Обід із Давидом Фонкіносом

Популярний французький письменник розмірковує про літературу, порівнює своїх співвітчизників з українцями, відповідає на пікантні запитання і їсть борщ

Ольга Духніч

Є небагато речей у світі, від яких складно відвести погляд. Об'ємне декольте хостес із ресторану Первак — одна з них.

Первак — центр автентичної української кухні на Бессарабці і київський старожил, явно улюблений експатами і туристами, а тому нарочито театральний у своєму поданні про традиційний український побут.

Він розташований всього за кілька кроків від кінотеатру Київ. Саме тому для швидкого обіду перед зустріччю з київськими глядачами його вибирає відомий французький письменник і режисер Давид Фонкінос.

Ми зустрічаємося біля входу і, супроводжувані тією самою хостес, яка цілком може служити українським прообразом богині родючості, проходимо в один із віддалених залів. Там столи-кибитки, обтягнуті коров'ячими шкурами, і звалені в купу мішки нагадують відвідувачам закладу про історію українських чумаків. Але не французові: йому ця історія незнайома. Хоча він захоплено і недовірливо обмацує коров'ячі шкури — антураж йому явно подобається.

— Дивно! — не стримує емоцій він.

Фонкінос — один із найуспішніших сучасних французьких письменників. За даними газети Le Figaro, в 2011 році він увійшов до п'ятірки найбільш продаваних європейських авторів-романістів. Його твори перекладені чотирма десятками мов світу, а за роман Ніжність Фонкіноса удостоєно престижної Гонкурівської премії ліцеїстів. В екранізації цього твору головну роль зіграла інша французька знаменитість — актриса Одрі Тоту.

Для своїх 43 років Фонкінос вельми плідний: з-під його пера вже вийшли 13 романів, за двома з них він написав сценарії і перетворив на художні фільми. Ось і в Київ на фестиваль Французька весна письменник привіз свій новий фільм Заздрісниця, а у Львові представив український переклад бестселера Ніжність.

Знаючи, що у мого співрозмовника мало часу, я пропоную відразу зробити замовлення.

— Борщ! — швидко і майже без акценту повідомляє письменник офіціантові. До борщу ми також просимо принести вареники, морс і теплий салат із телятиною, але відмовляємося від традиційного компліменту закладу — чарки української самогонки.

— Ні-ні, це хіба що ввечері, — зі сміхом каже мій співрозмовник. Я вже був у Львові і, здається, знаю, що це таке.

— Це не перший ваш візит в Україну, ви вже бували тут 2007-го і 2014-го. Якою ви бачите Україну і які зміни помічаєте? — цікавлюся я, поки ми очікуємо замовлення.

— Я почув про Україну ще 2004 року, коли у вас відбулася помаранчева революція, — розповідає Фонкінос, підкреслюючи, що кожен його приїзд в Україну збігався з можливістю відчути постреволюційні настрої людей.

— І 2007-го, і 2014-го я побачив українців людьми дуже вільними, з жагою до життя в очах. У 2014 році ситуація, звісно, була набагато драматичнішою. Мені здалося, що в якийсь момент життя в суспільстві ніби завмерло, а потім знову пішло, як маятник, — вельми художньо описує Фонкінос свої враження. Українці більше за інші східноєвропейські нації нагадують йому французів, насамперед ось цією самою любов'ю до свободи і взаємної підтримки.

Нам приносять напої, і я вирішую повернутися до творчості письменника. Більшість його романів вирізняє особливий психологізм, а тому я питаю, де він навчився так добре спостерігати людей.

— О, це історія про те, чому я взагалі став письменником, — реагує мій співрозмовник. Відпиваючи морс, він розповідає про те, що у віці 16 років переніс складну операцію на серці, за якою слідував довгий період реабілітації.

— Єдине, що мені можна було, — це читати. І я два місяці безперервно читав інтенсивно і багато. А ще тоді до мене прийшло відчуття слабкості життя, я сповільнився і побачив світ набагато детальніше, ніж ми встигаємо його бачити в повсякденному житті.

Водночас письменник зізнається: головна героїня його роману Ніжність, яка після смерті коханої людини намагається знову навчитися жити й любити, в цій частині збігається і з його біографією.

— Якоюсь мірою я теж одного разу вчився жити заново.

Тоді ж Фонкінос вперше познайомився і з літературою Східної Європи, і тепер в його романах часто згадуються твори Олександра Пушкіна і Федора Достоєвського. Я питаю, чому саме вони його так захопили.

— О-о-о, — протягує мій співрозмовник, — в них стільки абсурду, емоцій і стільки якоїсь магії, порівняно з творами західних письменників! Це затягує з головою.

Свій список Фонкінос продовжує Михайлом Булгаковим, називаючи його одним зі своїх улюблених письменників.

— А з сучасною українською літературою у вас був шанс познайомитися? — цікавлюся я.

— Ні, — чесно зізнається Фонкінос.

Проте він заявляє, що як футбольний уболівальник уважно стежить за успіхами української збірної, а матч Україна—Франція в 2012 році і зовсім був одним із тих, які він дивився з особливою увагою. Тоді Україна програла.

— Але реванш близький, я впевнений, — ввічливо всміхається письменник.

На столі перед нами з'являється борщ, а офіціант пов'язує письменникові на шию спеціальний захисний комірець із пергаменту.

— Слинявчик? — оторопіло цікавиться письменник і натомість зазначає, що це непогана деталь для майбутніх текстів.

— Ви часто ось так збираєте враження для своїх книг? — безпосередньо питаю я, куштуючи салат, на смак дуже непоганий.

— Це і є навик письменника. Наприклад, коли ми зайшли в ресторан, я постарався максимально ретельно запам'ятати обстановку, обличчя людей, у що одягнені офіціанти, — перераховує Фонкінос.

Успіх зробив мене вільнішим

Він зізнається, що ідею роману йому може подарувати сцена з повсякденного життя.

— Одного разу я побачив на вулиці, як чоловік ніжно поцілував жінку. Так з'явилася ідея роману Ніжність.

— Ваші романи видаються мільйонними тиражами. Це паморочить голову? Що вас змушує писати — марнославство чи вимоги видавців? — я вирішую змінити тему і скеровую її в нове русло.

— О ні, успіх, навпаки, зробив мене вільнішим.

Фонкінос розповідає, що тепер, коли він заробляє на продажах книг, більшість свого часу може присвятити письменництву.

— А від марнославства лікує досвід. Перші п'ять романів слави мені не принесли, ба більше, я згадую, як на презентацію одного з них у мережі книжкових магазинів Fnac прийшов лише один гість — і то тому, що забув у цьому читальному залі ключі від автомобіля, — з усмішкою згадує мій співрозмовник. І з властивою йому іронією додає, що не впевнений в успішності своїх п'яти наступних романів, мовляв, всіляке може бути.

— Жити за рахунок письменницьких гонорарів у Франції — нормальна практика? — цікавлюся я, розправляючись із салатом.

— Це, швидше, виняток із правил. Мені дуже пощастило в тому, що мої тексти подобаються читачам. До речі, удача прийшла до мене саме після візиту в Україну 2007 року. Тож це щаслива для мене країна, — закінчивши тираду, Фонкінос піднімає склянку з морсом, ніби проголошуючи тост.

За червоним наваристим борщем я питаю француза про його літературних кумирів.

— Звичайно, це Мішель Вельбек, він на диво вільна людина і приголомшливий автор, а його провокації дуже важливі сучасному суспільству.

— Багато речей, про які пише Вельбек, критика релігій, наприклад, сьогодні, після терактів, які пережила Франція, виглядають провокативними. Чи не бояться французькі письменники і журналісти помсти за свою роботу з боку терористів? — питаю я.

— Бути французом означає бути вільною людиною, а бути французом-письменником — це питання принципової свободи. Письменникові не можна закривати рота, — несподівано емоційно реагує Фонкінос.

Секунду повагавшись, він додає, що все, що відбулося останніми роками, він як француз і парижанин переживав болісно, ​​але не злякався.

— Нещодавно Нобелівську премію з літератури отримав американський поп-виконавець Боб Ділан, а престижну Пулітцерівську премію — американський репер Кендрік Ламар. Що ви думаєте про це? — цікавлюся я.

— Те, що кордони в мистецтві не потрібні, — всміхається Фонкінос.— Хороша література може жити де завгодно: в музиці, у віршах, у репі. Важливо, щоб ми зуміли її оцінити.

— А що для вас бездарна і погана література? — підхоплюю думку я.

На пару хвилин мій співрозмовник замовкає, задумливо роздивляючись вареник у своїй тарілці.

— Для мене це поганий текст, — нарешті вимовляє він.— Я дуже чутливий до того, як складене речення. Якість тексту для мене інколи набагато важливіша за сам сюжет.

Час обіду наближається до кінця, а Фонкінос просить принести ще й десерт — еклери та каву.

— Велика частина вашої читацької аудиторії — жінки. Про що вони найчастіше вас запитують? — цікавлюся я, погоджуючись розділити з письменником його порцію еклерів.

— Найчастіше вони запитують номер моєї кімнати в готелі, — з усмішкою запевняє мене письменник.

— І ви даєте? — недовірливо підбиває я.

— Так, — ще ширше всміхається письменник.

— А що відбувається потім? — допитуюсь я.

— Не знаю, я зазвичай одразу після презентацій і перельотів падаю на ліжко і засинаю мертвецьким сном, — вже зі сміхом зізнається Фонкінос і раптом зупиняє себе: — Але це дуже погана відповідь для письменника, давайте в журналі заінтриговано зупинимося на порозі моєї кімнати.

Я погоджуюся, ми допиваємо каву, тиснемо один одному руки і прощаємося.