Нова земля

Олександр Роднянський, у минулому засновник українського телеканалу 1+1 і топ-менеджер російського медіахолдингу СТС-Медіа, тепер кінопродюсер, що працює в Росії та США, розмірковує про те, якою він побачив Україну після довгої відсутності

Олексій Тарасов

У родженець Києва, в останні два-три десятиліття — російський кіно- і телепродюсер Олександр Роднянський після тривалої відсутності приїхав до України. Учасник Американської кіноакадемії та один із найефективніших телеменеджерів пострадянського простору прилетів до Києва на кілька днів, аби виступити у ролі спеціального гостя медіафоруму Kyiv Media week.

Україну Роднянський надовго залишив у 2002 році, на піку слави і народної любові до його дітища — телеканалу 1+1, очоливши російський телевізійний холдинг СТС-Медіа. І там не схибив: за шість років він перетворив СТС-Медіа на один із найбільших публічних медіахолдингів Європи з капіталізацією $4 млрд. Однак із 2011 року, фактично розпрощавшись із СТС-Медіа (право впливати на 1+1 він втратив ще у далекому 2008 році), Роднянський повністю зосередився на власних кінопроектах і телесеріалах.

За минулі роки він встиг спродюсували фільми практично всіх помітних російських режисерів — від опозиційного Андрія Звягінцева до Федора Бондарчука, який безперешкодно заходить до кремлівських кабінетів. А потім став своїм у Голлівуді, де у 2012 році спільно з відомими американськими режисерами Томом Тиквером, Енді та Ланою Вачовскі спродюсував американський фантастичний фільм Хмарний атлас.

Обережний, як і будь-який російський бізнесмен, який прибув до України, Роднянський відмовляється коментувати політичні події. Втім, поміркувавши, заради НВ робить виняток.

За останні роки з'явилося багато позасистемних політиків, які відповідають на запит масової аудиторії, яка втомилася від партійної номенклатури. Бо це не особливість України, те саме відбувається в Італії, де до влади прийшла партія П'ять зірок із відомим коміком Беппе Грілло. І таких прикладів чимало.

Люди втратили довіру до професійних політиків. В Україні багато хто з них до того ж належали до покоління радянських функціонерів, апаратників. Спочатку Леонід Кравчук, який був першим секретарем ЦК КПУ, а до цього довгі роки секретарем з ідеології. Ну, що може бути страшнішим, жахливішим, ніж ця позиція? Але зараз це симпатичний такий президент на пенсії. Скрізь дає інтерв'ю про демократичну Україну.

Потім прийшло покоління червоних директорів, таких як Леонід Кучма, а за ним — покоління комсомольців.

Мене в Росії часто називають українським продюсером, а тут російським

І от нарешті в Україні виросло покоління людей, які Радянський Союз не пам'ятають, не знають і не хочуть знати. Вибираючи Зеленського, вони хочуть, щоб їхні інтереси були представлені у владі. Це моє припущення. Я не живу в Україні давно.

Зеленський завжди був надзвичайно обдарованою людиною, він успішний менеджер і довго був лідером у команді талановитих людей. Його заяви можуть бути популістичними, але Україна в цьому не самотня. У США ми теж маємо справу з переможцем президентом-популістом. Популізму не потрібні програми, популізму потрібні гасла, що відповідають на потреби середнього класу в США або Україні. Саме він забезпечує більшу частину голосів.

Мудрому політику потрібно заговорити мовою виборців, потрібно озвучити їхній біль, їхні проблеми, їхні очікування, їхні внутрішні сумніви. Просто окреслити їх, не видавати бажане за дійсне, не грати західного політика в його екранному розумінні, тобто здертого радше з образів героїв серіалів. Зеленському це вдалося, у цьому сенсі він популіст.

Зараз нову українську владу називають "елітою телевізора, що переміг". Але це ж не новина, починаючи зі славнозвісних дебатів американських президентів Джона Кеннеді та Річарда Ніксона. Тоді їхня поява у прямому ефірі принесла перемогу Кеннеді з перевагою у 70 тис. голосів. Він став найвідомішим американським президентом, залишив помітний слід в історії США та переміг завдяки телебаченню. Не в останню чергу, бо був молодий, яскравий і привабливий.

А уявіть собі, вийшов би Йосип Сталін на вибори, мерзеніший, зі своїм вкритим віспинами обличчям і поганою російською. Ну куди б його сьогодні обрали?

Телебачення точно не помре найближчим часом. Воно як і раніше існує як спосіб донесення прямоефірних подій, репортажів із місць події. Так, фільми і серіали ви дивитиметеся на інших платформах, це зручніше. Але передвиборчі дебати у прямому ефірі, новини в момент, коли вони відбуваються, або футбол ви все одно дивитиметеся у прямому телевізійному ефірі.

Українська реальність — це телевізійні канали, що належать олігархічним угрупованням. Вони з'ясовують між собою стосунки, сваряться, миряться. Вони могли стати бізнесом, але не стали. Пішли іншим шляхом, перетворилися на інформаційні підрозділи фінансово-промислових корпорацій. До того ж у піар-підрозділи.

Результат будь-яких виборів вирішується тим, якою медійною підтримкою володіє кандидат, це теж аксіома. Цьогоріч переміг той, хто телебаченням вміло користується. Дотепніший, свіжіший, яскравіший, симпатичніший та, скажімо так той, хто вміліше формулює свої думки. Він переміг тих, хто робив це не так.

В ефірному телебаченні я розчарувався. На відміну від преміального кабельного, такого як HBO, Showtime, АМС, воно не в змозі виробляти якісний контент. По-перше, бо виробляє його для максимально широкої аудиторії, зокрема дітей. А це значить, що сучасний гострий, драматичний, часом не політкоректний і навіть радикальний контент робити в ефірному телебаченні не можна. Там не можна лаятися, там не може бути відвертих сцен, там не може бути насильства. Все це — не самоціль, але частина того світу, в якому існують переконливі, автентичні за способом передачі та розмови про реальність улюблені нами серіали.

По-друге, всі ефірні канали — заручники свого бренду. Якщо канал орієнтований на жіночу аудиторію, скажімо, яким за 35 років, вони все одно хотітимуть від вас мелодраму, мильну оперу чи якусь іншу історію, орієнтовану насамперед на свою цільову аудиторію.

В українському ефірному телебаченні я розчарувався ще раніше. Розчаровує політизованість культурного сегменту, неповага до культурного будівництва й освіти.

Я виріс у Києві, й для мене завжди було важливим київське середовище інтелігентних людей. Це були науковці з НДІ, гуманітарії, які цікавилися книгами, театром і кінематографом. Вони створювали той поживний бульйон, всередині якого обговорювалися проекти, зокрема й 1+1 як канал. Ідея ж була цілком такого собі інтелігентного каналу з якісним контентом.

Я досі пам'ятаю його сітку мовлення, ми показували ретроспективи [британського кінорежисера] Пітера Гріневея або [гонконгського режисера] Вонг Карвая. До 2000-х років, як мені здається, наша аудиторія еволюціонувала і пішла на кабельний контент з якісними і глибокими фільмами та програмами.

Зараз все звелося до убогого, півнячого розуміння бізнесу, коли ти не будуєш на довгу перспективу, не будуєш комунікації з аудиторією, а весь час спілкуєшся із політиками й олігархами, які тобі розповідають хто "наші", а хто "не наші". А людей, висловлювання яких цікаві, таких як Андрій Сахаров, Мирослав Попович, Іван Дзюба, — стає все менше. І ми цілком серйозно обговорюємо не їхні ідеї, а ідеї затятих політиків і телеменеджерів, як фактор життя країни. Шарпаємося у трикутнику Банкова — Верховна Рада — Кабмін. Розглядаємо вбогі уявлення про телебізнес з акціонерами, для яких якісний контент взагалі не у пріоритеті. Ось це мене розчарувало і продовжує розчаровувати. Тому я пішов у кіно.

Ви мене назвали російським продюсером, а я таким себе не вважаю. Я роблю багато фільмів у Росії, але я роблю багато фільмів і за межами Росії. Ба більше, я багато років живу в Росії з українським паспортом, і мене в Росії часто називають українським продюсером, а тут російським. Але що вдієш.

Я дійсно дуже люблю російське кіно та багатьох російських кінематографістів. Я зараз, повірте, не кажу з погляду політичної кон'юнктури. Пишаюся, що я робив стрічки з Андрієм Звягінцевим, а зараз роблю з Кантемиром Балаговим. Створював фільми з Олександром Сокуровим, Федором Бондарчуком. Мені все це близьке та подобається. Як і раніше шукаю талановитих молодих людей. Мене приваблюють ідеї. Якщо я зустріну талановитих молодих українських режисерів, я готовий зробити українською скільки завгодно фільмів.

Не в цьому фокус. Гарне кіно втратило прописку конкретної країни. Навіть у Каннах, коли стрічка бере участь у конкурсі, її не позначають країною походження, і це негласний закон вже кілька десятків років.

Інтерв'ю з Олександром Роднянським прозвучало в ефірі Радіо НВ 25 вересня. Його повну версію можна знайти на сайті nv.ua