На східному фронті зміни

Атака Туреччини на курдів і добровільний відхід американських військових зробили Володимира Путіна достроковим переможцем у незакінченій і заплутаній сирійській війні і лідером №1 у регіоні. Але цей тріумф позбавлений сенсу: Близький Схід Кремлю не потрібен

Іван Яковина

Путін — новий цар Сирії — із таким заголовком вийшла стаття про останні геополітичні зміни у впливовій американській газеті The Wall Street Journal. США відступають. Росія приміряє мантію верховного арбітра на Близькому Сході — це вже заголовок британської The Telegraph.

Майже всі західні ЗМІ останніми днями хором займалися тим, що в Україні назвали б "зрадофільством". Журналістам вторили політики, дипломати і військові. Навіть найвірніший союзник президента США Дональда Трампа — сенатор від Південної Кароліни Ліндсі Грем — назвав рішення про виведення американських військ із Північної Сирії "найбільшою помилкою його президентства".

В очах американської еліти все, що відбувається, дійсно виглядало ганебним здаванням інтересів країни та її союзників трьом східним диктаторам. Трамп оголосив про виведення військ одразу після телефонної розмови з турецьким лідером Реджепом Таїпом Ердоганом, який незадовго до цього приймав у себе в Анкарі президентів Ірану й Росії — Хасана Рухані та Володимира Путіна.

Всі троє давно і через різні причини мріяли про відхід американців із Сирії. Ердоган пристрасно бажає знищити волю курдів до створення будь-якої форми автономії у прикордонних з Туреччиною районах Сирії. Заради цього він має намір вигнати звідти місцевих жителів-курдів, замінивши їх 3 млн біженців-арабів з інших районів Сирії.

Іран останні 40 років живе ідеєю створення Шиїтського півмісяця — підконтрольного собі безперервного наземного коридору від Центральної Азії до Середземного моря — через Ірак, Сирію й Ліван. Це дасть Тегерану новий, короткий шлях транспортування нафти і газу в Європу, дасть можливість сколотити союз васальних країн і, головне, — швидко перекидати зброю, людей і боєприпаси з Тегерана безпосередньо до кордону Ізраїлю.

Росія і Сирія, частково поділяючи цілі Туреччини й Ірану, хочуть відновити владу Башара Асада на всій території Сирії, зокрема на східних територіях, які курди відбили у Ісламської держави разом із США. Населення на цих територіях мало, але зате вони містять достатню кількість нафти, щоб забезпечувати енергетичну незалежність Сирії.

Американські солдати, розміщені на півночі та сході Сирії, заважали реалізації всіх цих планів. Як саме Ердогану вдалося переконати Трампа вивести їх звідти, зараз ніхто не скаже. Можливо, свою роль відіграла та обставина, що телефонна розмова між президентами відбулася 7 жовтня — у день народження Путіна.

Рішення Трампа стало по-справжньому царським подарунком його російському колезі, а заразом — турецькому султану і перському шаху. Про більше вони і мріяти не могли.

Як тільки про відхід США було оголошено офіційно, росіяни, турки та іранці почали святкувати перемогу. Прокремлівські ЗМІ, зазвичай нейтрально налаштовані до Трампа, голосно зловтішалися, не приховуючи торжества.

Вони записували сюжети на кинутих спецпризначенцями США базах, особливо підкреслюючи, що одну з них американці, які спішно відступали, були змушені розбомбити, щоб обладнання, яке там зберігається, не дісталося сирійській армії. Для більшості російських ЗМІ будь-який провал американців — це найкраще, що може статися в світі.

У Туреччині піднялася хвиля антикурдського шовінізму та націоналізму. Навіть опозиційні до режиму Ердогана ЗМІ зображували Туреччину країною, до якої підступний Захід застосовує подвійні стандарти, не бажаючи визнавати її права на захист від тероризму. Більшість турків розцінює появу курдської квазідержави на своєму кордоні як пряму загрозу територіальній цілісності країни. Тому воєнна операція в Сирії має масову підтримку.

Іранці безпосередньо в конфлікт не залучені, але й вони розглядають відхід США з союзної Сирії як свою безумовну перемогу.

Тим часом у Вашингтоні, Лондоні і Брюсселі фахівці почали з жахом оцінювати збиток від трампівської авантюри. Президент США дійсно порушив дуже крихкий баланс сил у регіоні, через що там почалися вкрай небезпечні процеси.

Перед турецькою армією в Північну Сирію увійшли озброєні загони ісламістів-арабів, спонсоровані Ердоганом. Вони в перший же день влаштували на курдських територіях кривавий терор, на камеру розстрілюючи "невірних" чоловіків, жінок і дітей.

Глядачі американських і європейських каналів із жахом дивилися відео, на яких сучасні варвари витягали з машин і на місці вбивали курдів — найменш релігійних, найбільш прозахідних і демократично налаштованих жителів регіону.

Ці ісламісти і турецька армія завдали низку ударів по таборах і тюрмах, в яких утримували полонених бойовиків Ісламської держави. Сотні, якщо не тисячі головорізів розбіглися. Тепер вони можуть нагадати про себе не тільки на турецько-сирійському кордоні, а й у Лондоні, Парижі чи Нью-Йорку, як уже не раз робили.

Трамп, дивлячись на це, зробив незграбні спроби остудити турецьку кровожерливість. У Twitter він заявив про свою "велику і неперевершену мудрість", а в дуже дивному листі Ердогану запропонував «не бути чортом і дебілом".

Ні те, ні інше на просування турецької армії не вплинуло. Зате неконвенціональна трампівська дипломатія ще сильніше підштовхнула турецького президента в обійми російського, який веде себе щодо Ердогана підкреслено люб'язно і приязно.

Погрози американського Конгресу запровадити проти Туреччини максимально жорсткі економічні санкції теж навряд чи повернуть султану Ердогану любов до західних цінностей та ідеалів.

Тим часом сирійська армія і російські найманці почали абсолютно спокійно відбирати у курдів нафтові свердловини. Тепер їм не треба боятися американських ударів із повітря, які знищили у 2018 році цілу колону російських бойовиків ПВК Вагнера у східній Сирії.

В Ізраїлі після рішення Трампа пройшли маніфестації колишніх військовослужбовців із вимогою до уряду допомогти курдам, яких американці кинули напризволяще. Резервісти розуміють, що без буфера у вигляді курдів іранці жваво добудують свій Шиїтський півмісяць і з'являться на Голанських висотах.

Однак допомогу курдам надавати вже пізно: бачачи небезпеку, що йде від Туреччини, вони погодилися передати свої території Асаду й росіянам в обмін на захист від геноциду. Їхні збройні загони стануть частиною сирійської армії і будуть використовуватися для боротьби з іншими повстанцями.

Але найнеприємнішим для Заходу, його друзів і партнерів у всій цій історії стало те, яким чином Трамп зрадив курдів і вивів війська з Сирії — раптово, нікого не попередивши, не давши можливості підготуватися до відходу навіть своїм власним військовим.

Тепер усі інші союзники США можуть тільки гадати, коли Трамп зрадить, продасть і/або кине і їх теж. Якщо він зрадив курдів, із якими американські солдати воювали в одному строю, а тепер загрожує Туреччині, яка є союзником у НАТО, то всім іншим взагалі нема на що сподіватися.

Сенатор-республіканець від штату Юта і колишній кандидат у президенти США Мітт Ромні, виступаючи в Конгресі, сказав, що ця зрада залишиться ганебною "кривавою плямою" у військовій історії США.

Ромні взагалі зараз став найрізкішим критиком Трампа в Республіканській партії. Всі інші сенатори і конгресмени поки до смерті бояться критикувати президента, побоюючись за своє переобрання.

Але якщо республіканці все-таки зважаться на палацовий переворот проти Трампа, то його рішення піти з Сирії буде абсолютно законним і найімовірнішим виправданням такого кроку. Проти відступу зараз у Вашингтоні виступають майже всі, за винятком кількох підлеглих Трампа.

Британський письменник, історик і журналіст Роберт Фіск, який живе і працює на Близькому Сході, вже понад 40 років, порівняв ситуацію, що складається, з часом початку кінця Римської імперії.

Настільки ж божевільні імператори, як Трамп, змінювали один одного в столиці, мало хто думав про те, що відбувається на околицях. Рим замикався в своїх внутрішніх політичних розбірках, знамениті бруковані дороги не ремонтували, навіть вірні легіони не могли вчасно дістатися до бунтівних провінцій.

Хліб з Єгипту і Лівану невчасно доходив до столиці імперії, далеким гарнізонам і союзним племенам на околицях забували заплатити. Релігійні, класові і національні ідентичності витісняли римську, цінність якої зникала.

Заголовок статті Фіска Ганьба Трампа на Близькому Сході — ця загибель імперії каже сам за себе. На його думку, головним сумним підсумком близькосхідної політики Дональда Трампа стало катастрофічне падіння довіри до США і значення цієї країни в регіоні.

Нинішній президент США зрадив і курдів, і турків, і ізраїльтян, і арабських монархів Перської затоки. Навіть іранців він увів в оману: обіцяв безжально їм помститися за збитий американський дрон і напад на саудівські нафтові об'єкти, але так нічого й не зробив.

Як припускає Фіск і більшість інших західних авторів, вакуум, що утворився на Близькому Сході, займе Росія. Цей регіон відчайдушно потребує сили, з якою готові рахуватися і можуть спокійно говорити всі місцеві гравці. Те, що цією силою і стане Кремль, американські та європейські ЗМІ вважають головною поразкою Вашингтона. На перший погляд, так, так і є. Але все-таки, є один нюанс: Близький Схід Росії не потрібен.

Майже всі країни і сили, що мерехтять у новинах із Близького Сходу, намагаються реалізувати там якийсь свій "великий проект". США — прищепити всім любов до демократії та свободи. Ізраїль — окреслити свої східні кордони. Ісламська держава — побудувати халіфат. Сирія — закінчити громадянську війну. Палестинці та курди — отримати свою державу. Туреччина — стати лідером сунітського Ісламського світу і пантюркістського руху. Іран — побудувати той самий Шиїтівський півмісяць, Саудівська Аравія — стати безперечним лідером у Перській затоці. Навіть малесенький Катар мріє із-за лаштунків смикати за ниточки, створюючи зручну для себе близькосхідну реальність.

Корисність і досяжність кожного з цих проектів — питання дискусійне, але вони хоча б існують. І тільки Росія зараз не має абсолютно ніякого бачення ані майбутнього Близького Сходу, ані своєї ролі в цьому баченні.

Із відходом США Путін дійсно отримав можливість говорити з будь-якими персонажами — хоч із королями, хоч із прем'єрами, хоч із великими лідерами. Всі вони готові його слухати і, ймовірно, визнають його авторитет. Він, якщо захоче, може полетіти з Тегерана в Тель-Авів. Але от навіщо? У чому мета?

Комунізм, заради поширення якого туди йшов СРСР, вийшов із моди. Насаджувати там демократію? Путін сам її не любить. Експортувати диктатуру? На Близькому Сході цього добра й без Росії вистачає. Русский мир арабським фелахам за всього бажання не продаси.

Халіфом правовірних сунітів Путіну стати важко, на посаду шиїтського великого аятолли він теж не годиться.

Вичавити якісь гроші з арабських країн можна. Але далеко не з усіх, та й складно це — там такі ж пройдисвіти у владі, як і в Росії.

Зараз Путіну доведеться добряче замислитися: як би йому обміняти свій вплив на Близькому Сході на щось цінніше та зрозуміле. Наприклад, на визнання анексії Криму, на визнання інтересів Москви в Україні або хоча б на скасування санкцій.

Але зробити це буде дуже непросто. Після 20 років безглуздих воєн на Близькому Сході більшість американців і європейців мріють піти звідти. Вони не хочуть посилювати свій вплив у Лівані, Сирії або Іраку, вони хочуть назавжди забути про ці країни, як про страшний сон.

Якщо не політиків, то західних обивателів уже точно повністю влаштовує, що тепер мирити арабів, євреїв, курдів, турків, персів і всіх інших повинні не їхні країни, а далека і сніжна Росія. Відповідно їй і віддуватися за результати (або їх відсутність, що ймовірніше).

Витративши мільярди доларів і роки найтяжчих зусиль, позбувшись десятків одиниць техніки і життів сотень своїх людей, Росія отримала статус найвпливовішої держави в неймовірно вибухонебезпечному регіоні світу, де вона не має навіть своїх інтересів.