Два кольори Зеленого Клину

Після повалення російського імператора українці Далекого Сходу спробували оголосити в регіоні національну автономію. Але слів у цьому починанні було значно більше, ніж справ

Олег Шама

П ісля втечі з арештантського поїзда і поневірянь далекосхідною тайгою Григорій Многогрішний, головний герой роману Івана Багряного Тигролови, прокинувся у хаті родини Сірків. Він побачив на стіні «безліч фотографій — дівчата у вишитих сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях». За вікном чоловіки сідлали коня, збираючись до Києва. Втікачеві здавалося, що він марить, але незабаром господиня пояснила: не Київ, а Київка, місцеве село, назване так українцями-переселенцями.

«Це була наша нова Україна, синку, але щасливіша, — каже Сірчиха. — По всьому Уссурі, по всьому Амуру, як дома… Тут рай був, а не край, як для працьовитого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить… Жили ми, синку!.. Ну, а потім пішло все шкереберть… І стало так, що люди за голови хапаються. Прийшла радянська влада і все перевернула».

Роман Багряного вийшов у 1944-му у Львові, і описував у ньому автор свої ж пригоди десятирічної давності. Тоді письменник потрапив під сталінські репресії. І опинився на Далекому Сході, який був українським «раєм-краєм» — Зелений Клин.

До 1917 року на схід від Уралу до Тихого океану розселилися більше 1,5 млн українців. На цьому величезному просторі вони становили понад 40% населення. На півдні Примор’я в деяких районах українська була рідною мовою для 90% жителів.

Подібна концентрація ледь не зробила ці місця і формально українськими — після повалення російського імператора на Далекому Сході з’явилися сили, які боролися за національну автономію.

В кінці лютого 1917-го між Примор’ям і європейською частиною Російської імперії майже на тиждень перервався телеграфний зв’язок. Подібне траплялося тут часто.

Зв’язок відновився тільки 3 березня. Про зречення Миколи II, яке сталося напередодні, одним із перших дізнався Іван Ющенков, міський голова Владивостока, про що відразу повідомив місцеву думу. І та одностайно підтримала тимчасовий уряд.

А вже наступного дня у місті, наче нізвідки, виникла рада робітничих і солдатських депутатів. Новий орган влади як зазвичай обрався на мітингу, і в його склад увійшли найкрасномовніші оратори на чолі з Шмулером Гольдбрейхом. У той день він значився більшовиком, а до середини літа вже став меншовиком. Різницю в цих нюансах мало хто розумів — тоді в Росії було близько 200 партій.

У серпні рада провела вибори нового міського голови. Переміг есер Олексій Агарьов, який нещодавно прибув зі США після довгої еміграції. Такого Владивосток ще не бачив — усі попередні градоначальники обиралися з місцевих.

Услід за політичними авантюристами в хлібосольне Примор’я потягнулися й професійні шахраї. Незабаром після виборів петроградська газета Живе слово повідомляла: «У Владивостоці з публічною лекцією виступив одягнений в офіцерську форму… корнет Савін. Публіки зібралося безліч, і старий аферист розповідав присутнім, як «його старий друг Саша Керенський (голова тимчасового уряду) прийняв його добровольцем у російську армію».

Ім'я Миколи Савіна на межі XIX-XX століть не сходило з газетних шпальт. У молодості він був причетний до зникнення діамантів у царській родині. А виїхавши до Європи, укладав контракти на урядових рівнях і випаровувався із грошима. Турецькому султану Савін якось представився претендентом на болгарський трон великим князем Костянтином Миколайовичем.

«Якщо через деякий час дізнаємося, що корнет Савін головує де-небудь в раді робітничих депутатів — ми не здивуємося», — такими словами завершувалася замітка Живого слова.

Поки столиця Примор’я слухала промови всіляких пройдисвітів, 12 червня у Нікольськ-Уссурійський з'їхалися представники українських організацій з усього краю.

Перші об'єднання діаспори на Зеленому Клині з освітніми цілями стали з’являтися ще в революційному 1905-му. А в 1907-му в Харбіні, де знаходилося управління Китайсько-східної залізниці (КСЗ), місцева інтелігенція створила Український клуб.

КСЗ з'єднувала Читу з Владивостоком і проходила по китайській Маньчжурії. Але будувала її Росія, і дорога зі станційними селищами належала їй.

Незмінним начальником магістралі з часу її відкриття в 1903 році був генерал Дмитро Хорват. Його предки-серби ще за Катерини II переселилися у Подніпров'я. Сам він народився у Кременчуці і вважав себе українцем. Тому генерал із радістю приймав на роботу земляків і радів звукам українських водевілів на своїй дорозі. За сприяння Хорвата в 1909 році колишній бортовий механік Добровільного флоту Юрій Глушко створив у Владивостоці український хор.

У середині червня 1917 року після I з'їзду в Нікольську-Уссурійському в містах та селах Далекого Сходу з’явилися листівки з відозвою Українського тимчасового національного комітету: «Брати українці! Сміються над нами, глузують, що ми в Краю дійсні хазяїни — бо нас же 80% усього населення — а бідолашні не маєм сміливости захисту своїх народніх прав. […] Нам не треба війни, не треба крові! Нам потрібний тілько спокій, щоб ми мали можливість здобути тут, на Далекому Сході, незалежне ні від кого своє вільне життя. До праці, брати! «

Зі звернення було мало зрозуміло, до чого власне закликав комітет. Тому активісти роз'їхалися по містах і селах Примор’я агітувати за українську незалежність.

У жовтні-листопаді 1917-го більшовики захопили владу в Петрограді та Москві. Через це курс рубля впав до неможливого. Газети повідомляли, що на Далекому Сході за нього давали сім колишніх копійок.

У травні 1918-го, після III українського з'їзду, із Зеленого Клину до Києва до гетьмана Павла Скоропадського вирушив поручик Петро Твердовський.

Його тези були досить чіткими. Наприклад, умова петроградському уряду: терміново відкликати з Зеленого Клину всі російські війська і передати всю зброю, яка там є, українській владі. Або така вимога: визнати Зелений Клин частиною України.

Але питання про те, як все це втілити в життя, навіть не обговорювалося.

Тому Скоропадський зупинився на тому, що призначив у Харбін консула. Ним став сам Твердовський.

Т им часом на Зеленому Клині крім української, встановилося ще кілька «влад».

Після низки пограбувань іноземців у Владивостоці і вбивства японського торгового представника Ісіда Сіїті в Примор'ї висадилися експедиційні війська США, Великої Британії, Франції та Японії.

Сушею з Далекого Сходу більшовиків вибив чехословацький корпус. Він складався переважно з полонених бійців австрійської армії чеського і словацького походження, яких більшовики вирішили переправити через Сибір і США до Франції - вже як союзників останньої, аби вони билися на західному фронті з німцями.

Генерал Хорват у червні 1918-го проголосив себе тимчасовим верховним правителем на КСЗ і в усьому Примор'ї. У нього були міжнародний авторитет і зброя, але не було сильного війська.

Зате воно було у місцевого козачого отамана Григорія Семенова, який ніким себе не проголошував, але в багатьох регіонах мав реальну владу.

А в листопаді між Уралом і Байкалом в Омську ще одним верховним правителем був оголошений адмірал Олександр Колчак, видатний діяч «білого» руху. Після болісних переговорів генерал Хорват визнав саме його владу в регіоні.

Для українців стало очевидним, що без своєї армії вони нічого не доб’ються на Зеленому Клині. Але кожна з військово-політичних сил, присутніх у краї, спробувала використовувати українську карту.

ГЕНЕРАЛ, ЩО НЕ СТАВ КОМАНДУВАЧЕМ: Генерал Борис Хрещатицький
повинен був сформувати на Далекому Сході
національні українські підрозділи. Але затія не вдалася

III український з'їзд уповноважив генерала Бориса Хрещатицького, уродженця сучасного Новоазовська Донецької області, сформувати національні підрозділи. Над Хрещатицьким стояв генерал Хорват, а, отже, і Колчак, який вирішив кинути українські війська на Уралі проти червоних.

Але ще 1 травня 1919 року на бік більшовиків під Оренбургом перейшли 3 тис. бійців куреня імені Шевченка, сформованого в Челябінську. Підрозділ став полком імені Леніна. Історики стверджують, що українці тоді купилися на пропаганду більшовиків. Однак курінь складався з колишніх полонених русинів, які воювали разом із чехами проти Росії, а колчаківці сприймали їх як другосортне гарматне м’ясо.

Олексій Будберг, військовий міністр уряду Колчака, писав у своєму щоденнику 4 вересня 1919 року «Підняли великий галас із поголовною мобілізацією колишніх полонених із карпаторусів. Завдяки цьому Омськ залишився без пекарів і асенізаторів, оскільки миролюбні й невибагливі карпаторуси спеціалізувалися на чорній праці. Озлоблення серед них страшне. Тепер ця надійна і міцна жменька розчинена серед насильно зігнаних людей, які не хочуть воювати».

Тоді ж Будберг написав і таке: «У газетах море платних захоплень щодо „дивовижного за своєю одностайністю підйому героїв під'яремної Карпатської Русі на порятунок рідного російського народу“. Платні пера завжди були особливо підлі, а в теперішній гнилій атмосфері побили всі рекорди».

Наступного дня міністр дописав: «Ніякого резерву на Далекому Сході формуватися не буде, питання про призначення Хрещатицького відпадає».

Н а початку 1920 року з політичної сцени пішов адмірал Колчак, якого видали більшовикам його французькі союзники. А в квітні того ж року у Верхньоудинську проголосили прорадянську Далекосхідну республіку (ДСР). Вона була потрібна Москві як буфер між Радянською Росією і Японією.

З перших же днів Кремль організував фінансову і військову допомогу республіці, а також наповнив її своїми партійними кадрами.

Українці в ДСР отримали формальну автономію. В уряді їх інтереси представляв Петро Марчишин, колишній офіцер австрійської армії, що потрапив у російський полон. Його стараннями восени 1921-го в «республіці» відкрилися 60 українських початкових шкіл.

До Владивостока ДВР із більшовиками поки що не дотягувалися — містом керував черговий Тимчасовий уряд. Але там продовжував збиратися український секретаріат з Юрієм Глушком на чолі. Під його впливом місцевий кооператив Чумак поєднав у собі майже всі подібні комерційні проекти українців.

Усе працювало за принципом свій до свого по своє. Під керівництвом Петра Горового Чумак забезпечував селянам збут їх продукції, швидко орієнтуючись у цінах і логістики краю. Також кооператив працював як каса взаємодопомоги. За статутом організації, 25% прибутку йшли на культурно-освітні програми. У 1921 році близько 150 сільських громад Примор’я вирішили відкрити українські школи і стали шукати на них гроші.

У листопаді 1922 року червоні взяли Владивосток. Всі українські починання в краї були припинені. Чекісти ліквідували Чумак. Справи його на той час йшли далеко не блискуче, але товару на складах було конфісковано на 10 тис. золотих рублів.

У перші ж дні свого управління містом нова влада заарештувала близько 200 українських діячів. Після дізнань у суд відправили 22 особи, які були пов’язані з Горовим: їх звинуватили у співпраці з отаманом Семеновим. Насправді ж голова кооперативу всього лише отримав від нього якийсь документ, який гарантував національно-культурну автономію українців Примор’я після розгрому більшовиків. Найімовірніше, для керівника кооперативу Чумак цей папір був охоронною грамотою.

Також отаман нібито видав генералу Хрещатицькому і ще одному українському діячеві 10 вагонів борошна, 25 тис. руб. і золото на створення національних корпусів. Але ті через відсутність зброї розпустили своїх солдатів ще навесні 1920-го, а самі поселилися в Харбіні.

Більшовиків правда не особливо цікавила, і в грудні 1924-го в Читі почався гучний процес над лідерами українського Примор’я. Слухання тривали тиждень, і найсуворіший вирок отримав Горовий — розстріл, замінений 10 роками ізоляції. Грушко, за чиїм розпорядженням голова Чумака контактував із Семеновим, отримав 2,5 роки в’язниці. Решта — від півроку до двох.

Російський історик В’ячеслав Чорномаз вважає, що після Читинського процесу українці Зеленого Клину стали приховувати походження. І вже за переписом 1926-го їх тут стало значно менше, ніж за царських часів.

На початку 1930-х Москва і сама спробувала зіграти в українізацію на Далекому Сході. У деяких районах регіону відкрили національні школи і почали випускати газети українською. Але всю цю справу швидко згорнули, а найдіяльніших активістів національного відродження відправили в табори.

Для багатьох українців порятунком від більшовиків стала уссурійська тайга. Та ж господиня Сірко в Тигроловах запевняє арештанта-втікача: «А ми плюнули на все, та й перебралися сюди, щоб по-своєму-таки віку доживати. Сюди і ворон нечасто залітає. По-тутешньому, воно близько, якихось п’ятсот верстов [до Київки]… Але людей тут мало, і влада не так чіпляється».