Драма і комедія

Зірка радянського кіно Ада Роговцева розповідає про своє життя, згадує знаменитостей, з якими була у близьких стосунках, і розкриває особисті пристрасті і принципи

Олексій Тарасов

Ада Роговцева, легенда української театральної сцени і кінозірка, інтерв'ю дає у виняткових випадках. Тобто майже ніколи. Однак на Одеському міжнародному кінофестивалі (ОМКФ), де 81-річна Роговцева — запрошена зірка, вона робить для НВ виняток.

Вічний поклик, Овод, Салют, Маріє!, Варшавська мелодія — сьогоднішньому масовому глядачеві нічого не скажуть назви фільмів і вистав, в яких актриса сяяла кілька десятиліть тому. Проте в своєму гідному віці вона і сьогодні не полишає сцени, викликаючи захоплення залу і схиляння колег.

І це ще не все: однією з найперших Роговцева вирушила на прифронтові території і відтоді, за її власним зізнанням, майже не виходить з автобуса, який возить групу акторів-ентузіастів зі спектаклями містами поряд лінії розмежування.

Збираючи кошти на військові госпіталі та лікування поранених, Роговцева викликала неприйняття і нерозуміння у більшості своїх колишніх російських колег і шанувальників. У нинішній Росії проти неї порушено кримінальну справу, а саму актрису оголошено персоною нон ґрата.

"Стара собака до вас прийшла", — всміхається Роговцева, зовсім не по-зірковому з'являючись на порозі павільйону НВ на ОМКФ. Утім, вже за мить жарти відкинуто в бік, вона вже зовсім серйозна і занурена у спогади.

Мені за радянських часів жилося легше, ніж іншим. Я весь час була закордоном, мене брали в делегації. Але у мене ніколи нічого не було. Якось ми були з Люсечкою Гурченко [радянська кінозірка] в Польщі, я купувала речі чоловікові, батькові, всім-всім. А вона мені каже: ти що, з ґлузду з'їхала? Це ж ти артистка, а не вони. Собі купуй. Люсечка не могла зрозуміти, що це вона актриса, а я — сестра, мама, баба.

Сергій Параджанов [культовий кінорежисер другої половини ХХ століття] одного разу сказав: ну, Ада — артистка Київського гарнізону. Тобто солдати мене люблять. А я і справді людина проста.

Пам'ятаю колись давно, в 70-х роках, летіли ми з Куби в Москву. На Кубі температура повітря +40°С, а в Москві -40°С. На мені була така худенька тілогрійочка, а літак зустрічала [актриса] Людмила Максакова, вона була в довгій дублянці і в руках тримала таку саму для свого чоловіка, актора Васильєва. І на її очах підбігає до мене якийсь п'яниця, страшненький. Обіймає мене, цілує. Якраз на екранах йшов фільм Вічний поклик, і він, мабуть, був у мене закоханий.

Максакова на мене зверху вниз дивиться і каже: Адо, що це таке? А я їй відповідаю: відчепися, це мій контингент.

І зараз, ось, на Одеський кінофестиваль їхала, захотіла пончик купити на Київському вокзалі, а мені продавчиця каже: боже, яке щастя! Знаєте, чим ви мені подобаєтеся? Ви граєте, як не актриса!

Пам'ятаю, моя бабуся жахнулася, коли дізналася, що я буду артисткою, а не журналісткою. Я повинна була йти на журналістику, все до цього йшло. І раптом у 1955 році замість університету вибираю театральний інститут — це ж нижче плінтуса!

Акторство — професія нежіноча. І я, народившись сонячним зайчиком, абсолютно незлісним, отримувала в міру набуття професії інші риси характеру, якусь жорсткість, закритість. Небезпечна професія. Небезпечна тим, що легко спокуситися на свій рахунок, задирати носа, впасти в чорну заздрість.

Ми завжди були інакодумцями, просто це було на кухні. Моя дочка Катя [Катерина Степанкова, актриса] вивчила гімн України, знала його з чотирирічного віку, вивчила його під столом. А за столом Іван Миколайчук [культовий український актор 1960-1980-х] зі Степанковим [Кость Степанков, знаменитий український актор і кінорежисер] співали його пошепки. І ось завжди це було у нас, пошепки ми завжди були націоналістами, пошепки — антикомуністами, ми завжди були дисидентами. І це наш гріх.

Тому що в повний голос були [дисиденти-шістдесятники] Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба, Степан Хмара. А ми — в стороні, і це гріх. Його потрібно спокутувати, і я намагаюся.

Так склалося моє життя, що я не мала вибору, повинна була робити роботу і робила її. Я поховала сина і відтоді дуже погано сплю. Можу заснути опівночі, а о третій ранку прокинутися. Так у мене з'являється час вчити роль або готуватися до поїздки. Ми зараз багато їздимо Україною.

Талановиту людину, студента, актора завжди видно. Якось підійшов до мене молодий зовсім Альоша Горбунов [тепер відомий актор]. Він працював у нас робітником сцени. "Послухайте мене!" — каже. А мені все не хочеться. Нарешті він мене змусив, повів до зали після вистави і став читати. Рівно за три хвилини я сказала: все. І віддала його Костю Петровичу Степанкову, своєму чоловікові, на курс і сказала: до тебе радість прийшла, розумієш?

У таланті є багато компонентів: там є наполегливість, завзятість, працьовитість. Я тоді Горбунову кажу: як ти підеш на український курс, ти ж ні бум-бум по-українськи?! А він каже: а ви мені напишіть, як в англійській, транскрипцію. Я йому кажу: ти з ґлузду з'їхав? Як же можна байку, вірш, уривок із прози так написати?

Але я йому написала, він прийшов через три дні і все прочитав чисто по-українськи. Це говорить про одержимість, про те, що якщо ти вибрав акторство, то нікуди більше не підеш.

Ось я читаю Вишневий сад студентам, ми регочемо, вмираємо, бо п'єса дуже смішна. А у нас у театрі ніколи комедії не вдаються. Читаємо і діти, і я, захват, усі вони мене майже носять на руках. Увечері ж я граю це діло в театрі, кажу: приходьте, подивіться. На ранок питаю: ну що? А вони відповідають: краще читайте.

Я за витонченість, смак, благородство, честь. Це головні риси, які необхідно в собі культивувати. Якщо воно в тебе є — нічого тебе не зачепить.

Слово інтелігент якоюсь із мов перекладається як людина, яка має сумнів. Я намагаюся бути інтелігентом.

Інтерв'ю з Адою Роговцевою прозвучало
в ефірі Радіо НВ 18 липня, його повну версію можна знайти на сайті nv.ua