Час читати

П'ять знакових книг, з якими можна проводжати минуле, осмислювати сьогодення і будувати плани на майбутнє

Оксана Форостіна,
видавець

Щороку наприкінці грудня ми особливо гостро відчуваємо прискорення зміни епох і вислизання часу. Крім, як із традиційними знеболювальними — глінтвейном, пряниками й олів'є з шампанським — проводжати минуле й осмислювати сьогодення можна зі знаковою книжкою. Наприклад, однією з цих п'яти.

Почати можна з The Vanity Fair Diaries. 1983–1992. Тіна Браун не просто так струсила пил зі щоденників доінтернетної епохи. З її післямови до цієї книги стає очевидно, що вона вдивляється у 1980-і в пошуках ключів до подій нашого часу. Щоденники насамперед для тих, хто любить і знає журналістику, особливо легендарні американські журнали — Vanity Fair і The New Yorker, редактором яких була Браун. Вона перша почала відважно змішувати під однією обкладинкою серйозні розслідування і світські плітки, інтелектуалів і зірок Голлівуду. Саме вона перетворила Енн Лейбовіц, Адама Гопніка та Малкольма Гладвелла на знаменитостей світового масштабу. І її щоденники періоду Vanity Fair — відбиток часу, коли все починалося, епохи великої журналістики, захмарних гонорарів, ще молодого, але вже багатого й ексцентричного Дональда Трампа. Пізніше вона очолить свої проекти — журнал Talk, інтернет-видання The Daily Beast і примкнулий до нього журнал Newsweek. Але таких гучних тріумфів, як у 80-х і 90-х уже не буде. Як написала щодо цього Financial Times: "Тіна Браун все ще велика. Це медіа подрібнішали".

Якщо, читаючи Браун, важко не тужити за великою і впливовою журналістикою, книга британського журналіста Пітера Померанцева Нічого правдивого й усе можливе пояснює крім іншого, як ми її (журналістику) втрачали на початку 2000-х. Хоча більшу частину текстів написано до драматичних подій 2014 року, книгу було опубліковано у США та Великій Британії саме в момент протверезіння наших західних друзів: до них нарешті дійшло, що Росія веде інформаційну війну. А Пітер, який пропрацював у Москві телепродюсером у хмарні роки, розповів, як влаштована пропагандистська машина і чому вона така успішна.

Давати і брати не втрачає актуальності, особливо для українців

Як не парадоксально, але погляд дуже серйозної німкені з іранським корінням Сандри Навіді, авторки книги Суперхаби. Як фінансові еліти та їхні мережі керують світом, на світ багатих і знаменитих місцями нагадує щоденники британки Браун. Можливо, підкуповує захоплення Нью-Йорком — Навіді теж описує культові місця і світські раути. Водночас, обертаючись у дуже вузьких колах світової фінансової еліти, Навіді вивчала її з методичністю антрополога.

Це дуже ґрунтовна книга про керівників фінансових інститутів, інвестбанкірів, бізнесменів і політиків, написана зсередини, жваво і захопливо навіть для тих, хто у фінансах плаває. І хоча вона надійніша за твори більшості мотиваційних спікерів, які і справжніх мільярдерів бачили лише здалеку, для любителів корисних порад у ній недостатньо узагальнень. А ось книга Адама Ґранта Давати і брати — це саме результат скрупульозного дослідження поведінки тих, хто грає по-крупному. Тобто поради для людей з великими амбіціями.

Після гучного успіху Давати і брати Адам Ґрант написав ще два бестселери, один із них у співавторстві з CЕO Facebook Шеріл Сендберг. Проте Давати і брати не втрачає актуальності, особливо для українців: наприклад, книга пояснює, чому підхід до життя, який у наших широтах часто називають лоховством, приносить відчутніший успіх, ніж стратегії тих, хто намагається намутити собі місце під сонцем. Або чому в альтруїстів, соціальних працівників, волонтерів часто більше сил і енергії, ніж у тих, хто працює на престижних посадах за хороші гроші. І все це без краплі моралізаторства.

Про те, що жити можна як без великих амбіцій, так і з великими амбіціями, до яких не вдалося дотягнутися, книжка Марка Менсона Витончене мистецтво забивати на все. Найголовніше в ній — за допомогою хитрого заголовка вона долає бар'єр "проповідування хору". Адже якщо чесно, свідомо чи не дуже, ми шукаємо в подібній літературі підтвердження того, у що вже віримо і до чого звикли: схильність і готовність людей ламати себе через коліно індустрія тренінгів сильно перебільшує. Люди, які щиро захоплюються собою любими, найімовірніше куплять книжку про підвищення самооцінки, а трудоголіки по-мазохістськи віддадуться коучу-звірові, який переконує, що й п'ять годин сну — для слабаків. Якщо вас відштовхує заголовок Менсона насамперед вам і не треба пояснювати, що таке справжня відповідальність. Уміло й весело прикидаючись роздовбанем і пофігістом, Менсон акуратно підводить сучасного читача до найжахливішої єресі нашого століття: ти не унікальний і, можливо, не найважливіша і не найпотрібніша людина на Землі. І пише про це так, що ніби й не дуже прикро.