Близькосхідний В'єтнам

Росія вигадує собі ворогів, з якими довго і наполегливо воює. Але Сирія — приклад того, що трапиться, якщо цей ворог і справді зверне на Росію увагу

Павло Казарін,
ведучий телеканалу ICTV,
оглядач Крим.Реаліі

Т ой, хто їде по зустрічній, може щиро вважати, що це всі інші порушують правила. Тільки реальність від цього не змінюється.

Головна проблема Москви не змінюється протягом останніх чотирьох років. У Кремля не збігається картинка реальності з усіма іншими гравцями. А тому він приречений робити помилки.

Це почалося з Криму. Тоді, коли Росія вирішила, що Майдан — лише спецоперація Заходу проти неї. І коли Москва анексувала півострів, вона була переконана, що не переходить ніяких червоних ліній. Що вони були перейдені раніше і не нею. І що окупація півострова — це лише історія про "дати здачі".

Так само було і з Донбасом. Москва наполегливо переконувала себе, що воює на українському сході із "Заходом". Для простішого обивателя вигадували історії про іноземців в українських окопах. Складніших, пригощали "геополітикою" і "сферами впливу". У кожному конкретному випадку Москва була вірною собі: ніякої України не існує, українці не можуть нічого самі хотіти, а все, що відбувається — справа рук колективного закулісся.

Це Україна може вважати, що воює з РФ. А ось сама РФ переконана: в кожному конкретному випадку бореться із Заходом, який зазіхає своїми ліберальними щупальцями на духовні скріпи, мріючи позбавити росіян їх колективної ідентичності. І це важливо враховувати, коли мова заходить про дії росіян у Сирії.

Зрозуміло, мотивів для участі в цій війні у Москви було багато. Це і спроба розширити рамки конфлікту на Донбасі, і прагнення отримати більше підстав для переговорів із Заходом, і пошук "обмінного фонду", який можна було б використовувати у діалозі з Брюсселем і Вашингтоном. Але є і ще один аспект.

Росія відправила війська в Сирію 30 вересня 2015-го. За добу до цього Левада-центр опублікував дані опитування, в якому росіяни коментували те, що відбувається у Сирії. 46% сказали, що там "громадянська війна". На другому місці (з результатом 32%) виявився варіант: "терористи, яких підбурив Захід, ведуть кровопролитну боротьбу із законним урядом країни".

Головна проблема Москви не змінюється протягом останніх чотирьох років

Таким чином, ще до того, як Сирія влаштувалася в російському прайм-таймі, самі росіяни сприймали цей конфлікт у рамках українського шаблону. Просто роль "хунти" була відведена тим, хто проти президента країни Башара Асада. А головний ворог залишався незмінним — той самий Захід.

Ми можемо, звичайно, сказати, що обивательська логіка не повинна збігатися з "елітною". Що в кремлівських кабінетах сидять люди, непідвладні Дмитру Кисельову. Що він готує медіа-продукт лише для "низів". А російська еліта при цьому — цинічна, але твереза ​​і розважлива.

Але що, якщо це не так?

Що, якщо Володимир Путін дивиться телевізор? Той самий, який про розіп'ятих хлопчиків і снігурів? Що, якщо немає ніякого "другого рівня правди", а є лише перший і він же єдиний? Що, якщо вся російська вертикаль — це когорта загітованих агітаторів, яка продовжує боротися із західним Змієм Гориничем навіть у разі неявки противника?

Зрештою професійну деформацію ніхто не відміняв. Вище керівництво РФ — вихідці зі спецслужб. Ті самі, для яких конспірологія — обов'язкова кар'єрна умова. Ті самі, хто зобов'язаний бачити змову в усьому. Для яких холодна війна ніколи не припинялася.

Ми ж чули про це неодноразово. З вуст Путіна, який розмірковує про "іноземний легіон" в Україні. З вуст глави Радбезу РФ Миколи Патрушева, який цитував фейк про наміри Мадлен Олбрайт забрати у РФ Сибір і Далекий Схід. І якщо скласти все це разом, то виходить, що Москва вирушала на Близький Схід ще й для того, аби воювати проти "віковічного ворога".

Такий собі новий В'єтнам, де Москва підтримує одну сторону, а колективні США — іншу. І головна проблема цієї історії саме в тому, що на відміну від України, в Сирії справді є американці. У місцевих опозиціонерів є західна зброя. В тому самому небі з російськими літаками літають F-18. На Донбасі російська армія ризикувала зустрітися лише з українською. У Сирії — вже ні.

Що, власне, і сталося. Тепер ми сперечаємося лише про кількість загиблих під американськими авіаударами росіян. Тих самих, які опинилися не в той час і не в тому місці. Тих самих, існування яких Москва за звичкою заперечує. Але суті це не змінює.

Росія вигадала собі ворога, з яким довго і наполегливо воює. Але Сирія — це приклад того, що трапиться, якщо цей ворог і справді зверне на Росію увагу.

Класична історія про прогноз, що збувається.