Між двох світів

Вчителі протестують, батьки обурюються. Давайте запитаємо себе: наскільки ми дорослі й усвідомлюємо, що робимо зі своєю неподільною владою над дитиною?

Світлана Ройз,
дитячий психолог

Одна з навичок психолога — залишатися у нейтральній позиції. У будь-якій системі, сімейній, політичній, громадській, свої закони і правила гри. Система затягує спостерігача або супровідного фахівця, але психологу важливо, досліджуючи те, що всередині, залишатися водночас зовні.

Про ситуацію. Нагадаю, що сталося в одному з київських ліцеїв: батько дізнався від сина про застосування сили і неповагу вчителя, прийшов у школу, між учителем і батьком зав'язалася бійка. Учитель зараз у лікарні. Ситуація неоднозначна. З двох сторін ідуть хвилі обурення. А в зоні турбулентності — діти. Однак очевидний процес кращий за прихований. Він переводить конфлікт на інший рівень. З'являється шанс щось змінити. І зараз це не тільки питання сім'ї та школи. Припускаю, мова вже про груповий процес — конфлікт людини і системи, влади. За агресією часто стоїть гостра потреба змін. Адже ми нерідко чуємо: "Я б усіх (мається на увазі політиків) перестріляв". Можливо, ми продовжуємо Революцію гідності? І власне визрівання. Але в якій формі?

Про дітей. Як це часто буває під час розлучення батьків, діти зараз застрягли між двома світами — сім'ї та школи. І це небезпечно. Вони загрузли в системі подвійних послань. Часто спостерігаю мам, які б'ють дітей на майданчику з криком: "Не бийся, я сказала". Батьків, які вчать дітей того, що піклуватися потрібно лише про себе, і скаржаться потім на їхній егоїзм.

Але дитина вбирає в себе не те, що ми говоримо, а те, що вона бачить. Дитина не розуміє, що дорослі кричать, роблять емоційне або фізичне насильство з причини безпорадності, неспроможності. Вона робить висновок, що це він поганий і заслуговує на покарання.

Тому зараз головне питання в тому, наскільки дорослими є люди, які спілкуються із дітьми. Наскільки дорослі батьки, наскільки дорослі вчителі? І наскільки ми усвідомлюємо, що робимо зі своєю неподільною владою над дитиною?

Ми живемо в часи дефіциту авторитету дорослих. Не відчуваючи авторитетності, ми (батьки і вчителі) стаємо авторитарними. І ще більше втрачаємо повагу. У дитини не залишається вибору — вона або перехоплює владу, або йде в більше безсилля. Або за нас проживає нашу агресію і безсилля.

Ми живемо в часи дефіциту авторитету дорослих

У відповідь на конфлікт будь-яка людина або чинить опір, або "продавлюється". Її стиснута пружина обов'язково дасть віддачу. Не можна передбачити, коли і як. Можливо, коли вона копне ногою собаку або поб'є однокласника. Щоразу під час переживання насильства — тиску, неповаги — пружина стискається дедалі більше, і ми бачимо, що агресія стає жахливою нормою. У Фейсбуці, в побуті.

Наша психіка так влаштована: спостерігаючи або переживаючи насильство, ми єднаємося одночасно з двома частинами — і жертвою, і насильником. Коли ми або наші діти дивимося кадри з буллінгом або жорстоке відео, ми одночасно інфікуємося цими двома ролями. Той, хто спостерігає за насильством, отримує травму, як і той, хто з ним стикається.

Про школу. Звичайно, потрібно, щоб будь-які прецеденти непрофесійної поведінки вчителів були виявлені. Очікування від реформи — це не тільки про систему навчання, а й про систему взаємин. Я мрію, щоб для вчителів була обов'язковою особиста терапія. Тільки дорослий, який себе поважає, може бути гармонійним провідником для дитини.

Про батьків. Дитина проводить у школі більшу частину часу. І нам важливо знати, що вона там у безпеці, що ми можемо довіряти простору, в який її відпускаємо. І ми маємо право ставити питання і перевіряти. Наше завдання — створювати фон стосунків, у якому вона відчуватиме свою цінність. Коли дитина зможе чесно розповісти нам про складнощі та біль і не побоїться одкровень про свої слабкості. Важливо в родині не привчати дитину до того, що бути жертвою — природно, адже толерантність до насильства формується дуже рано. Важливо навчити її давати відсіч, не миритися із приниженням. Вивести будь-яке насильство з варіанта норми. І це дуже тонка грань — між умінням захищатися в адекватній формі та вчиненням акту агресії.

Дитині важливо знати, що необов'язково з усім впоруватися самій, особливо коли сили нерівні. Їй важливо розуміти, що ми розберемося у ситуації, і, якщо вона винна, нестиме свою частку відповідальності, але ми залишимося на її стороні. І вплинемо на ситуацію як дорослі. Розібравшись і вибравши оптимальне рішення.

Що робити дорослим? Піклуватися про себе, щоб бути в змозі адекватно реагувати на запити дитини. Шукати відповіді на запитання: чого поруч зі мною вчиться дитина? Дослідити свої потреби і реакції. Відчути, чи існує дійсно близькість у стосунках із дітьми і чи можуть вони спертися на нас. Якщо в реакції на будь-яку ситуацію є сильне емоційне залучення — на час відсторонитися, взяти паузу, щоб подивитися на все цілісно.