Корпус Телепнів

Під час В'єтнамської війни американський міністр оборони Роберт Макнамара почав відправляти до лав армії призовників із низьким IQ. Уряд сподівався, що дужі, хоч і не дуже тямущі хлопці допоможуть армії, але дуже помилився

Олег Шама

"Мізків у нього не було від народження, але бігає він швидше за всіх", — каже футбольний тренер про головного героя знаменитого голлівудського фільму Форрест Гамп.

Гамп, мабуть, став найвідомішим у світі учасником програми військового відомства США, яка називалася 100.000. Герой роману Вільяма Грума і фільму Роберта Земекіса, який не вирізнявся інтелектом, а втім потрапив на війну у В'єтнамі, викликає симпатію у читачів і глядачів, бо домігся успіху і залишився простим хлопцем.

Однак на тлі правдивої сучасної історії США сюжет із Гампом виглядає насамперед, як вибачення перед реальними людьми. Перед учасниками, а в багатьох випадках жертвами експерименту амбітного американського військового міністра Роберта Макнамари, який вигадав програму 100.000.

Макнамара очолював Міноборони США з 1961 до 1968 року. Він пережив на цій посаді і Карибську кризу, коли США і СРСР ледь не почали ядерну війну, і найнапруженішу стадію В'єтнамської війни, коли в азійську країну ввійшли американські війська.

Міністром він став невипадково: Макнамара був одним із видатних військових аналітиків своєї країни, і за ним закріпилося прізвисько Ходячий комп'ютер.

Під час Другої світової він працював у департаменті статистики (Stat Control) Гарвардського університету. З невеликим штатом колег майбутній міністр складав оптимальні розрахунки військових операцій, насамперед авіанальотів у Тихоокеанському регіоні. Їхні дані були настільки чіткі, що США економили величезні кошти під час атак японських позицій.

У перші повоєнні роки команда Макнамари врятувала від повного краху автомобілебудівну компанію Ford Motor.

Тому в 1961 році новообраний президент Джон Кеннеді запропонував Макнамарі очолити оборонне відомство, і він став першим цивільним на чолі Пентагона.

У 1966-му, в перший рік присутності американських військ у В'єтнамі, Макнамара здивував співвітчизників оригінальною ідеєю — тією самою програмою 100.000, за якою на військову службу призивали щорічно 100 тис. американських хлопців із низьким коефіцієнтом інтелекту.

Зрештою, в розпорядження Дядька Сема надійшли кілька сот тисяч новобранців, багато з яких не вміли навіть самостійно застелити ліжко чи почистити зуби. Ними Макнамара спробував заповнити нестачу в армії живої сили.

Цих хлопців прозвали "корпусом дебілів". А їхня присутність у В'єтнамі тільки підсилила катастрофічні наслідки, до яких призвела операція в Південно-Східній Азії.

У 1939 році 23-річний Макнамара отримав у Гарварді ступінь МВА і вирішив відзначити це мандрівкою Європою.
Коли на вокзалі в Берліні він купував квиток до Італії, на радіо оголосили про початок війни — Другої світової. Пізніше Макнамара любив жартувати, що міністр оборони США зустрів війну у ворожій столиці.

Після повернення в Америку він почав викладати в рідному університеті бухгалтерський облік. Але коли в грудні 1941-го США вступили у війну, його знання стали в нагоді батьківщині у зовсім несподіваному вигляді.

Почалася Друга світова для американців невдало. І не тільки через те, що їхню головну тихоокеанську військово-морську базу на Перл-Харборі зненацька атакували японські ВПС. Контрудари США були малоефективні через слабку логістику. Аналіз наслідків авіаційних операцій проводили самі військові.

Про одного з них, генерала Кертіса Лемея, під командуванням якого служив Макнамара, він пізніше розповідав так: "Я взагалі рідко чув від нього два слова поспіль". "Так", "ні", "чому", "навіщо" — такий словниковий запас демонстрував генерал на нарадах.
У 1943-му Роберт Ловетт, відповідальний за авіацію в Пентагоні, вирішив залучити на допомогу військовим бізнес-технології. Тоді й виник у Гарварді Stat Control.

Історик Джон Бірн пише, що туди відбирали 10% від 10% найкращих випускників Гарварду. Внаслідок з'явився унікальний аналітичний центр, без якого американські ВПС не стали б найсильнішими у світі.

Уряд США виділив $1,5 млрд на авіацію її командувачу генералу Генрі Арнольду. Але навіть такої астрономічної на ті часи суми було б недостатньо, якби не було у льотчиків Stat Control. Завдяки йому тільки до кінця 1943-го бюджет Арнольда заощадив $36 млн.

За всю війну на службі Stat Control у всьому світі перебували 3 тис. офіцерів і 15 тис. додаткового персоналу. Макнамара був головним аналітиком у штабі генерала Лемея, який командував авіацією на лінії Маріанські острови — Китай — Індія.

Тут майбутній міністр домігся максимальної оптимізації постачання пального та амуніції для всього тихоокеанського театру війни. А з початку 1945 року Макнамара консультував Лемея, як і чим бомбардувати японські міста. Він же складав логістику ядерних атак на Хіросіму і Нагасакі.

У перший післявоєнний рік основна команда Stat Control не залишилася без роботи. Чарлі Торнтон, який усю війну керував центром, якось повідомив другові Бобу — Макнамарі — добру новину: автомобільний гігант Ford Motor опинився на межі банкрутства. "Це робота для нас!" — вигукнув Торнтон.

Керував компанією Генрі Форд II, онук великого Генрі Форда (той роком раніше остаточно відійшов від справ через стан здоров'я), вочевидь не міг дати ради спадщині: за вісім місяців 1946-го Ford Motor втратила $60 млн.

До початку наступного року колишня команда Stat Control і Генрі Форд II знайшли один одного. Торнтон поставив умову, що магнат наймає всю десятку, яка залишилася від центру, і в жили Ford Motor влилася свіжа кров.

У США цю групу, коди входив і Макнамара, назвали Whiz Kids (Мудрі дітки).

Майбутній шеф Пентагону згадував, що, прийнявши справи, "дітки" вжахнулися. Зі 100 менеджерів компанії не було і десятка людей з вищою освітою. А про дослідження ринку тут взагалі мало хто чув.

Макнамара на новому полі зайнявся стратегічним аналізом. На його стіл лягали дані досліджень абсолютно всіх проблем, пов'язаних з автомобілями. Навіть тих, що на перший погляд не торкалися виробництва.

Якось Макнамара довго розбирався із причинами високої смертності водіїв і пасажирів під час аварій. Підлеглі часом не розуміли, як це вплине на продажі машин. Але він продовжував консультуватися в авіалабораторії Корнельського університету щодо краш-тестів. У одному з них Макнамара і сам брав участь, коли зі сходів тамтешнього гуртожитку його команда скидала людські черепи в різних упаковках.

Зрештою були знайдені дизайнерські рішення для зниження травматизму під час ДТП, якими зараз вже нікого не здивуєш, — м'яке кермо і м'яка ж оббивка передньої панелі, а також вдосконалені ремені безпеки, яких у старих Фордів не було.
У 1956-му Ford Motor продала 0,5 млн авто з нової серії Falcon. Через чотири роки Форд-молодший призначив Макнамару президентом компанії — він став першим на цій посаді, хто не був із династії засновника фірми.

Але через вісім місяців Макнамара залишив Форда: Кеннеді, новий президент країни, запропонував йому на вибір одразу два міністерські портфелі в уряді — фінансів або оборони.

Значно пізніше Макнамара розповідав, що не вважав себе придатним до цих посад через брак досвіду. Але тоді він чомусь погодився, обравши Пентагон. Навіть незважаючи на те, що міністерська зарплата становила $25 тис. на рік, а на колишній роботі, за його словами, оклад був втричі вищим. Та ще й на акціях Ford Motor, що саме піднялися, можна було заробляти мільйони.

М акнамара очолював Міністерство оборони сім років. Це абсолютний рекорд для однієї людини на цій посаді. Навіть Карибська криза — 12 кошмарних жовтневих днів і ночей 1962 року — закінчилася для нього ейфорією перемоги.

Проте цей успіх готував страшну пастку як для США, так і їхньому військовому міністру. Ім'я її — В'єтнам.

Азійська країна, розділена по 17-й паралелі, була одним із форпостів холодної війни. Північ із центром у Ханої тулився до СРСР. Південний уряд у Сайгоні спирався на американські бази з 16 тис. військових радників.

Після переможного раунду в Карибській кризі Кеннеді почав скорочувати присутність США у В'єтнамі. Але Сайгон почало лихоманити: що не рік, то військовий переворот. Активізувався і Ханой за підтримки Кремля.

Про В'єтнам говорити не буду, нехай краще проклинають за мовчання
Роберт Макнамара,
міністр оборони США (1961-1968) А коли в 1964-му наступний американський президент, Ліндон Джонсон, попросив Макнамару коротко описати стан справ у В'єтнамі, той відповів: "Ніхто не розуміє, що там відбувається".

Однак Конгрес дозволив Джонсону використати будь-які засоби, щоб встановити порядок у В'єтнамі. Господар Білого дому відправив туди війська, а третину експедиційного корпусу становили добровольці.

"Ця операція переросте у довгу війну", - попереджав військовий міністр. Він зрозумів це вже після перших серйозних боїв у листопаді 1965-го. З долини Я-Дранг, що набагато південніша 17-ї паралелі, не повернулися більше 300 американських солдатів.

Після цієї трагедії черги охочих прогулятися в'єтнамськими джунглями різко скоротилися. І це вже стало головним болем Макнамари.

Міністр, якому звичніше було оперувати цифрами, ніж обставинами і людьми, несподівано швидко знайшов рішення проблеми. Йому на стіл потрапив звіт Міністерства праці, в якому було зазначено: щороку 600 тис. молодих чоловіків звільняються від служби в армії, бо не проходять кваліфікаційний тест.

Макнамара проаналізував причини відсіву такої кількості потенційних призовників і виявив: через те, що в армію не брали людей, чий коефіцієнт інтелекту (IQ) був нижчий 85. Нормою вважається показник IQ 90-110, який демонструють 50% людей. Вище середнього і до граничного рівня IQ 160 схильні 25% людства.

23 серпня 1966 рік. Нью Йорк. Готель Хілтон. Конференція найстарішої громадської організації Ветерани іноземних воєн.

На трибуні міністр оборони Макнамара розповідає про проект 100.000 і про "людей нових стандартів". На обличчях присутніх не зовсім помітно, чи все вони розуміють.

Міністр стурбований зубожінням, у якому живе молодь у деяких регіонах США. Стверджує, щонайменше 100 тис. осіб на рік абсолютно несправедливо потрапляють у такі умови. Винна держава, яка залишила їх напризволяще.

"Ці молоді люди не мали можливості отримати справедливу частину багатств нашої країни, — виголошує Макнамара. — Ми маємо дати їм можливість повернутися у суспільство з нормальними навичками і здібностями".

Міністр говорить багато і чепуристо, але головна його ідея зрозуміла: "людиною нових стандартів" можна стати тільки в армії.

Як виявилося, вже з червня 40 тис. хлопців готувалися стати тими, кого міністр назвав повноцінними громадянами США.
Після конференції в Нью-Йорку американський автомобільний журнал Hot Rod вийшов із рекламою "В'єтнам: гарячий, вологий і брудний — от місце для створення Людини!"

Протягом першого року проект охопив 146 тис. новобранців. Із них 17 тис. пройшли курси корекційного читання і досягли рівня п'ятого класу. Макнамара сяяв: "Результати перевершили найбільші очікування".

Але будні проекту часто виглядали, як театр абсурду, а присутність "людей нових стандартів" на фронті не давалася без додаткових трагедій.

Гемілтон Грегорі, учасник війни у ​​В'єтнамі, у своїй книзі Дурість Макнамари розповідає, як йому довелося опікати одного рядового зі 100.000. Перед відправкою у Форт-Беннінг, одну з найбільших військових баз на території штатів Джорджія і Алабама, Грегорі виявився єдиним із 200 новобранців, у кого була вища освіта.

Командир познайомив Грегорі з хлопцем, який не вмів ні читати, ні писати, — йому треба було допомогти заповнити документи. "Я хочу, щоб ти відповідав за нього, — сказав сержант. — Простеж, щоб він не заблукав. Він із дебілів Макнамари".

Що означає це поганяло, автор книги дізнався вже дорогою на базу. "Я намагався поговорити з ним, але дізнався тільки, що він був з індіанців Аппалачів східного Теннессі, — згадував Грегорі. — Він не розумів, навіщо йому базове навчання, і не знав, що Америка воює. Я спробував пояснити, що відбувається, але мені це не дуже вдалося".

Вже на базі Грегорі щоранку застилав своєму підопічному ліжко по-армійськи і порався зі шнурівками його чобіт. Той не знав, яка рука у нього ліва, а яка права. Із вправами на плацу в індіанця були проблеми. Коли сержанти кричали на нього, той лякався, як звірятко. З гвинтівкою хлопець взагалі був небезпечним: всі боялися, що він застрелить себе або когось ще.

Для хлопців із програми 100.000 подібна "кмітливість" була нормою. Сучасний американський історик Лайза Хсяо оприлюднила реальні профайли декого з них.

Серед був, наприклад, Джон Грант: IQ — 66, не міг додавали і віднімати, в 15 років одружився зі своєю вагітною дівчиною, за рік 15 разів тікав із бази.

Ще один із "людей нових стандартів" — Кенні Маттс: уповільнений у розвитку через травму голови, отриману в дитинстві; не вмів писати; після того, як не пройшов курс підготовки, втік із бази.

Обох — Гранта і Маттса — командування силою повернуло на службу, бо за внутрішньою класифікацією вони були "підлітками з малозабезпечених сімей" і мали попри все пройти програму соціалізації.

Хсяо цитує профайл і Гаса Пітерса: IQ — 62, закінчив вісім класів, не зміг пройти навчання для водіїв танка; через глузування товаришів по службі дезертирував і був демобілізований через шість місяців; за цей час не набув ніяких навичок.

Історик Едвард Дреа наводить такі дані загального рівня учасників проекту 100.000 до 1971 року, коли програму згорнули. Кваліфікаційний армійський тест вдалося пройти 246 тис. хлопцям Макнамари. За його результатами математичні і мовні навички виявилися у середньому на рівні п'ятого класу (10-11-річних дітей).

За словами цього ж дослідника, Макнамара ніколи офіційно не пов'язував із в'єтнамською кампанією проект 100.000. Проте більшість його учасників вирушили до В'єтнаму.

Війна прийняла майже їх усіх. Якщо кваліфікаційний тест вони пройшли зі скрипом, а багато кого, щоб його скласти, по п'ять разів повертали на перепідготовку, то у В'єтнамі армія визнала неадекватними тільки 3%. Їх відправили додому. На флоті відсіяли трохи більше — 6,5%, у морській піхоті — 7,2%, у ВПС — 9,5%.

Воював "корпус дебілів" як і всі. Але гинули його бійці вп'ятеро частіше за солдат, які не мали цього тавра.

З броя в руках "людей нових стандартів" породила досі небачене в американській армії явище — фреґінґ: вбивство солдатами своїх командирів.

Таке бувало в радянській Червоній армії під час Другої світової війни в штрафбатах: кримінальним злочинцям, які потрапляли на фронт із таборів, нічого не варто було прикінчити офіцера, який не сподобався, навіть під час бою.

Колишній солдат Грегорі описав історію 25-річного капітана Скотта Шнайдера. Той командував артилерійською батареєю у в'єтнамській провінції Куанг-Нгай. Серпневої ночі 1970 року, коли Шнайдер спав, хтось кинув у нього гранату, від вибуху якої офіцер загинув. "Диверсантом" виявився 19-річний рядовий Девід Локлін, який постійно курив гашиш і причащався амфетамінами та ЛСД.

Наркотики у В'єтнамі не були рідкістю, але зазвичай їх вживання корелювалося самовладанням. Однак Локлін наїдався так, що часом не давав ради артилерійському устаткуванню. Тому Шнайдер понизив його до простого рядового, за що і поплатився життям. Локліна засудили до 25 років каторжних робіт, але через вісім років злочинець вийшов на свободу.

"За всю в'єтнамську кампанію було встановлено 800 випадків фреґінґу, загинули 86 офіцерів і 700 осіб були поранені. Але це лише вершина айсбергу", — писав Грегорі.

У лютому 1969 року 11-у дивізію морської піхоти приголомшив замах на одного з лейтенантів, який, щойно прибувши на службу, взявся посилювати дисципліну серед підопічних. Вночі до намету, де він зазвичай спав, хтось кинув вибухівку, але загинув сержант Воррен Фурс. Він саме демобілізувався і чекав відправки додому. За його смерть так ніхто і не відповів.
Фреґінґ сильно деморалізував армію. Через нього не можна було почуватися безпечно навіть серед своїх.

В'єтнамська спецоперація 1965 року переросла в десятирічну війну, через яку пройшли 2,5 млн американців. Із них 58 тис. загинули.

Макнамара пішов із посади міністра в 1968-му й очолив Світовий банк. До виведення військ із В'єтнаму залишалося иайже сім років.

Його програма діяла до 1971 року, коли її згорнули через високу вартість. У 1968-му тільки на підготовку хлопців Макнамари до армійського тесту було витрачено $5.2 млн, наступного року — $11,2 млн, а 1970-го — вже $12,8 млн. Усього через неї пройшли майже 350 тис. осіб.

У 2003 році, коли батькові "хлопців нових стандартів" було вже 85, він дав довге інтерв'ю для півторагодинного документального фільму Ерола Морріса Туман війни, який отримав Оскар.

Про проект 100.000 у ньому жодного слова.

Коли запитання до Макнамари стосувалися етичних моментів в'єтнамської кампанії, він відмовлявся на них відповідати, аргументуючи це так: "Нехай краще проклинають за мовчання".