вважаєте? — несподівано цікавиться у мене співак.

— Ну, у вас корпоративи і так за ціною Мерседеса, вам вирішувати, — нагадую співакові я.

— А я все одно говорю: ні. Тому що не люблю спонтанно отримувати великі гроші і перед собою, і Богом нести за них відповідальність, — входить у раж Винник.

— Добре, не за гроші — за ідею виступите? От приходить кандидат у президенти і каже: Олеже, якщо не ми з тобою, завтра до влади прийдуть комуністи, й України не стане. Підтримайте? — наполягаю я.

— Я взагалі за будь-який хороший кіпіш, — зізнається співак, — але я повинен повірити в ідею, а мене переконати дуже непросто. До того ж я розумію, яку відповідальність несу за людей, які прийшли на концерт. Коли я співаю, то відчуваю, що навіть жест або погляд можуть змінити долю людини в залі, її рішення. І такою довірою я ризикувати не буду, —захоплено пояснює він.

— В який момент ви вирішили писати пісні українською, а не російською мовою? — я повертаю розмову на 45 градусів.

— Я пишу двома мовами, і тут принципу в мене немає, я не кон'юнктурник, — допиваючи сік, відповідає Винник. — І якщо мені хтось докорятиме: що ж ви російською пишете, я тоді одразу згортаюсь. Мікрофон у сумку — і до побачення, пісні більше немає! — додає він, роблячи характерний жест рукою.

— Проте в Росії ви виступати відмовляєтеся, — коментую я.

— Це зовсім інше, — різко обриває мене співак. — Мені постійно пропонують. От днями запрошували в Льодовий палац у Санкт-Петербурзі виступити. Будь-які мої умови — тільки приїзди. Але я не розумію, як можна їхати, коли гинуть люди, коли стільки болю. І колег, які там виступають, не розумію. Я взагалі від цього в шоці! — несподівано емоційно реагує Винник.

Ми знову робимо паузу і, знайшовши момент, я прошу офіціанта принести мені каву.

— І все ж, повернувшись в Україну, про що з колишнього німецького життя ви сумуєте? — вирішую запитати я співака, який навіть у повсякденному мовленні все ще за звичкою вживає німецькі слова.

— Відповідальність, якість, конструктив у відносинах між людьми, — з готовністю перераховує співак.

Тут таки він зізнається, що над цим питанням чимало розмірковував.

— Їдеш Києвом, бачиш черговий хмарочос-новобуд і розумієш, що забудовник не подбав ні про паркінг, ні про під'їзди до будинку. Йому головне — будинок продати і цим себе моментально задовольнити, я ось цю рису в людях страшно не люблю.

Співак зазначає, що вміння викладатися на 100% — то якість, якої часто не вистачає нинішнім молодим виконавцям, які прагнуть слави, успіху і визнання.

— Це те, чого я вчу учасників шоу Х-фактор [влітку 2017 року Олег Винник увійшов до складу журі проекту]. Навіть, якщо ти програєш і знаєш, що програєш, викластися на всі 100%. Так будується місток до людей. Важливі не артисти-переможці, а ті, хто може дати людям любов! — патетично закінчує Винник.

Обід давно з'їдений, і я наостанок питаю Винника про мрію.

— З цим у мене все просто: я хочу, щоб в нашій країні настав мир, — майже одразу видає він.

— Ну, а для себе, щось просте і повсякденне? — допитуюсь я.

— Всього іншого я і так доб'юся, — запевняє мене артист.