Ліквідація Жукова

В Україні спалахнула інформаційна війна. І все через радянського маршала Георгія Жукова: боротьба ведеться за мізки, битви розгортаються на ідеологічному фронті. Сили нерівні

Андрій Кокотюха,
письменник, кіносценарист

7 листопада для України вже давно не червоний день календаря. Однак киянам і гостям столиці ця дата пам'ятна тим, що саме під свято товариш Сталін як Верховний головнокомандувач наказав у 1943 році вибити німців із Києва. Стежив за виконанням і передавав накази вождя Георгій Жуков, тоді вже маршал Радянського Союзу. Через два роки він стане "маршалом перемоги".

А через сімдесят років через Жукова в нібито звільненій ним Україні спалахне інформаційна війна. Боротьба ведеться за мізки, битви розгортаються на ідеологічному, пропагандистському фронті. Сили нерівні. Радянській ідеології, підсиленій російськими інформаційними ресурсами і смислами, протистоять окремі українські громадяни і групи громадян, які не мають підтримки на державному рівні. Звідси скандали, пов'язані з ім'ям Жукова.

У кінці жовтня, напередодні чергового дня визволення Києва, місто Одеса позбулося "маршала перемоги", встановленого на будівлі військкомату. Цей бронзовий Жуков безпосередньо стосується будівлі: у ній він дійсно працював, коли був на посаді начальника Одеського військового округу. Звідси, за міською легендою, Жуков керував операцією з очищення Одеси від кримінальних елементів, про що красиво, соковито розповіли в популярному 10 років тому російському серіалі Ліквідація.

Противники ліквідації бронзового Жукова тиснуть саме на це. Мовляв, затяті націоналісти лізуть своїми бандерівськими руками в чуже місто і в нашу спільну історію. От-от, до пам'ятника Дюку доберуться, ось на монумент імператриці Катерини вже готують кувалди — і так далі, все в такому дусі. Але тут захисники пам'яті радянського воєначальника не послідовні.

Про таке потрібно говорити вголос

Саме з Одесою пов'язано безліч, без перебільшення, культових імен. І не всі увічнені в бронзі. Наприклад, Леонід Утьосов, популярний радянський артист, є. А Михайло Вінницький, він же кримінальний король на прізвисько Япончик, не удостоєний навіть пам'ятної дошки на рідній Молдаванці. Хоча, якщо дотримуватися логіки шанувальників Жукова, цей легендарний нальотчик гідний пам'ятника, як усякий червоний командир. Так, на останньому відрізку свого життєвого шляху бандит співпрацював із більшовиками, допомагав готувати повстання проти денікінців, потім записався у Червону армію та навіть брав участь у боях із петлюрівською УНР. Питання: чим Мішка Япончик у такому разі гірший за Георгія Жукова? Обидва ж були за радянську владу.

Відповідь захована у відомому анекдоті про щура і хом'ячка, які відрізняються один від одного іміджмейкером. Маршал Жуков ще за життя став потужним інструментом радянської пропаганди зі знаком плюс. Його конфлікти зі Сталіним та їх наслідки, серед яких — зіслання в Одесу, кримінальні справи про мародерство, репресії соратників, лежать у координатах боротьби за владу. Жуков був популярний у військах після розгрому нацистської Німеччини. Сталін, який всерйоз боявся політичної конкуренції, приписав Жукову бонапартизм і благословив опалу.

Це не означає, що за життя Жуков був кращий за Сталіна. А з українського погляду цей конфлікт інтересів не є частиною нашої історії, а його учасники — нашими персонажами. Припустимо, ліквідований пам'ятник нагадує про життя й роботу радянського маршала в Одесі, читай — в Україні. Тому руки геть від історії, в якій маршал залишив слід. Та ж логіка — на озброєнні тих, хто нещодавно боровся із перейменуванням проспекту Жукова в Харкові: це наша історія. Але в українському місті Вінниці є місце під назвою Вервольф — ставка Гітлера, в якій фюрер бував під час Другої світової. А в місті Рівному збереглася будівля, де в той період служив Еріх Кох, рейхскомісар України. Однак пам'ятників цим "прекрасним" людям ви не знайдете. Хоча свій слід у нашій історії нацисти теж залишили. А отже, за логікою захисників доброго імені Жукова, теж гідні втілення у бронзі.

Дотепер говорять про перемогу в тій війні, забуваючи, що внаслідок один диктаторський режим змінив інший. Щоб НКВД вигнало з Києва гестапо 6 листопада 1943 року, Жуков угробив півмільйона солдатів, це офіційні дані. Його військова, а потім і політична діяльність несла шкоду не тільки українському, а й іншим народам, завойованим силами Червоної армії.

Про таке потрібно говорити вголос. І нагадувати: у жодному місті світу вулиці та проспекти не називають на честь командувачів окупаційних армій. Та й полководець із Жукова так собі. Замінити його мають українські маршали перемоги. Яких у публічному просторі так не вистачає.