Найбільший страх

Напередодні президентських виборів у 2019 році настав час поговорити про те, чого нам дійсно варто боятися, а до чого краще поставитися зі скепсисом

Ярослав Грицак, історик,
професор Українського католицького
університету, учасник Несторівської групи

Половину свого життя я провів у незалежній Україні. І що чотири-п'ять років мене тривожать страхи, пов'язані з виборами. У 1991 році я побоювався, що країна проґавить шанс вийти з СРСР, у 1994-му боявся, що повернеться до Росії, в 1999-му — що до влади знову прийдуть комуністи, в 2004-му і 2009-му — що прийдуть бандити, а в 2014-му переживав, що ми втратимо півкраїни.

І ось на носі нові вибори. Вже зараз з'являється чимало текстів, які представляють президентські перегони, як боротьбу світла та темряви, вічного добра і зла. Ставлюся до них скептично, навіть із цинізмом. Якщо нас лякають, значить, чогось хочуть.

Аби прояснити: я не насміхаюсь над страхом, це природне відчуття. Воно буває конструктивним, а його відсутність іноді може обернутися катастрофою. Досить згадати 1914 рік, коли жменька політиків і військових затіяли війну, розраховуючи, що вона буде короткою.

Зрештою, обидва Майдани значним чином породжені страхом. І обидва протести підтвердили старе правило: герої не ті, хто нічого не боїться, а ті, хто зуміє подолати страх. Загалом, до страху слід підходити з розумом.

Я спробував каталогізувати страхи, щоб зрозуміти, чого боятися напередодні виборів-2019.

Рішуче відкидаю страх, що постане питання "бути чи не бути Україні". Цим нас лякають із 1991 року, але за останні 200 років жодній державі не вдалося зникнути з політичної карти світу.

Також безглуздим є страх того, що станеться контрреволюційний реванш, як у 2010-му. Цього не відбудеться, оскільки після 2014-го у нас абсолютно інша країна. Якщо тоді співвідношення, умовно кажучи, між помаранчевим і синім електоратом варіювалося 50/50, то тепер, з огляду на ситуацію з Донбасом і Кримом, багато чого змінилося. Не кажучи вже про розкол і відсутність очевидного лідера серед колишніх регіоналів.

А ось чого варто боятися, так це приходу до влади популіста. Україна оточена популістськими урядами по всьому периметру кордону. Було б дивом, якби ми залишилися єдиним острівцем, не порушеним хвилями популістського океану. Приклади сусідів і далекої Америки показують, що життя можливе і за популістів. Але це швидше виживання. Хоча за останні 20 років ми відмінно навчилися виживати і в наступні 5–10 років із цим впораємося. Та й не бачу іншого способу відучити нас від хвороби популізму, крім як дати шанс покерувати країною популістові, виробивши тим самим сильний антипопулістський імунітет.

Ми застрягли у виборі між "дітьми Кучми"

Страх, що турбує львівського бізнесмена, до голосу якого я завжди прислухаюся: якщо до влади прийде Юлія Тимошенко, то наступних виборів просто не буде. Потрібно віддати Тимошенко належне: якщо вважати, що головним у політика є прагнення до влади, то вона в цьому досягла досконалості. Влада притягує її як магніт, і вхопившись за неї один раз, вона вже нікому її не віддасть.

Це реальний страх. Я втішаю себе тим, що в країні вже не раз намагалися ввести вибори без виборів — коли президент передає владу самому собі або призначеному наступникові — але марно. У нас є запобіжник у вигляді сильного регіоналізму та мовно-культурної неоднорідності.

Також дуже боюся втілення в Україні киргизького варіанту. Коли до влади приходить хтось із колишнього революційного табору з більш людяним обличчям, але водночас контролюється Кремлем або лояльний до нього. Такий сценарій реалізований зараз у Грузії. В Україні антидотів проти нього, крім як знову вибрати Порошенка, немає. Путін навряд чи поставить у 2019 році на чинного президента.

І, нарешті, мій найбільший страх: обравши чергового президента, через півроку або рік ми знову почнемо його дружно ненавидіти. Скільки б разів ми не обирали, українська ситуація, як у тій байці Крилова та Глібова, не змінюється. Це може довести до висновку, ніби в нас у принципі нереформовувана країна.

Але це не так. Таких країн не існує. Проблема завжди в політичному класі. Його потрібно змінювати доти, доки до влади не прийдуть ті, у кого буде політична воля і сила грати за новими правилами.

Останні 15 років ми застрягли у виборі між "дітьми Кучми" — Ющенком, Януковичем, Порошенком і Тимошенко. Всі вони починали свою кар'єру за часів Леоніда Кучми, що наклало свій відбиток на їхнє мислення та дії. Між ними нам доведеться обирати і в 2019 році. Тому наше суперзавдання: зробити так, аби ці вибори стали для них останніми. І, щоб у 2024-му до влади прийшов представник нового покоління. Завдання складне, але здійсненне. Головне — йти на вибори з думкою про те, що вони не чорно-білі, а сірі. У 2019 році ми обираємо не остаточного, а перехідного президента. Того, хто зможе втримати країну на плаву, поки з'явиться шанс для нових змін.