Гостросюжетний соус

Сім'я сомалійців втекла з гарячої Африки, щоб налагодити нове життя, і почала бізнес в Одесі. Що з цього вийшло, розповіли самі біженці

Олександр Пасховер (Київ — Одеса — Київ)

Бельгієць Юг Біссо простягає візитку. На ній зазначено його посаду — старший радник із правових питань представництва ООН у справах біженців. Він уважно слухає розповідь журналіста НВ про знайомство в Одесі з сім'єю біженців із Сомалі, яка задумала, за словами батька сімейства, 59-річного Абдурашида Хассана Нура, неможливе — збудувати свій бізнес в Україні.

Йдеться про невелике виробництво соусів. Двигуном усього процесу є мама, 34-річна Лул Ібрагім Мохаммед, а допомагають їй старші діти — 16-річна Муніра і 15-річний Ібрагім. У сім'ї є ще четверо братів і сестер.

Муніра й Ібрагім варять за маминим рецептом сомалійський соус під брендом Lul і займаються його просуванням. Вони намагаються прорватися зі своєю новинкою в торгові мережі, а також співпрацюють із мережею одеських ресторанів Zodiac і ведуть переговори з їхніми конкурентами.

Молоді сомалійці вже скуштували всіх принад спілкування з українською бюрократією, багаторазово опинялися на межі розорення та відчували приплив адреналіну в рідкісні моменти злетів. У долі соусів ще нічого незрозуміло, крім одного: "Ми будуємо бізнес для наших онуків", — каже Лул Ібрагім Мохаммед.

Юг Біссо зацікавлено слухає цю історію. На його думку, тема адаптації біженців в Україні значно гостріша, ніж може здатися деяким українським чиновникам. Перше, що невідомо бюрократії, це реальна кількість людей, які прибувають в Україну звідусіль, бажаючи набути статусу біженця, або "людей, які потребують додаткового захисту".

За словами Біссо, таких в Україні від 5 тис. до 6,5 тис. і це уродженці шести десятків країн. Окрім того, тільки половина з них за багато років змогли набути запитуваного статусу.

До збройного конфлікту на сході України щорічно в країну в'їжджало до 1,5 тис. осіб. Останнім часом ця цифра скоротилася удвічі, а тепер знову поповзла вгору. Це викликає у Біссо тривогу.

Українські центри з прийому біженців, розташовані в Одесі, Яготині й Ужгороді, здатні вмістити приблизно 300 осіб і стільки ж так-сяк прогодувати. "Міграційні служби постійно до нас звертаються, бо у них немає грошей для придбання засобів гігієни", — журиться Біссо.

Бельгієць перерахував ще низку труднощів законодавчого характеру, які ускладнюють життя як тим, хто тікає в Україну, так і тим, хто їх тут зустрічає. Йдеться про можливість працевлаштування для людей, які зважилися просити захисту в нашій країні. Роботодавець, наймаючи такого працівника, повинен отримати спеціальний дозвіл, який видають під зобов'язання виплачувати "заробітчанину" десять мінімальних зарплат. "Це зарплата на рівні моїх працівників або навіть більше, таке нереально, — каже Біссо, — Було б добре, якби шукачі притулку могли влаштуватися на роботу без необхідності дотримуватися цієї норми".

Втім, запит на таких працівників є, стверджує Вікторія Андрієвська, спеціалістка відділу зв'язків із громадськістю представництва ООН у справах біженців. "У готелі Hilton не вистачає робочої сили, — наводить відомий їй приклад Андрієвська. — Їм потрібні багатомовні люди, які можуть спілкуватися англійською, французькою, арабською. Unilever, Ашан — їм просто потрібні працівники".

Крім того, країні необхідні підприємці. І, як стверджує Біссо, серед його підопічних таких чимало. Деякі вже відкрили свої кафе, барбершопи, ферми, дизайн-студії, застосовують на практиці набуті на батьківщині навички у ветеринарії та кулінарії.

Щорічно представництво ООН із питань біженців розігрує серед біженців гранти для ведення бізнесу. Торік допомогу отримали 73 підприємці. Цьогоріч — 40. Ідея не нова: тому, хто просить, замість риби слід дати вудку.

Вже згадана сомалійська сім'я нових одеситів, яка намагається збудувати свій соусний бізнес, виграла подібний грант на суму 120 тис. грн. За ці кошти придбали устаткування для розливу соусу.

"Гроші на старті ми отримували від бабусі, яка жила у Великій Британії, — розповідає Ібрагім. — Вона торік померла. І тоді ми звернулися в ООН".

Одеса. Кінець серпня. Спека. Ми сидимо в невеликому приміщенні, де й виробляють соус за сомалійським рецептом. Цех знаходиться у цокольному поверсі новобудови на околиці міста. Голова сімейства Абдурашид Хассан Нуа залишився з чотирма дітьми на господарстві вдома, а Муніра й Ібрагім разом із матір'ю розповідають НВ про свої пригоди.

Діти сіли на великий стіл, їхня мама розмістилася поруч у пластиковому кріслі. Вона менше говорить і більше усміхається, бо знає тільки сомалійську мову. А от хлопці вільно стрекотять російською та англійською.

Муніра: У тата [в Сомалі] був автобус. Він займався пасажирськими перевезеннями між містами. У дідуся теж був свій бізнес — він відкрив магазин. Із магазину зробив ринок і почав продавати автомобілі з Китаю. Потім узяв в Італії обладнання і почав будувати в Саудівській Аравії дороги. Невдовзі після того, як у 1998-му дідуся на очах нашої мами застрелили, весь бізнес, будинок, гроші і навіть татів автобус у нас відібрали.

Ібрагім: Ми тікали до Кенії, в Найробі. Але я був маленький і не пам'ятаю всіх деталей. Тоді ми нічого не знали про існування України.

Коли ми вже дісталися до Вінниці, та людина, якій ми заплатили гроші, вимкнула свій телефон
Ібрагім Хассан Нур

М.: Про Росію трохи знали. Нам пояснили, що через Росію ми можемо виїхати в Європу, в Лондон. Там жила наша бабуся, і вона допомагала нам реалізувати цей план. У Сомалі ми заплатили посереднику $40 тис., щоб через Москву і Київ потрапити в Лондон.

І.: Коли ми вже дісталися до Вінниці, та людина, якій ми заплатили гроші, вимкнула свій телефон. Це були сомалійські шахраї. Вони так усіх обманюють. І ми застрягли в Україні.

М.: Ми прийшли в пункт для біженців у Одесі, й там нам дали тимчасове житло та їжу. У 2012-му ми з Ібрагімом пішли тут до школи. Перші роки ми намагалися виїхати в Європу, але потім подумали: навіщо? І тут можна збудувати свій бізнес. Тато не вірив в успіх. Він казав, що в Україні нічого не вдасться. Якщо самим українцям не вдається, то як може вдатися нам?

Лул (у перекладі Мунір): Хто хоче, той досягає, якщо діяти всією сім'єю. Подумала: що я вмію робити найкраще? Я вмію готувати сомалійські соуси. І я люблю це робити. Це був мій шанс. Так до мене прийшла ідея для сімейного бізнесу, і ми почали діяти.

М.: Щоправда, це стало можливим тільки тоді, коли мама отримала паспорт. Раніше у нас на всіх тільки довідка була.

І.: Це не український паспорт, він призначений спеціально для біженців. Але в 2016-му ми вже змогли зробити свою банківську картку. Мама зателефонувала одному великому бізнесмену в Одесі, нашому земляку Абдурахманові. Він тоді займався експортом металу.

М.: Ми спочатку пішли в магазин і купили якийсь соус. З'їли. В інтернеті знайшли етикетку. Обробили її в фотошопі, наповнили пляшку своїм соусом і привезли її [Абдурахманові]. Він cказав: "Хороша ідея. Я дам вам людину, яка допоможе зареєструвати компанію офіційно". Це був його юрист. Ми пішли до нього. Він сказав, що потрібно зареєструвати ТОВ. А у нас тоді навіть ідентифікаційного коду ніякого не було.

І.: Ми його зробили і зареєстрували компанію. На підготовку документів пішло два роки. Приходиш зробити документ, а нам відповідають: приходьте через три місяці. Нам юрист сказав: є дівчина, вона вам усе за один день зробить. Але на це потрібно $7 – 8 тис., і все буде нормально. Інакше важкий шлях.

М.: Поки наша бабуся [у Лондоні] не вмерла, вона допомагала нам грошима. З її допомогою ми поступово зробили всі документи. Знайшли відповідне невелике приміщення у житловому будинку.

Після того, як у 1998-му дідуся на очах нашої мами застрелили, весь бізнес, будинок, гроші і навіть татів автобус у нас відібрали
Муніра Хассан Нур

І.: Тато допоміг знайти, у нього тут друзі. Ми приготували кілька видів соусу і пішли одразу ж у МЕТРО. Там директор ТЦ подивився і сказав, що відправить продукцію до Києва, в центральний офіс, там приймуть рішення. Але одразу ж попередив, що якщо ми хочемо з ними працювати, то потрібен дуже великий обсяг. Ми на день можемо виготовляти максимум 1 тис. пляшок, а йому треба було десятки тисяч на день.

М.: Після МЕТРО ми пішли в торговельну мережу Таврія, у них офіс в Одесі. Ми взяли перекладача, і мама пішла на зустріч. Через пів години вийшла і каже: від 100 тис. грн — за вхід бренду. Плюс 500 грн на місяць бере кожен супермаркет, у якому стоятиме наш соус. І якщо протягом трьох місяців наш продукт продаватиметься погано, вони повертають його, а гроші — ні. Нас в Одесі ще ніхто не знав. Усе було складно.

І.: Мама вирішила віддавати соус у магазини ось тут, по сусідству. І ми віддавали його нижче собівартості. Потім у нас був досвід спілкування з АТБ. В Одесі нам показали контракт, і ми погодилися на нього. Але потім із Харкова надіслали інший контракт на підпис. Ми його почитали, а там уже дещо інші умови. Наприклад, слід було заплатити 400 тис. грн за вхід бренду. Плюс до цього, якщо якість не буде їх влаштовувати, ми заплатимо штраф 50 тис. грн. А якщо захочемо зробити знижку на свій товар — 15%, це коштуватиме нам 30 тис. грн на тиждень.

М.: Ми, звісно, відмовилися, бо це для нас неможливі умови. Ми працюємо ось у цій кімнаті [Муніра обвела рукою невеликий зал], а повинні продавати більше, ніж Чумак або Торчин. Це неможливо. Але потім наші друзі з представництва ООН скинули нам запрошення на семінар у Сільпо. Його проводила в Києві компанія Лавка традицій. Вони запросили нас на курси, де ми дізналися, що таке система HACCP [міжнародна система безпеки виробництва продуктів харчування], та як із нею працювати. Маркетинг, реклама, санітарні норми, як правильно оформляти етикетки, куди звертатися, щоб пройти експертизу.

І.: Було прикольно. Ми оплачували тільки проїзд до Києва — квитки на автобус, але представництво ООН в Україні потім нам повернуло вартість квитків.

М.: Зараз реєструємо ще наші горіхову і шоколадну пасти. У магазинах продається з хімією. У нас натуральність — 100%. Розміщуємо відео й інформацію про себе в соцмережах. Раз на тиждень платимо Інстаграму, і він показує наше виробництво всім охочим. У мене в Інстаграмі 1,4 тис. підписників — це непогано. У Ібрагіма — 3 тис. Але вони не українці, у нього англомовна сторінка, і його підписники живуть хто в США, хто в Китаї. Це не дає жодної користі для нашого сімейного бізнесу. Але ми не здаємося.