Харарі сапієнс

Юваль Ной Харарі, автор світових інтелектуальних бестселерів Sapiens: Коротка історія людства і 21 урок для XXI століття, розмірковує про нові диктатури і пояснив НВ, чому він сам врахував побажання однієї з них — Росії

Ольга Духніч

Н евисокий худий чоловік швидко пересувався коридорами столичного Мистецького арсеналу в супроводі чотирьох людей, троє з яких, безперечно, були бодігардами.

Охорона берегла не так життя, скільки час цього чоловіка, якого звуть Юваль Ной Харарі, бо інакше той так і не дістався б сцени через бажаючих зробити з ним селфі.

Харарі — всесвітньо відомий ізраїльський історик і публіцист. Його книги Sapiens, Homo deus, 21 урок для XXI століття стали бестселерами, їх переклали на понад 50 мов світу.

До Києва Харарі прилетів на запрошення Фонду Віктора Пінчука на 16-у щорічну конференцію YES, присвячену цього разу щастю.

Втім, про щастя у Мистецькому арсеналі Харарі розмірковував менше ніж інші гості форуму — історик вважав за краще лякати слухачів прийдешньою технологічною диктатурою, то заспокоювати їх картинами майбутнього торжества людського духу.

А в бесіді з НВ ізраїльський вчений розмірковував ще і про сьогодення — кожної окремої людини, України та світу.

— Ми живемо в епоху перенасичення інформацією, коли мас-медіа найкраще продає страх, тривогу і загрози. Де і як шукати щастя людині тривожного інформаційного світу?

— Багато людей насправді й не знають, що таке щастя. Я думаю, краще поговорити про страждання, ніж про щастя. Це значно певніше питання, на ньому і варто фокусуватися. Краще шукати джерела страждання і позбавлятися від них, ніж намагатися зрозуміти цей величезний концепт щастя.

Але давайте все-таки подивимося на нього з позиції влади, а також із позиції простої людини. Якщо ми говоримо про владу, тобто два основні типи урядів у світі.

Деякі держави фокусуються на правилах і намагаються, щоб люди почувалися погано. Це звучить неначе маячня: як держава може хотіти комусь зла? Але насправді це так.

Сьогодні ми живемо у світі, який намагається тебе хакнути. І тобі треба бути до цього готовим

Такі держави воліють, аби люди відчували постійну тривогу, залежність, невпевненість у собі й, відповідно, ненависть щодо інших: іммігрантів, етнічних меншин, когось, кого визначили на роль ворога. Такі держави керують за допомогою обіцянки захистити своїх громадян від тих, хто їм не до душі. Держави, керовані страхом і тривогою, водночас економлять на гарній освіті, доступі до якісної медицини й інших соціальних благах. Бо їхня сила в нещасті їхніх громадян. Нещастя цілком достатньо, щоб керувати.

Є й інші держави, які фокусуються на тому, щоб люди почувалися добре. Але це набагато важче. Бо ви дійсно маєте вирішувати проблеми, а не звинувачувати в усьому ворогів. Ви маєте забезпечувати гарну освіту, охорону здоров'я і умови життя. І, звісно, це набагато краще для людей.

Держави, які керують за допомогою громадського блага, працюють складно, їхня реальність — постійний напружений діалог із суспільством. Бути державою, що керує за допомогою блага для суспільства, — значно затратніше завдання, оскільки очікування суспільства постійно зростають.

Стосовно людини, то є дуже багато речей, які впливають на наше відчуття щастя. Життєві страждання майже ніколи не є результатом тільки ваших дій — вони залежать і від влади, і від якості державних інститутів. І це ілюзія — думати, що можна досягти щастя винятково індивідуальними зусиллями. Найчастіше змін можуть досягти лише колективні зусилля людей.

А от шлях, який ми проходимо індивідуально, — це спроба розібратися у собі самому, у своєму способі розуміння речей і поглядах на світ. Адже деякі наші страждання формує наша ж свідомість, і вони не існують поза нею. Часто ми самі себе накручуємо на страждання.

Наприклад, ваш рейс перенесли на пів дня вперед. Ви нервуєте, переконуєте себе, що з вами завжди трапляються невдачі. А вже потім все, що відбувається, сприймаєте, як підтвердження ваших страждань.

Звісно, держава або авіакомпанія можуть покращити умови вашого польоту, але ніхто за нас самих не покращить стан нашого розуму.

— Ви зараз агітуєте наймати психотерапевтів?

— Не обов'язково. Для різних людей на цьому шляху є різні рішення. Хтось піде до психотерапевта, хтось займеться спортом і творчістю. Я, наприклад, медитую. Люди мають знайти те, що їм допомагає найкраще, та інвестувати в це свої час і зусилля.

— Із щастям розібралися, давайте розберемося із розсудливістю. Як би ви пояснили причини появи у всьому світі популістських лідерів і режимів, деформацію стійких політичних інститутів?

— Щиро кажучи, я не знаю чому [так відбувається]. І все, що відбувається мене насправді дивує. Адже від початку людської історії людина ще ніколи не жила краще, ніж зараз. Тому мені абсолютно незрозуміло, звідки з'явилися популізм і ресентимент [озлоблення].

З одного боку (і ми повертаємося до запитання про щастя), існує людська свідомість. І ми знаємо, що щастя не залежить від почуття задоволення або об'єктивних умов, воно залежить від рівня очікувань. Коли умови життя покращуються, рівень очікувань зростає. Ви можете жити в найспокійнішій і найуспішнішій країні, але водночас почуватися обуреним і нещасним. Тим часом ви живете вочевидь краще, ніж жили всі ваші пращури багато століть тому. Якби ви розповіли прабабусі про своє життя, вона сказала б, що ви живете в раю. Але ви так не почуваєтеся! Бо у вас і ваших пращурів різні очікування.

Популізм, його базовий механізм у тому, що хтось хоче отримати владу, вдираючись у вашу реальність, роздуваючи ваші очікування і страхи, оббріхуючи мігрантів або меншість. Це зачіпає емоційні кнопки всередині — всі ті несправедливості, які кожна людина носить у собі. І от ви вже голосуєте за популіста, щоб почуватися менш приниженим.

Коли ж популісти приходять до влади, то систематично атакують усі інститути, які можуть похитнути їхню владу, — медіа, університети, коледжі. Вони не хочуть реально покращувати життя людини, але скеровано намагаються знищити будь-які кордони для своєї влади. І коли щось йде не так, і люди починають нарікати: зажди, ми ж голосували за тебе, а нічого не змінюється, — вони кажуть: це все тому, що у нас недостатньо влади. Бо на вас досі наживаються торгаші, а у нашій країні живуть мігранти. Всі вони заважають мені зробити вам добре. Тому ви маєте дати мені ще більше влади — тільки тоді я зможу допомогти вам вирішити всі ваші проблеми.

— Що стане реакцією на засилля популізму?

— Якщо це не зупинити, то популізм вироджується в авторитаризм. А авторитарні режими — і ми це сьогодні бачимо — для розширення своєї влади використовуватимуть нові технології та створять нову форму цифрової диктатури. Вона буде значно тоталітарнішою, ніж СРСР або нацистська Німеччина. До кожного радянського громадянина складно було прикріпити свого агента КҐБ. Але сьогодні завдяки новим технологіям стеження все це стане можливим. Камери, сенсори і штучний інтелект, що аналізує ці дані, вже існують. Якщо ми не будемо обережні, то прийдемо до цифрової диктатури. Коли життя людини моніторитимуть увесь час, щомиті, 24 години на добу. Якщо це станеться, ніщо всередині країни вже не буде здатним повалити такий режим. Те, що сталося в Україні п'ять років тому, стане неможливим. Тому ми маємо бути дуже обережні, щоб запобігти подібним наслідкам.

Деякі держави фокусуються на правилах і намагаються, щоб люди почувалися погано

— У викликах, які ви описуєте і до яких можна додати очевидну кризу лібералізму і кліматичні зміни, як ви оцінюєте шанси України добудувати і захистити свій суверенітет, стати стійкою демократією із сильною економікою?

— Я не можу говорити про відсотки такої ймовірності. Я завжди говорю людям, які запитують про майбутнє, що я не пророк, та історія не визначена. Якби ви запитали українців на початку 2013-го року, чи буде революція, вони б подивилися на вас як на божевільну. Якби у 2015-му американцям сказали, що їхнім президентом стане Дональд Трамп, вони б здивувалися не менше. Тому замість передбачення майбутнього нам усім важливо зосередитися на його формуванні.

Досягне успіху Україна чи ні — це не залежить від детермінуючих її історію чинників. Немає чогось такого в історії або географії України, що обумовлює її майбутнє. Значно більше це залежить від того, що роблять українці сьогодні. А також від того, що роблять інші країни: Росія, ЄС. Але головним чином це залежить від самих українців. І я сподіваюся, вони ухвалюватимуть правильні рішення. Адже за Україною сьогодні спостерігає весь світ. І якщо ви досягнете успіху в тих змінах, які вживаєте сьогодні, то це матиме величезний ефект у світі. Якраз ці зусилля можуть пожвавити ліберальну демократію в інших країнах. Я сподіваюся, що це з Україною станеться.

— Ви описуєте цифрове майбутнє досить похмурим. Які умови свободи в такому новому світі? Уже сьогодні людину складно назвати вільною від віртуальної реальності.

— На індивідуальному рівні, знову ж таки, свобода залежить від того, наскільки добре ви себе знаєте. Важливо знати себе досить добре, щоб не дозволити уряду і корпораціям маніпулювати собою. І для цього, як я вже сказав, існує безліч різних шляхів. І дуже важливо, щоб люди приділяли достатньо часу турботі про себе, тому, що ми називаємо гігієною розуму. Бо і свобода від нього залежить. Сьогодні ми живемо у світі, який намагається тебе хакнути. І тобі треба бути до цього готовим.

— Людина може існувати поза тісним зв'язом із цифровим світом, але водночас бути досить соціалізованою?

— Вже ні. Якщо ти вимкнеш телефон, люди навколо тебе продовжать ним користуватися. Камери і сенсори вже всюди. Наша здатність контролювати свої дані щороку зменшується. І це те, чому ми потребуємо колективних дій на рівні урядів і на рівні глобальних домовленостей. Оскільки люди вже не зможуть захистити себе поодинці. Сьогодні наша майбутня свобода — це завдання наших колективних дій, вона вимагає громадського тиску і громадського резонансу від нації. Держава ніколи не подарує вам свободу.

Так само і на глобальному рівні. Нині ми маємо технологічне військове спорядження. Керовані штучним інтелектом об'єкти військового призначення, а також країни, серед яких США і Китай, які зайшли в розробці таких озброєнь набагато далі ніж інші. Ця нерівність веде до нового типу імперіалізму і колоніалізму. Навіть якщо країна теоретично незалежна.

Уявіть ситуацію, коли Україна теоретично незалежна, але американці, або росіяни, або китайці мають всю персональну інформацію про кожного політика, кожного журналіста, кожного військового або силовика всередині країни. І це цілком реальна ситуація, до якої ми можемо прийти.

Навіть якщо у вас є вибори і прем'єр-міністр, це вже не має жодного значення. Неважливо, де ці дані — в Москві, Пекіні чи Вашингтоні, — Україна вже втрачає свою незалежність як таку. Тому, щоб захистити вашу незалежність, не тільки свободу окремої людини, але також і країну, в ХХI столітті ви маєте захистити свої персональні дані.

— Ваші книги надпопулярні, але, називаючи релігію одним із міфів людства, ви послідовно створюєте свій власний міф — релігію для раціональних атеїстів. Ви змальовуєте негативні картинки майбутнього, лякаєте і заворожуєте людей, від вас чекають відповідей на головні запитання життя. Чи усвідомлюєте відповідальність за власне месіанство?

— Я дуже сподіваюся, що люди не ставляться до мене як до пророка, а до моїх книг — як до варіанту Біблії. Важливо, щоб читачі шукали книги запитань, а не книги відповідей. Аби, читаючи книги, вони фокусувалися на правильних запитаннях. Аби вони розуміли: сьогодні власність на персональні дані обговорювати набагато важливіше, ніж, наприклад, тероризм або міграцію. Тероризм не зруйнував жодної держави. Але якщо ви втратите контроль над вашими персональними даними, це буде кінцем вашої незалежності. Тому я закликаю людей концентруватися на питаннях захисту даних.

А відповіді? У мене немає відповідей на ті питання, які я порушую у своїх книгах. Якби їх мав, я б ними точно поділився.

Я, повірте, не хочу, щоб люди бачили в мені когось на кшталт гуру і перестали мислити самі, чекаючи, що я повернуся до них із відповіддю. Я точно не зможу.

— Водночас ви вже інтелектуальна поп-зірка з мільйонними заробітками, яка розмірковує про все: від минулого до майбутнього. А у поп-зірок завжди спрощений і дещо поверхневий погляд на світ.

— Я не поп-зірка і не торгую простотою. Я показую людям взаємозв'язки між тими явищами, які сучасні науки дозволяють вивчати системно. Повторюю, першу книгу я писав для своїх студентів, аби вони, з огляду на дані одразу декількох сучасних наук, могли подивитися на походження і становлення людини як процес системний і цілісний. Ми ж звикли думати про нього винятково у ракурсі окремих дисциплін — тільки історії або тільки біології. Але ж так більше не можна. У нас є дивовижна можливість побачити світ складним і цілісним, побачити неочевидне. Думаю, в цьому і секрет того, що ви називаєте популярністю.

— Суть публічного інтелектуала — стверджувати перед світом своє "я так думаю". Відстоювати та захищати свої ідеї максимально твердо. Ви ж легко погодилися змінити цілий абзац (про анексію Криму) в російському виданні своєї останньої книги 21 урок для XXI століття на догоду політичній кон'юнктурі РФ. Не здається вам це зрадою позиції інтелектуала?

— Це було непростим рішенням. Деякі зміни тексту були зроблені без мого рішення й участі. І нині я працюю над тим, щоб скорегувати це. Наприклад, вони змінили деякі слова: "окупацію" і "анексію" — на "возз'єднання". І це точно не було узгоджено зі мною.

Щоб захистити вашу незалежність, не тільки свободу окремої людини, але також і країну, в ХХI столітті ви маєте захистити свої персональні дані

Щодо зміни абзацу, то це було складне рішення. Ви знаєте, що Росія — недемократична держава, вона не поважає свободу слова. А моя книга містить досить гостру критику російського режиму особливо в тому, що стосується анексії Кримського півострова. Я розумів: якщо опублікую свою книгу без змін, це може поламати долю моєму видавцеві. Тому я мав вибір: внести зміни в книгу й опублікувати її або не вносити і не публікувати її російською взагалі.

Я поважаю думку людей, які вважають, що в цій ситуації краще взагалі не публікувати книгу в Росії. Але мені здається, що це малоефективно, а головне, це те, чого російський режим насправді хоче. Я вирішив піти на компроміс, внести зміни і все-таки зробити книгу доступною для російського читача.

Мій принцип у тому, щоб не писати брехню, не писати будь-яких компліментів і реверансів режиму і вже точно не міняти мої основні ідеї, але змінювати час від часу приклади, які я використовую. Бо цілком можливо пояснити одні й ті ж ідеї різними прикладами. І навіть після цих змін книга залишається дуже критичною щодо російського режиму і російської ідеології. Ці зміни були того варті.

— Ви колись відвідували Росію?

— Ні, ніколи. Я отримував безліч запрошень приїхати туди, але жодним не скористався. Переважно тому, що більшість із них надходила від представників чинної влади, російських олігархів і людей, близьких до режиму.

— Від кого має бути пропозиція, щоб ви все-таки приїхали?

— Можливо, від громадських організацій та інститутів, яким я довіряю. Яких реально зацікавили мої ідеї. Але точно не від російської влади, олігархів чи російських банків.

А другий момент — це питання безпеки: я і мій чоловік — відкрита гей-пара. Я не думаю, що в Росії ми можемо почуватися у безпеці. Адже там людей з іншою сексуальною орієнтацією системно б'ють і вбивають.