Харківський флюгер

Геннадій Кернес знову у справі — створив партію і просуває свої нові старі погляди. Показова історія. Давно час зрозуміти: непокаране зло — як невилікувана застуда

Сергій Жадан,
письменник

В ипадок Геннадія Кернеса цікавий. Здавалося б, усі чудово знають, що він за людина і чого від нього чекати. Але з якихось невідомих причин прогресивна громадськість продовжує раз у раз обурюватися, щойно Геннадій Адольфович озвучує свою позицію щодо чогось. Так, немов були сумніви у цій його позиції. Ніби він давав підстави у ній сумніватися.

Наприклад, останніми тижнями харківський мер не зникає зі стрічки новин — то виступив проти волонтерського намету, вставленого в центрі міста, то заговорив про повернення проспекту генерала Григоренка імені маршала Жукова, відверто забувши про декомунізацію. Тепер ось створив партію під парламентські вибори, наговорив на установчому з'їзді стільки всього цікавого, що в країні з нормальним правосуддям вистачило б на кілька років доброго строку. І всі знову обурені. Хоча чого обурюватися?

Адже погляди Кернеса, наскільки можна судити з його коротких реплік або розлогих інтерв'ю, ніколи не змінювалися — ні до війни, ні протягом неї. Навіть його заяви, що це саме він зупинив сепаратизм у Харкові, свідчать про те, що тоді, коли він це говорив, йому вигідно було сказати саме так. Все інше не має ніякого сенсу.

Немає сенсу вишукувати протиріччя або непослідовність у сказаному чи зробленому ним. Не було ніяких розбіжностей у тому, що він, наприклад, кілька років тому відкривав у Харкові пам'ятник разом із представниками правих політичних сил, яких тепер, після зміни влади, зі спокійною душею називає покидьками суспільства. Протиріччя є хіба що в діях правих сил, які для чогось надумали відкривати пам'ятники разом із Геннадієм Адольфовичем.

Так само як і не було алогічності в тому, що харківський мер спочатку публічно підтримав на виборах чинного президента, а потім швидко відмовився від нього, тільки-но вибори закінчилися. Протиріччя, знову-таки, були скоріше в наївних спробах прибічників Петра Порошенка побачити в цьому дивному неймовірному стратегічному маневрі (зробити ставку в Харкові саме на Кернеса) якусь особливо хитру технологію, якийсь мудрий і виважений жест. Чим цей мудрий маневр закінчився для Петра Олексійовича, можна не нагадувати. Тоді як для Геннадія Адольфовича він не закінчився нічим.

Погляди Кернеса не змінювалися — ні до початку війни, ні протягом неї

Кернес узагалі нагадує людину, що грає в шахи за своїми правилами. А оскільки цих правил ніхто, крім нього, не знає, то і дорікати йому в їх порушенні марно.

Здається, його колективний виборець у принципі не дуже розуміє, про що Геннадій Адольфович говорить і чим займається. Тому він може дозволити собі що завгодно: підвищувати тарифи на проїзд у громадському транспорті й ігнорувати рішення суду, що пропонує ці тарифи знизити; підтримувати вчорашніх ворогів і за першої ж нагоди знову їх кидати; змінювати риторику в залежності від кон'юнктури і з легкістю забувати про власні обіцянки. Таке відчуття, що колективний виборець ставиться до Геннадія Адольфовича, як до Майкла Джексона — ніхто не розуміє, про що він співає, але всі підтанцьовують, тому що заводить.

Тому обурення щодо чергових політичних гасел харківського мера просто дивує. У нього не може бути іншого ставлення до Росії, української мови, маршала Жукова або до Майдану. Звісно, час від часу він озирається на Київ, але в період великого переділу адміністративних важелів і грошових потоків, чому йому стримуватися? Навіщо обмежувати себе в задоволенні бути собою? Тим паче, що всі і так підтанцьовують.

Чого може навчити історія з Геннадієм Адольфовичем? Багато чого. Скажімо, тому, що непокаране зло — як невилікувана застуда: сам собі створюєш проблеми на майбутнє. Або тому, що, намагаючись грати в азартні ігри з професіоналом, дуже ризикуєш програти. Або тому, що не варто навіть починати апелювати до логіки і совісті того самого колективного виборця, який дозволяє виганяти себе у вихідний день на акцію масової підтримки улюбленого мера, щиро ненавидячи всіх, хто не підтанцьовує.

Зрештою вся ця історія нагадує очевидне: зло є зло. Незалежно від того, куди дують вітри історії.