Моє сміливе рішення

Як я проміняв життя у сонячній Каліфорнії на пригоди в Україні — державі з унікальним характером, і чому я так вчинив

Пітер Сантенелло,
американський підприємець, блогер

Слово таксі підкралося до мене низьким гомоном, немов звук старої вантажівки, готової піднятися на гірський перевал. Більшість чоловіків із голови до ніг були одягнені в чорне. Під стукіт високих каблуків об поліровану підлогу я проходив повз сім'ї, що воз'єднуються, закохані пари, приглушене світло флуоресцентних ламп і квіти, які були всюди.

Я глянув через дорогу на незакінчене будівництво під сірим небом. Запах дешевого горілого палива повертав мене в ті деякі частини світу, які передвіщають пригоди.

Перші враження від України були не з приємних. Тим, хто планує подорож, в якій все буде під контролем, найкраще одразу піднятися назад ескалатором у зону вильотів міжнародного аеропорту Бориспіль і сісти на перший же рейс до Праги або Дубаю, де все більш впорядковано і створено для туристів.

Але це не мій стиль. І я не засмучусь, якщо більше ніколи не зіштовхнуся з обмеженістю Лас-Вегаса.

Я завжди шукав автентичне і справжнє. Тому Україна сподобалася мені з перших кроків. Характер цієї країни сирий, позбавлений фільтрів, правдивий. Унікальна і має власний стиль. Не прагне комусь догодити. Тут ти стикаєшся із чимось особливим.

Я приїхав з Італії, де тиждень провів у сільській місцевості за дві години їзди на північ від Рима. Планував змотатися до Києва на три дні, щоб побачитися із друзями, потім поїздами й автобусами повернутися до Рима, а потім полетіти додому в Сан-Франциско.

Якщо Рим здався мені затхлим, запиленим й усталеним, то в Києві відчувалося життя і щось особливе. І хоча формально я — громадянин Італії (нехай і не жив там ніколи), ця країна завжди здавалася мені переоціненою.

Все, що є прекрасного в Італії, лежить на поверхні. Найкраще в Україні заховано за зачиненими дверима. Це і глибока розмова після першого, досить жорсткого погляду, і красива квартира, в яку потрапляєш, пройшовши запущений сходовий майданчик, ліфт, подібний на камеру смерті, і три намертво замкнені замки у броньованих дверях. Уся сіль тут у суті, а не в упаковці.

У Києва була і залишається сила зупинити мене, змусити сісти на парковій лавці

Я бував в Україні кілька років тому. І цього разу помітив багато суттєвих відмінностей. Країна і люди здалися мені більш згуртованими, машини зупинялися на пішохідних переходах (чого я не спостерігав раніше), неймовірні художні інсталяції прикрасили стіни будівель, нові кафе і ресторани вишикувалися у ряд на старих міських вулицях. У повітрі було більше оптимізму.

Молодь ширяла у паралельному всесвіті — на інших частотах, ніж глобальні геополітичні розклади і непідконтрольний їй хід історії. Молоді люди раділи плину життя вперед і до того ж перебували в теперішньому моменті, відчуваючи зв'язок одне з одним. Відчувалося щось середнє між азартом і тривожним передчуттям невідомого.

Музиканти прикрашали вулиці звуками. У Києва була і залишається сила зупинити мене, змусити сісти на лавці в парку, подивитися в небо і припинити боротися. Такою силою володіє далеко не кожне місто. Взагалі, таких дуже мало.

Друг, відвідати якого я приїхав, дуже непогано влаштувався в українській столиці за ті два місяці, що тут жив. У нього вже було своє коло спілкування, дівчина, робота над стартапом і залучення розробників. Україна повністю заволоділа його думками. Він, здається, знайшов своє місце.

Після того, як я провів у Києві два тижні, друг сказав: "У тебе є така можливість жити тут, якої, можливо, більше ніколи не буде. Так чому б не спробувати?"

Формально я міг зробити такий сміливий крок. Міг керувати своїм бізнесом із будь-якої точки земної кулі. Мій потяг до пригод лише міцнішав. І я подумав, що більше виросту як особистість, якщо знову житиму за кордоном, вийду із зони комфорту і дізнаюся більше про іншу країну і про себе самого в процесі всього цього.

Коли я залишав Україну, то глянув на цю країну по-іншому. Чоловік, що в жахливій манері зазивав у так зване таксі, чимось нагадував людину, яка пропонує присісти і випити разом, і всіх тих, кого я так часто зустрічав протягом двох тижнів, — їхні суворі обличчя легко осяювала щира усмішка.

Почався довгий політ додому. Десь над Ґренландією, поки я перетинав один за іншим часові пояси на шляху до Каліфорнії, голос друга звучав у моїй голові дедалі голосніше. Я став мріяти про те, як переїду в Україну. До моменту приземлення у Сан-Франциско рішення було прийнято.