Чай із Лесем Подерв'янським

Автор сатиричних п'єс, популярних в Україні, і художник, якого цінують на Заході, називає головні проблеми співвітчизників — низька самооцінка і провінційність, а потім розповідає, як він навчився продавати свої картини в галереї Мангеттена і навідріз відмовляється від вишневого пирога

Ольга Духніч

Нелюбов письменника і художника Леся Подерв'янського до інтерв'ю може зрівнятися тільки з нелюбов'ю журналіста такі інтерв'ю брати. Хоча іноді взаємна нелюбов до процесу дає непоганий результат.

Пообідати, а точніше випити чаю з Подерв'янським НВ домовляється у французькій пекарні Буланжері на розі вулиць Заньковецької та Лютеранської, у найпрестижнішому і найдорожчому кварталі старого Києва. За кілька кроків звідси, в одному з маєтків початку минулого століття, розташована квартира «народного класика» і його майстерня.

Подерв'янського, живописця і сатирика народним класиком називають не дарма. Його Павлік Морозов, Сни Василіси Єгоровни і Гамлєт, або Феномен датського кацапізму створили власну нішу в українській неформальній культурі і стали неймовірно популярними ще на початку 80-х. Тоді гострі і багаті на ненормативну лексику твори Подерв'янського записували на аудіокасети та поширювали підпільно.

Сьогодні він, автор трьох десятків п'єс і кількох театральних постановок, як і раніше популярний. А його відома фраза «Від**біться від нас» і зовсім вважається неформальною національною ідеєю України.

Значно менше знайомий вітчизняній публіці Подерв'янський-художник, чиї твори прикрашають приватні колекції в Німеччині, Швеції, Великій Британії та США, а також Подерв'янський-сценограф, двічі удостоєний вищої національної театральної нагороди Київська пектораль.

Статус улюбленця публіки й дотепника, з яким він живе кілька десятиліть, дозволяє Подерв'янському якщо вже не дозволяти собі деякі примхи, то принаймні не приховувати кепського настрою. Ось і до чаю з НВ він приходить у забрудненій фарбою сорочці і категорично відмовляється позувати для фото. На перші питання інтерв'ю відповідає коротко, а своє замовлення обмежує чайником зеленого чаю, відсуваючи подалі від себе шматок пирога з вишнями. Пиріг із твердим наміром незважаючи ні на що зробити знімок приніс фотограф НВ — для краси композиції.

— Ще подумають, що я оце все їм, — невдоволено бурмоче письменник. Переживає він дарма: серйозно захоплений східною філософією і східними ж бойовими мистецтвами Подерв'янський мало схожий на любителя булочок.

На спекотному літньому майданчику закладу і справді булочок не хочеться, тому я замовляю лимонад. Шматок вишневого пирога залишається недоторканим свідком нашої зустрічі.

Раніше ви любили зустрічатися у душевних простих шинках, — зауважую я, оглядаючи елегантний інтер'єр пекарні.

— Якщо ви пам'ятаєте, я люблю низькопробні кабаки, а вони практично зникли в центрі міста. Адже немає нічого прекраснішого, ніж піти в такий ось кабак і пошукати пригод на свою дупу, — мрійливо і вже без тіні роздратування згадує мій співрозмовник.

— Ми зустрічалися з вами чотири роки тому, майже одразу після Майдану. Що для вас змінилося за ці роки? — вирішую перейти до справи я.

— Так усе змінилося. Я з дитинства жив із почуттям, що у мене немає країни, а Україна, яка народилася у 1991 році, останні ілюзії розвіяла. А ось зараз країна з'являється не зовнішніми атрибутами, а тим, яка вона всередині, і мені все подобається, — задумливо відповідає Подерв'янський.

— Ви рідкісний оптиміст, на думку багатьох, ми живемо в епоху великої «зради», — зауважую я, відпиваючи лимонад.

— Послухайте, ну це ж типове українське ниття. Скиглити і сумувати — це ж наш національний спорт! — реагує Подерв'янський.

Наші всі біди від того, що прекрасний колгоспник раптово стає депутатом Верховної ради

Водночас він називає позицію тотального розчарування інфантильною.

— Багато людей хочуть, щоб зміни відбувалися завдяки клацанню пальцями. А так не буває. Ну нічого, вони це з часом зрозуміють, — заспокійливо завершує свою думку письменник і художник, наливаючи в чашку чай.

— Зараз будь-кого на вулиці запитай, він одразу назве дві головні проблеми України — корупцію і олігархів. А що входить до вашого топ-листу? — питаю я у Подерв'янського, відомого чіткими і місткими висловлюваннями про українські реалії.

— Провінційність і низька самооцінка, — майже одразу видає мій співрозмовник. — У нас реальні проблеми із самооцінкою, і, мені здається, нам бракує для її виправлення перемог.

Мій співрозмовник робить великий ковток чаю і тоном, що не потерпить заперечення, заявляє, що не знає, що могло б надовго потішити українців.

— Ось, візьми будь-якого жителя Великої Британії, навіть догола найбіднішого пролетаря з Манчестера, поговори з ним — і відчуєш цей британський пафос. А у нас його немає.

— І все-таки, що на ваш погляд може стати такою перемогою, яка потішить українців? — намагаюся я отримати у Подерв'янського відповідь на його ж питання.

На секунду він замислюється.

— Хіба що поразка наших ворогів. Ми чомусь безпосередньо радіти не вміємо, — нарешті видає він. — Якщо, наприклад, кримський міст завалиться, ось це стане дійсно днем ​​національної єдності, і всі вийдуть у вишиванках.

Тут Подерв'янський вітально махає знайомому у вікно літнього майданчика і перекидається з ним кількома словами. Користуючись нагодою, я замовив ще один лимонад.

Із низькою самооцінкою розібралися. Розберімося із провінційністю, — пропоную я. — Що для вас провінційність: «Садок вишневий коло хати»?

— Аж ніяк! «Садок вишневий» — це і є справжнісінька Україна, — реагує Подерв'янський. — Провінційність — це коли людину висмикують з її звичного середовища і поміщають в абсолютно інше. Я думаю, що Віктор Янукович був би прекрасним завідувачем гаража, але чорт його смикнув бути президентом. Наші всі біди від того, що прекрасний колгоспник раптом стає депутатом Верховної Ради.

— Ви так половині України відмовляєте в соціальних ліфтах, — зауважую я.

— Ліфти важливі, але тільки коли піде ось це радянське покоління. Мені подобаються нинішні 20-річні, це вже зовсім інше обличчя нації.

Подерев'янський допиває чай, невдоволено позираючи на пиріг.

Повсякденна російська мова в Україні — це есперанто, вона не несе іншої функції, крім зручності спілкування

— На презентації вашого нового роману було помітно, що люди не розуміли ваших жартів про Лоенґріна чи Зиґфріда, але всі сміються, коли ви жартуєте про тапки в лайні. Вас, як людину освічену, це не ображає? — цікавлюся я.

— Так я взагалі ні на кого не ображаюся, — відбиває автор. — Текст, він же, як торт: хтось крем злизує, а хтось дістається до самої серцевини. Мені навіть подобається, що багатошарово виходить.

Раптом я згадую нещодавній роман Подерв'янського Таємничий амбал, в чомусь біографічний, написаний одразу двома мовами — російською та українською.

— Зараз російська мова має імідж «мови окупанта». Ось ви бачите в спілкуванні нею загрози для української культури і українського суверенітету? — цікавлюся я.

— Зовсім ні, повсякденна російська мова в Україні — це есперанто, вона не несе іншої функції, крім зручності спілкування. Я думаю, її в Україні чекає та сама доля, що й англійську мову у Франції. Осад є, але перейти і говорити можуть усі.

Власну двомовність у творах, як і суржик, літератор пояснює просто: мовами він користується як художник фарбами, вибираючи ті, що найбільш вдало відображають його ідеї.

— Скажіть, чи часто ваші роботи купують як роботи письменника, який ще й малює? — питаю я вже Подерв'янського-художника, який так закордоном відомий набагато більше, ніж письменник.

— Ну, ні, художника завжди купують як художника, — суворішає мій співрозмовник, одна з картин якого зберігається в приватній колекції Вуді Аллена.

За мить він м'якшає і зізнається, що продажами своїх картин, як в Україні, так і закордоном задоволений.

— Я взагалі гадаю, що творець не мусить працювати безкоштовно чи за гроші, але водночас бути вільним від кон'юнктури і робити завжди тільки найкраще, на що здатний. Багатьом сучасним художникам в Україні сьогодні це вдається.

— Чому ж українські художники так мало відомі у столицях світового сучасного мистецтва? — дивуюся я.

— Усе впирається в адресу, — знизує плечима художник, — це перше, що запитують у тебе куратори і власники арт-галерей, наприклад, на Мангеттені, подивившись картини. І якщо у тебе вже заздалегідь заготовлена ​​візитівка з нью-йоркською адресою друзів, у яких ти живеш, — то клас, угода відбудеться. Особливо, якщо ця адреса Central Park West, якщо Бронкс — то ентузіазму поменше, а за слова Київ і зовсім кислі пики.

Раптом він зізнається, що певним чином розділяє думку західних колекціонерів про те, що глобальне мистецтво виробляється у глобальних центрах. А це не лише задає планку, а й ставить художника перед вибором, де жити.

— Мені-то і тут добре, я давно визначився, — випереджає моє наступне запитання Подерв'янський. — З України чудова європейська країна виходить.

Наші напої вже випито, однак, замість того, щоб розійтися, ми раптово починаємо говорити про ситуацію на окупованому Донбасі і в Криму. Для корінного киянина Подерв'янського ця тема важлива.

— Без розв'язання цього питання про чудову країну залишиться тільки мріяти, — зауважую я.

— А ось тут у нас дилема, — після секундної задуми відповідає він. — Ми хочемо повернути території чи виграти війну. Адже це не завжди одне й те саме. Я б зробив акцент на тому, що нам потрібно виграти війну і поставити ворога на коліна так, щоб він у цю ситуацію більше не хотів потрапити.

— Тобто ви були б готовим поступитися цими територіями? — уточнюю я.

— І в шахах, і в бойових мистецтвах є прийом, коли можна віддати фігуру і виграти бій, а можна повернути території й залишатися провінцією Російської імперії. Я дуже не хочу, щоб ми опинилися перед таким вибором, але він може виникнути, і до нього важливо готуватися, — без натяків відповідає Подерв'янський і скидає настирливий телефонний дзвінок.

Я розумію, що настав час прощатися, ми тиснемо один одному руки, і художник енергійним кроком залишає кафе.