Дежавю Козирної карти

Андрій Задорожний, ексвласник Козирної карти, яка канула в Лету, — першої ресторанної імперії країни, після арешту і втрати всього майна намагається повернутися у справу

Олександра Нєкращук

Андрій Задорожний дістає з кишені телефон, кілька разів торкається пальцем його екрана — і музика в обідньому залі ресторану, де він проводить зустріч із НВ, стає тихішою. "Незручно розмовляти", — знизує плечима Задорожний.

Керувати музикою тут, у ресторані Дежавю, який відкрився у листопаді 2019-го на столичному Подолі, йому нескладно: Задорожний реанімував на новому місці легендарний у минулому заклад, співвласником якого він був.

Старий Дежавю на початку 2000-х знаходився біля Оперного театру, а потім перебрався на річку Дніпро. Там, на Набережній, він і закінчив би своє життя — партнери Задорожного вирішили закрити заклад у складний для самого бізнесмена період. Але ресторатор вдихнув у напівзабуту ідею життя, перевізши на нове місце не тільки бренд, але і практично всю атмосферу Дежавю-1, який пішов на фінансове дно.

Починати з нуля Задорожний вміє: він ледве не першим у країні навчився робити великі гроші на ресторанному бізнесі. За перші півтора десятка років української незалежності цей підприємець створив найбільший національний рестохолдинг Козирна карта, який об'єднав понад сотню закладів. У 2007 році статки Задорожного оцінювали у $100 млн.

Але потім життя ресторатора дало тріщину такого розміру, що вся його справа розсипалася. У лютому 2019-го, після важкої і тривалої фінансово-кримінальної хвороби Козирна карта офіційно оголосила про своє закриття.

Але Задорожний уже повертає час назад — він збудував невелику мережу із трьох закладів у Києві: той самий Дежавю, а також Самогон-бар, Сулугуні. Ольга Насонова, генеральна директорка компанії Ресторанний консалтинг, каже, що це непогані заклади зі своєю аудиторією. Наприклад, вона оцінює продажі Сулугуні приблизно в 2–2,5 млн грн на місяць, а прибуток — у 0,5 млн грн.

Чи зможе ресторатор повторити успіх?

Власна ресторанна історія Задорожного почалася у київському кемпінгу Пролісок — структурній одиниці радянського Інтуристу. Туди майбутній співвласник Дежавю якраз наприкінці 1980-х влаштувався на роботу барменом.

Інтуристу належала монополія на обслуговування туристів з інших країн, які приїжджали до СРСР. А його співробітники мали безпосередній доступ до цих самих іноземців і, що важливіше, до їхніх грошей.

От і Задорожний не тільки готував гостям Союзу коктейлі, але ще й фарцував — міняв валюту: за радянськими законами це було кримінальним злочином, а за законами радянського життя — неймовірно прибутковою справою.

На вигідному місці Задорожний пропрацював півтора року: 1989-го його звільнили за бійку. "Набив морду директору [Проліска]. Це потрібно було зробити давно", — згадує Задорожний, затягуючись сигаретою.

До речі, колишній бармен вже понад 20 років не вживає спиртного.

Після скандалу Задорожний перейшов до іншого ресторану, де познайомився зі своїм майбутнім партнером — Дмитром Потєховим, який працював там кухарем. Тоді у Союзі вже дозволили приватну підприємницьку діяльність, і друзі вирішили відкрити свій заклад, вклавши в нього по 10 тис. карбованців. На ті часи це була серйозна сума — її вистачило б на купівлю чотирьох автомобілів.

Партнери орендували у Гастрономторгу — підрозділу міністерства торгівлі СРСР — приміщення колишнього м'ясного магазину, де й відкрили ресторан Гурман.

Вечірок немає вже давно, але багато хто про них згадує досі
Андрій Задорожний, ресторатор

Для будь-якого сучасного ресторатора ця історія здасться надзвичайно дивовижною, але творці Гурмана свідомо вийшли на ринок, на якому панував жорсткий продуктовий дефіцит. Напарники діставали все необхідне через спецсистему постачання, якою могли користуватися партійні лідери, ветерани, інваліди, герої війни або праці. Допомогла і співпраця з орендодавцем, тим самим Гастрономторгом.

У частку взяли кримінальних авторитетів, без яких позбавитися від постійних набігів бандитів було неможливо. Саме так про це написав сам Задорожний у своїй книзі Думки вголос, яку він видав за підтримки супутниці життя Ірини Турбаєвської.

Справи у партнерів йшли непогано і незабаром на столичному проспекті Перемоги вони відкрили ресторан Нон Стоп, а згодом і ще один — Маямі Блюз.

Відвідувачам нові заклади сподобалися, хоча за нинішніми мірками їхні головні переваги перед конкурентами здаються самі собою зрозумілими: там гостям не хамили, на відміну від радянських закладів, і не потрібно було давати хабар офіціантам, аби забронювати столик. До того ж у Маямі Блюз можна було прийти зі своєю рибою — і кухарі її готували.

Ресторанна галузь у ті часи була майже неораним полем: Задорожний згадує, що в 1980-х у Києві на 2 млн мешканців було не більше 20–30 закладів. Половина з них зажила поганої слави, і звичайна радянська людина не ризикувала туди заходити. Потрапити в інші було складно і дорого.

Ще благодатнішим був клубний ринок — такого поняття, як "нічний клуб", у столиці, за суттю, не існувало. І партнери по Гурману і Маямі Блюз у 1992 році відкрили свій перший заклад цього типу — Голлівуд. Їжу там не пропонували, але ніхто її і не просив, сміється Задорожний. У клубі виступали танцюристи, для яких у Німеччині купили костюми з пір'ям і стразами. На початку 1990-х увесь цей шик і блиск були вдивовижу, тому на концерти в Голлівуд йшли натовпи відвідувачів. Згодом на місці клубу відкрили концерт-хол Freedom.

Золоті часи для ресторатора Задорожного настали у 2000-х, коли він разом із партнерами створив Козирну карту.

Крім старого друга Потєхова, у бізнес увійшов Іскандер Кірімов. Цю людину письменниця Світлана Зоріна у своїй книзі Кримінальний Київ некримінальним поглядом, яку сама авторка називає документальною, описала як "комерційного кримінального авторитета", який розпоряджався грошима бандитів. Ще одним партнером у Козирній карті став Вадим Павленко. Згадку цього прізвища можна знайти на вельми специфічному ресурсі — сайті Україна кримінальна: Павленка там називають правою рукою Кірімова. НВ звернувся по коментар до Кірімова через його адвоката, але він не відповів.

Мережа швидко росла. У 2006–2007 роках Козирна карта мала близько 100 закладів, серед яких був готель на воді Баккара, ресторани Муракамі, Хуторок, Да Вінчі, Шато де Флер та інші.

Задорожний із партнерами не тільки створив першу рестоімперію, але ще й раніше за конкурентів запустив масштабну програму лояльності: ресторани Козирна карта поширювали серед клієнтів карти, за якими можна було отримати знижку не тільки в закладах мережі, але й інших компаніях. Наприклад, медклініки Медіком і Борис скидали власникам "козирних карт" 20%.

Я впевнений, що всі його [Задорожного] проекти будуть успішними
Михайло Бейлін, співвласник мережі La Famiglia

Один із колишніх співробітників Козирної карти на умовах анонімності розповів НВ, що в той період Задорожний займався оперативним управлінням, вникаючи в усі нюанси. Він навіть вичитував кожен номер корпоративного журналу Zeфир, яким займалася супутниця життя ресторатора. І в ньому він вів постійну колонку під назвою Думки вголос.

Турбаєвська розповідає, що нотатки її ексчоловіка викликали великий інтерес у читачів.

А популярність усієї мережі підтримували гучні вечірки — Козирні Party, які організовували для 2–5 тис. відвідувачів. На гулянки витрачали колосальні кошти — до $4 млн, але й участь у них брали зірки першої величини. "Можна було їх не проводити? Можна, — розмірковує зараз Задорожний. — Вечірок немає вже давно, але багато хто про них згадує досі. Я не думаю, що заходи такого рівня ще відбуватимуться у Києві".

На одній із вечірок у Дежавю Задорожний і познайомився з Турбаєвською.

У 2012 році маркетинговий бюджет Козирної карти становив 12 млн грн, або приблизно $1,5 млн (за актуальним тоді курсом), — дуже солідна сума.

Тоді мережа мала 112 ресторанів, частина з них працювала за франчайзингом. Партнерами Задорожного, зокрема, стали бізнесвумен Світлана Миронова (зараз — співзасновниця мережі La Famiglia), бізнесмен Дмитро Галбмілліон, двоюрідний брат Задорожного Олександр Шишкін, а також Сергій Предко (володіє ресторанами Чорне порося, Креп де Шин, Хінкалі). Кожен зі співвласників розвивав власні заклади під крилом мережі, залучаючи інвесторів. Тому оцінити загальний обіг Козирної карти неможливо: консолідованої звітності компанія не вела.

Охочих працювати під "парасолькою" Задорожного було багато, проте до "клубу" потрапляли одиниці. Більшість тих, хто співпрацював із Козирної картою, не тільки отримували хорошу маркетингову підтримку, але могли замовити додаткову послугу — розробку меню, консультацію шеф-кухаря або керівника. А ще мережа надавала нематеріальний бонус — силу бренду: за словами Юрія Колесника, співвласника ресторану La Veranda і мережі Файна Фамілія, якщо заклад працював під вивіскою Козирної карти, це сигналізувало споживачеві про його гарний рівень.

У липні 2012-го Задорожного несподівано заарештували в Хорватії. Сам ресторатор розповідає, що просто подорожував тоді світом із братом. Але українські ЗМІ писали, що Задорожний залишив країну через звинувачення у махінаціях із заставою за кредитом Родовід-банку, за що співвласника Козирної карти оголосили у міжнародний розшук.

За словами Олександра Тищенка, адвоката ресторатора, кримінальне переслідування його підзахисного було пов'язане зі спробами деяких "впливових людей в Україні" заволодіти частиною Козирної карти. Сам Задорожний до цих слів додає лише, що його фірми багато років працювали з Родовід-банком і проблем не було доти, доки у фінустанову не ввели тимчасову адміністрацію.

У хорватському СІЗО Задорожний просидів рік і три місяці. Після чого його екстрадували в Україну. "Там [у хорватській в'язниці] дуже сильно пахло. Знаєте, що я робив? Капав на вату парфум і вставляв у ніс", — кривлячись, згадує Задорожний. З української в'язниці ресторатора незабаром випустили: суд вирішив, що підстав для його затримання не було.

Зі львівського СІЗО, де тоді перебував Задорожний, його забирала дружина. Вона приїхала на автомобілі з написом Zефир — це було все, що залишилося у бізнесмена.

На той час у бізнесі Козирної карти Задорожному місця вже не було: газета Коммерсант Украина писала тоді, що інші акціонери фактично ліквідували керівну компанію. Начебто це зробили, щоб Задорожний не зміг повернути собі справу. "У мережі приблизно десять акціонерів, — цитувала газета на умовах анонімності співробітника Козирної карти, — Задорожний був сполучною ланкою між ними, а також публічною особою компанії". Крім того, саме на засновника мережі оформили більшість кредитів, узятих на будівництво ресторанів на воді, — тобто на базі кораблів, що стоять біля київських причалів на Дніпрі. У такого типу закладів якраз виникли нерозв'язні проблеми — столична влада заборонила розміщувати заклади громадського харчування і дозвілля на борту плавзасобів.

У Фонді гарантування вкладів фізосіб на запит НВ відповіли, що Задорожний досі винен Родовід-банку і Фідобанку: "Банки здійснюють заходи примусового виконання рішень судів про стягнення боргів".

Чому ресторатор не став боротися за свій бізнес, вийшовши з в'язниці? Він не захотів обговорювати цю тему з НВ. Сказав лише, що покинув усе: в лютому 2019-го керівну компанію Козирна карта ліквідували вже формально.

“Я сильно змінився”, — розповідає Задорожний про себе теперішнього. Він живе у невеликому будинку вдвох із собакою і запевняє, що не потребує колишньої розкоші. І демонструє журналісту НВ свої кросівки: мовляв подивіться, які старі — їм уже 12 років.

Але амбіція бути ресторатором у нього залишилася: колишній мешканець хорватської в'язниці відкрив у Києві три заклади. Він має намір досягти успіху навіть попри те, що ресторанний ринок кардинально змінився.

"За останні п'ять років змін більше, ніж за попередні 20, — каже Колесник, колега Задорожного по цеху. — Багато споживачів подорожують, їхня свідомість уже зовсім інша". За його словами, до закладів пішли люди нового покоління — молоді, активні користувачі соцмереж, яким цікаві ресторатори з гучним ім'ям.

Ім'я ж Задорожного "голосно звучить" хіба що для аудиторії, старшої 35–40 років. Але ця категорія клієнтів якраз і не є активною, запевняє Ольга Насонова, генеральна директорка компанії Ресторанний консалтинг. "Найактивніші гості в закладах зараз — це люди віком 30 років", — уточнює вона. До того ж конкуренція зашкалює: за підрахунками Ресторанного консалтингу, зараз у Києві працює приблизно 2 тис. закладів.

Але у Задорожного ще залишилися "козирні карти", і мова не про ті пластикові, які однойменна мережа колись роздавала своїм клієнтам. "У нього прекрасна репутація, величезний досвід, він добре знає свою аудиторію", — каже Михайло Бейлін, співвласник мережі La Famiglia.

Сам Задорожний запевняє, що справи у нього йдуть непогано, і він повертає в оновлене Дежавю старих клієнтів. Та й партнери у нього тепер не настільки екстремальні, як колись, — це бізнесмени зі сфери IT, які інвестували в заклад $150 тис.

"Я впевнений, що всі його [Задорожного] проекти будуть успішними", — резюмує Бейлін.