Моральна поразка і моральна перемога

Влада — це можливість діяти заради добра і знати, коли це потрібно робити

Веслі Кларк,
генерал у відставці, колишній Верховний головнокомандувач НАТО,
старший науковий співробітник Центру Берклі з міжнародних відносин у
Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі та виконавчий директор
неурядової організації Renew America Together

Упродовж багатьох років тисячі курсантів Військової академії США, зокрема й я, читали та вчили напам'ять кадетську молитву Вест-Пойнту. "Допоможи нам обрати правильний, нехай і складніший шлях замість простого, але неправильного, — йдеться у цій молитві. — І ніколи не задовольнятися напівправдою, коли можна дізнатися усю правду. Наділи нас мужністю, яка народжена з вірності всьому благородному і гідному, і яка зневажає компроміс із пороком і несправедливістю та не знає страху, коли під загрозою опиняються правда і добро".

Це молитва про цінності дій на благо і про те, що моральний авторитет — сам собою глибинне джерело влади. Курсантів навчають, що головним мотивом прагнення влади і єдиним виправданням її використання мають бути особисті цінності. У цьому суть описаного в молитві уявлення про мужність. Саме така мужність має бути частиною внутрішнього стрижня будь-якого лідера.

Хоча ми — як нація і як лідери — не завжди демонстрували мужність. Дві важливі події в моїй кар'єрі показують, коли ми діяли правильно і на основі власних цінностей, а коли — ні.

6 квітня 1994 року над столицею Руанди Кігалі збили літак із Джувеналом Хабіаріманою і Сіпрієном Нтарьямірою, президентами народу хуту в Руанді і Бурунді. Їхня смерть спровокувала хвилю етнічних чисток, масштаби і жорстокість яких потрясли світ. На початку кризи американський уряд висловив стурбованість і закликав владу хуту в Руанді зупинити розвиток геноциду. Вашингтон закликав Організацію Об'єднаних Націй (ООН) посилити свої нечисленні миротворчі сили в Руанді, щоб покласти край бійні. І на цьому все.

Тоді я був директором зі стратегічних планів і політики Об'єднаного комітету начальників штабів. У відповідь на прохання Мадлен Олбрайт, тодішнього посла в ООН, ми з колегами презентували концептуальний військовий план щодо припинення геноциду в Руанді. Але далі справа не пішла. "Ви дійсно думаєте, що Конгрес відправить 20 тис. військовослужбовців і $2 млрд у самісіньке серце Африки?" — незмінно чули ми у відповідь. Протягом наступних місяців мої співробітники і багато представників уряду з наростанням жаху читали й обговорювали звіти про звірства в Африці.

КРИЛАТИЙ АРСЕНАЛ: На ракетному полігоні Білі піски в американському штаті Нью-Мексико вже понад півстоліття проводять випробування військової та космічної техніки

Якраз на початку кризи Сполучені Штати, незважаючи на свій безперечний вплив у світі, не змогли вчинити рішуче і вступити в конфлікт. Унаслідок, у Руанді жорстоко вбили приблизно 800 тис. чоловіків, жінок і дітей.

Провал Америки викликав глибоку тривогу. До 1994 року холодна війна закінчилася і Радянський Союз розпався; у Панамі відновили демократію; Саддама Хусейна вибили з Кувейту; і тепер, під керівництвом нового молодого президента Білла Клінтона ми стали єдиною наддержавою світу. Хіба ми не мали можливості зупинити масове вбивство в Руанді? Хіба не могли ми припинити його у співпраці з ООН, без застосування власних збройних сил?

Ми не були мудрими і жалісливими щодо геноциду в Руанді. Ми не діяли з огляду на власні цінності. Але багато хто з нас після цього вирішив ніколи не допускати повторення подібного.

Наступного року, в розпал боснійської війни, солдати боснійських сербів захопили визнаний ООН "безпечним" район у Сребрениці та вбили приблизно 8 тис. мусульманських чоловіків і хлопчиків. Сполучені Штати закликали НАТО розробити план реагування і відновили дипломатичні зусилля щодо припинення бойових дій під керівництвом помічника держсекретаря Річарда Голбрука. Незабаром серби знову завдали удару по цивільних боснійцях — цього разу під мінометний обстріл потрапив багатолюдний ринок. Північноатлантичний альянс відповів авіаційним ударом.

Внаслідок трирічного конфлікту в колишній Югославії загинуло понад 100 тис. осіб, ще приблизно два мільйони мусили покинути свої будинки, під загрозою опинилися мир і стабільність, встановлені після закінчення холодної війни. Рішучість президента Клінтона зупинити цю війну, підкріплена авіаударами і вмілою дипломатією, призвела до підписання Дейтонської мирної угоди 1995 року, якою завершилися бойові дії в Боснії. Наша рішучість пройшла перевірку, й американське керівництво поклало край війні.

"Коли ви можете щось змінити, ви повинні це зробити", — казав Клінтон. Так ми і зробили, але, незважаючи на досягнення Дейтона, почуття провини за події в Руанді залишилося. Я бачив руїни зруйнованого снарядами Мостара і слухав розповіді боснійських лідерів про тортури і зґвалтування, які пережив їхній народ. Ми знали, які будуть наслідки, якщо ми не будемо діяти.

Три роки по тому почався новий розділ сербської етнічної чистки — цього разу в куточку Сербії, відомому як Косово. Переважну більшість мешканців тут становили албанці. Вони чинили опір, і Північноатлантичний альянс знову закликали втрутитися. Однак сербський диктатор Слободан Мілошевич, незважаючи на загрозу авіаударів, продовжував вчиняти звірства. Як Верховний головнокомандувач НАТО в Європі я відповідав за операції в цьому регіоні.

До кінця березня 1999 року дипломатичні зусилля Голбрука зазнали невдачі. Тоді 24 березня президент, дотримуючись порад багатьох із нас і, звісно, керуючись власним баченням ситуації, дав добро на перші авіаудари.

ХРОНІКИ СМЕРТІ: Відвідувач меморіального комплексу в столиці Руанди Кігалі розглядає фото жертв геноциду 1994 року

Не всі у Вашингтоні усвідомлювали екстреність ситуації в Косові. Балкани були віддаленою проблемою, і деякі політики і вчені запитували, чи є там у США реальні інтереси. Інші розглядали Дейтонську угоду як досягнення місцеве, а не американське і не хотіли мати з Балканами нічого спільного.

Але рішучість коаліції НАТО й уряду тільки міцніла. Після 11 тижнів протестів і обговорення наземної кампанії — поряд із міжнародними дипломатичними зусиллями, які організували США й очолили Фінляндія і Росія, — президент Мілошевич склав повноваження. Сербських військових вивели з Косова, і 1,4 млн переміщених албанців під контролем миротворчих сил НАТО повернулися у свої домівки. Сьогодні Косово — незалежна держава.

Група американців, які зупинили бойові дії та вбивства, діяла в ім'я добра і продемонструвала моральний авторитет. Ми ефективно використали свою владу.

Звісно, були наслідки. Дії на Балканах під керівництвом США забезпечили Китаю і Росії виправдання для подальшого нарощування військової потужності та проведення агресивнішої політики. А Косово після здобуття незалежності досі стикається із ворожістю Сербії та її союзників. Можливо, ми могли би бути далекогляднішими і діяти мудріше, щоб пом'якшити ці наслідки.

Але НАТО і США досягли своєї головної мети — зупинити етнічні чистки. Нам це вдалося, бо на Балканах, на відміну від Руанди, ми діяли з "мужністю, народженою з вірності всьому благородному і гідному". Це було справжнє джерело нашої влади.

Maddie McGarvey / The NewYork Times
Yasuyoshi Chipa / AFP

© 2019 The New York Times and Wesley Clark