Історія одного перемир'я

Наше минуле здатне багато чого навчити. Якщо хтось наважиться у нього зазирнути

Павло Казарін,
ведучий телеканалу ICTV,
оглядач Крим.Реалії

Детант. Красиве французьке слово, яке вживали 50 років тому. Означало "розрядку" між Заходом і Радянським Союзом, що почалася у кінці шістдесятих.

Цій політиці не завадило навіть радянське вторгнення у Чехословаччину в серпні 1968-го. Президент США Ліндон Джонсон вже у вересні того року казав: "Ми сподіваємося, що ця невдача не матиме тривалих наслідків". А прем'єр-міністр Франції Мішель Дебре і зовсім називав придушення Празької весни "неприємним інцидентом".

Пізніше у своїх мемуарах європейські й американські політики почнуть перекладати відповідальність один на одного. Генрі Кіссінджер напише, що це Європа тиснула на США, наполягаючи на угодах із Радянським Союзом. А європейські дипломати почнуть кивати на бажання Вашингтона заручитися підтримкою Москви, аби вийти з в'єтнамської кризи. Чехословаччину залишили на самоті.

50 років тому Захід відмовлявся розуміти СРСР. Хоча різниця була навіть на термінологічному рівні. Європа та США розуміли політику детанта як політику розрядки. Тоді як радянські партійні словники визначали її як "результат неухильного зміцнення позиції країн соціалізму" і "поразка сил імперіалізму".

Водночас Радянський Союз тоді зовсім не був на піку своєї могутності. Економічні реформи, проголошені після відсторонення Микити Хрущова, залишилися на папері. Занепад фіксували навіть в офіційній статистиці. Дисидент Володимир Буковський писав, що все це доповнювалося ще й політичною кризою: "Здавалося, ще трохи — і влада відступить, відмовиться від саморуйнівної впертості... Цілі народи погрожували заворушитися, і це ставило під загрозу вже саме існування останньої колоніальної імперії".

50 років тому Захід відмовлявся розуміти Радянський Союз

Розрядка була потрібна і радянському керівництву. Москва потребувала перепочинку і допомоги Заходу, аби залатати вузькі місця в економіці. Водночас у США сприймали адміністрацію Леоніда Брежнєва, як "технократів" і "менеджерів", яким потрібно допомагати в боротьбі проти табору радянських "ідеологів". А для цього Кіссінджер пропонував огорнути Радянський Союз "павутиною спільних інтересів" і приборкати тим самим його прагнення до експансії.

Всі наступні десятиліття у Сполучених Штатах та Європі лунали заклики займатися економікою, а не політикою. Ділові кола вимагали не обмежувати торгівлю із соцкраїнами. Закликали допомагати Союзу розвідувати й освоювати енергетичні родовища. Вони бачили СРСР як звичайну державу, зосереджену на економічному розвитку. Тоді як кожен крок Москви був продиктований політикою.

Через сім років — у 1975 році — Захід і СРСР підпишуть Гельсінський акт. Він фіксує кордони, що утворилися після Другої світової. Радянський Союз підтверджує свою європейську зону впливу. Західні банки все більше дають у борг Москві. До 1978 року СРСР встиг отримати на Заході вже $50 млрд. 80% радянського поліетилену і 75% хімічних добрив виробляються завдяки імпортним поставкам. За допомогою американського обладнання Москва будує КамАЗ. Радянські вчені їдуть у США за обміном.

Сімдесяті роки — це Союз – Аполлон. Постачання до СРСР стратегічного обладнання. Наступ на дисидентів. Радянський Союз озброює кубинців і відправляє в Анголу й Ефіопію. Вихідці з Острова свободи стають соціалістичним Іноземним легіоном. У свій актив Москва послідовно записує В'єтнам, Лаос, Камбоджу, Мозамбік, Гвінею-Бісау й Ефіопію.

У грудні 1979 року Радянський Союз ухвалює рішення про вторгнення в Афганістан. Все відбувається за тим же сценарієм, який за 10 років до цього випробували в Чехословаччині. "Запрошення", захоплення аеродрому, десант, введення армії. Ми звикли вважати, що саме це стало початком кінця. Що саме Афганістан призвів до санкцій, ізоляції та перемоги над імперією зла. Але заради справедливості варто нагадати, що спочатку санкції адміністрації Джиммі Картера зводилися лише до ембарго на постачання додаткового зерна (крім уже передбаченого контрактами) і бойкоту Олімпіади. До того ж у Європі ці обмеження Вашингтона підтримав лише Лондон. Інші столиці спочатку постаралися знову забути про "неприємний інцидент".

Ми всі заручники нашої пам'яті. Вона згладжує кути і вимазує цілі розділи. Дороги здаються прямими, а причинно-наслідкові зв'язки безперечними. Насправді — аж ніяк не завжди.

Наше минуле здатне багато чого навчити. Якщо хтось наважиться у нього зазирнути.