Найменше, що можна зробити

Український режисер Олег Сенцов, засуджений у Росії на 20 років у справі "кримських терористів", не випадково почав голодування напередодні чемпіонату світу. Це звернення до всіх. Ви дивитиметеся футбол? А я в цей час умиратиму

Сергій Жадан,
письменник

Г олодування Олега Сенцова лякає своєю незворотністю. Надто вже нерівні сили в цьому протистоянні — людина, яка жадає справедливості, і система, що намагається її зламати. До того ж система від самого початку не програмована на якесь розуміння — вона інакше влаштована.

У такій ситуації складно припустити, що з'явиться якась взаємна угода. Ну правда, яка угода? Росія випустить заручників? У це можна повірити? Хтось, певно, чекає, що голодування закінчиться нічим, що людина зламається (точніше — її зламають), хтось сподівається, що політики все ж домовляться і Олега обміняють. Водночас навряд чи вірять у те, що людина переможе систему. Хоча не прогнутися під неї, продовжувати чинити опір, навіть якщо це виглядає утопічно — вже перемога. Принаймні, для нас. Для тих, хто співчуває і підтримує, переможець у цьому протистоянні очевидний. Але найбільше, звичайно, хочеться, щоб історія завершилася якщо не звільненням усіх українських політв'язнів, то хоча б поверненням в Україну самого Олега.

Незворотність полягає й в іншому. Сенцов невипадково оголосив голодування напередодні чемпіонату світу, який повинен початися у Росії. Це звернення до всіх — громадян України та світу. Ви дивитиметеся футбол? А я в цей час умиратиму. І ви повинні знати про це. Всі повинні знати. Інакше позиція нашої країни нічого не варта. Інакше взагалі немає про що говорити.

Ти робиш вигляд, що нічого не знаєш про політв'язнів? Нічого не знаєш про те, що один із них оголосив голодування, вимагаючи звільнити десятки громадян України, які сидять у російських в'язницях? Тепер ти про це знаєш. Тепер у тебе немає шансу зробити вигляд, що ти не в курсі. Всі в курсі.

Історія дійсно незворотна і рано чи пізно нагадає нам про справжній стан справ. Не можна робити вигляд, що війни немає, якщо вона є. Не можна робити вигляд, що йдеться про спорт, коли йдеться про зло. Який узагалі спорт? Які трансляції, який чемпіонат? Є війна, окупація, полонені, і навіть якщо ти встиг за чотири роки до цього звикнути, до цього не звик той, хто є безпосереднім заручником цієї трагедії, учасником, який перекриває собою твою відсутність і взяв на себе відповідальність за твоє мовчання. Трагедія триває, і її розвиток теж лякає неминучістю. І питання тут не стільки в політиці, скільки в етиці.

Тепер у тебе немає шансу зробити вигляд, що ти не в курсі

Незворотність проявляється не тільки у відносинах двох країн, які воюють уже п'ятий рік, не промовляючи водночас слова війна. Незворотність і в тому, як наш божевільний світ продовжує вдавати, що все гаразд, що нічого нового або особливо поганого не відбувається, що за довгу історію людство мало звикнути до власної безнадії та навчитися сприймати несправедливість як обов'язковий доважок до всіх принад світу. Люди мали навчитися цьому, але не навчилися. І чомусь продовжують вважати несправедливість найбільшим злом.

Можна, звісно, філософствувати про незмінність часів, про те, що історія ходить колами, про те, що нічого нового під сонцем немає. А можна відкрито обурюватися особливостям великої політики, які передбачають, зокрема, спілкування (навіть загравання) із тираном і вбивцею, що порушує всілякі міжнародні норми.

І от хтось один нагадує нам, що так бути не повинно. Не можна вмовляти того, хто ні з ким не збирається домовлятися. Не можна загравати із тим, для кого нічого не значать ні слова, ні зобов'язання. З убивцями взагалі краще не домовлятися. А головне — вбивць потрібно називати вбивцями. І щоб ці прості речі сьогодні звучали особливо чітко і зрозуміло, нам потрібно говорити про Олега і його шлях.

Так, може здаватися, що ми нездатні щось зробити, що ми нічим не можемо допомогти. Може здаватися, що результат цього протистояння якщо й не відомий від самого початку, то точно не залежить від нас. Можливо, так і є, і у нас дійсно не так багато важелів тиску. Але все ж один є: зробити так, щоб про Сенцова сьогодні почули і дізналися всі. Щоб ніхто не зміг зробити вигляд, ніби нічого не знає про його голодування. Це найменше з того, що ми всі можемо зробити. Нагадувати і вірити.

Зло часто схильне перебільшувати свої сили і можливості. Часто найбільшим його ресурсом є якраз наше сприйняття, наша згода сприймати його як даність і не називати на ім'я. Однак готовність боротися і підтримувати одне одного іноді здатна все змінити. Коли маєш справу зі злом, можеш програти. Але спробувати в будь-якому разі варто.