Наша домашня робота

Що потрібно зробити вже сьогодні, щоб завтра Крим міг стати вільним

Алім Алієв, програмний
директор Кримського дому

"К рим — це Україна!" — люблять повторювати як мантру чиновники різних мастей. Але в це все менше схильні вірити співгромадяни з материкової України, як кажуть мешканці самого півострова.

За шість років окупації проведено сотні акцій, дискусій і виступів, на яких раз у раз обговорювали теми на кшталт "Що ж сталося у лютому 2014 року?" і "Як там у Криму?". Так ось. Настав час замислитися про інше: що варто зробити зараз, аби завтра побачити півострів вільним?

Як старанний учень спробую окреслити наше домашнє завдання з кримознавства.

1. Нам потрібна робоча стратегія з повернення півострова. План, який не буде припадати пилом на полицях, а стане крок за кроком втілюватися і державою, і громадянським суспільством. У його основі має лежати глибока аналітика і чітке розуміння вектора руху. Стратегія, здатна зробити неможливими компроміси на кшталт обміну Криму на ОРДЛО і торгів із подачі води на півострів. Коли в геополітичному пасьянсі ми будемо суб'єктами, що пропонують рішення міжнародним партнерам, а не навпаки. Коли ми — країна, яка не розмінює свої території на одномоментні економічні та політичні вигоди.

Про півострів говорять все менше

І перше, що можна було б зробити, — це змінити статус півострова на кримськотатарську національно-територіальну автономію, чого дуже чекає сам корінний народ України, адже таким чином з'явиться можливість від часів депортації не просто зберегти себе, а нарешті взяти відповідальність за свою батьківщину.

Крім того, співвітчизники повинні розуміти, що зміниться після деокупації, та за які правові буйки краще не запливати, інакше незнання породжує неприйняття і страх.

2. Про Крим говорять усе менше. Моніторинги телевізійних новин свідчать, що тема Криму присутня у межах статистичної похибки. Про півострів згадують лише подієво, коли наближається чергова річниця або повертаються наші політв'язні. Хоча в Криму є свої локальні герої і свої життєві виклики. Про це потрібно розповідати і їх важливо підтримувати. Так само, як кримські інститути в Києві, Херсоні та Львові.

Солідарність і емпатія — те, що допомагає нам залишатися по обидва боки бутафорського кордону на одній хвилі. Менше, що може зробити кожен, — написати лист політв'язню, підтримати його дітей, зателефонувати, запросити в гості родичів, друзів і знайомих із півострова. Адже вони там живуть у перманентному страху і напрузі, ми ж повинні стати для жителів Криму не тільки патріотичним вибором, але й основним носієм європейської цивілізації, на відміну від Росії, яка щороку все більше потопає у своєму авторитаризмі й беззаконні.

3. Сильна кримськотатарська й українська ідентичність на півострові — фактор національної небезпеки для Росії. Тому Москва намагається перетворити жителів Криму на "кримський народ" — симулякр за аналогією з "радянським народом", який не знає свого коріння і не дбає про культурну спадщину, не говорить своєю мовою, а у слові "свобода" чує загрозу. "Кримський народ" чітко ототожнює себе з Росією, охоче вірить у фальсифіковану історію і чекає каміння з неба.

І тут дуже важливо сфокусуватися на поколінні next — дітях, чиї цінності формує вже включена реальність, тих, хто, найімовірніше, не плекатиме сентиментів і будь-яких почуттів до всього українського, якщо їх вчасно не прищепити.

Часто в контексті Криму йдеться про його мілітаризацію, але мене більше насторожує мілітаризація свідомості. У школярів, наприклад, практикуються кадетські класи і юнармії — квазімілітарні об'єднання, в основі яких російський войовничий наратив із ворожими державами в усьому світі; навіть у дитсадках можуть буллити за відсутність сімейної фотографії з "кримської весни 2014 року". Сучасні технології, а також нетривіальний підхід в освіті й медіа дозволяють достукатися до тих, хто вже завтра може приймати рішення на півострові.

До шостої річниці окупації ми провели акцію, де використовували метафору Криму, як солі України. Сіль, що з'єднала за допомогою чумаків півострів із материком, сіль Чорного моря, чий присмак згадується на губах, сіль, без якої страва буде прісною і незавершеною. Наявність стратегії, ефективна двостороння комунікація, збереження ідентичності і робота з молодим поколінням — це та кримська дрібка солі, якої потребує український порядок денний сьогодні.