Більше не чіпляє  - фото

Більше не чіпляє

1 березня 2018, 10:28

Завершилася чергова зимова Олімпіада. Хтось за нею стежив, просиджував годинами перед блакитним екраном, рахував медалі. Підтримував своїх, бажав поразки чужим. А я намагався зрозуміти, чому це більше не чіпляє?

Завершилася чергова зимова Олімпіада. Хтось за нею стежив, просиджував годинами перед блакитним екраном, рахував медалі. Підтримував своїх, бажав поразки чужим. А я намагався зрозуміти, чому це більше не чіпляє?

Відео дня

Сергій Жадан,
письменник

У ті далекі часи, коли футбол розглядався як варіант національної ідеї, а ранок починався не з фронтових новин, а з новин спорту, спортивні результати викликали справжні емоції — щиру радість від перемоги і непідробний гнів у разі поразки. Спорт, як громовідвід, брав на себе емоції екзальтованих підлітків і впевнених у собі чоловіків.

Незабутній м'яч, забитий Андрієм Шевченком у ворота росіян, згуртував націю набагато сильніше, ніж тонни патріотичної риторики і публіцистики. Хоча зрозуміло, що йшлося тоді не про спорт, а про давні образи, комплекси, постколоніальний статус, посттоталітарний синдром та про інші не менш болючі речі, які потребували виходу через перемоги — політичні, економічні, в крайньому разі спортивні. І оскільки економічних перемог ніхто так і не дочекався, всі обмежилося спортом. Напевно, це найпростіша можливість відчути національну гордість, не встаючи з дивана. Ну і гол дійсно був дивовижним.

Блаженні часи, коли перше потрапляння на чемпіонат світу розцінювалося майже, як перший політ людини в космос, коли будь-яка олімпійська перемога сприймалася як особистий успіх, коли найбільшою проблемою було дочекатися матчу-відповіді, а найтривожнішим — питання "як зіграли наші".

Зараз же обставини настільки змінилися, що важко навіть відтворити ті емоції. Всі ці телевізійні переживання через якийсь бобслей залишилися в іншому житті. Не скажу, що в кращому, але точно в спокійнішому. І безтурботному. Зараз спортивні перемоги раптом втратили вагу. Погодьтеся, одна справа — ультрас Шахтаря, які співають на трибунах стадіону, і зовсім інша — ті ж самі ультрас, які сидять в окопах на підступах до рідного міста.

Життя змінилося, а разом із ним і все інше — від кількості команд у національному чемпіонаті до значущості цієї інформації в твоєму житті. Якось важко турбуватися про різницю забитих-пропущених м'ячів у країні, яка воює вже четвертий рік. Так, звісно, спорт — важлива річ, він повинен розвиватися навіть у найскладніші моменти історії, і трибуни повинні заповнюватися навіть тоді, коли ведуться бойові дії (інакше за що ж вони ведуться?). Але йдеться, власне, не про це.

Всі ці телевізійні переживання через якийсь бобслей залишилися в іншому житті

А про що? Про те, що завершилася чергова зимова Олімпіада, хтось за нею стежив, просиджував годинами перед блакитним екраном, рахував медалі. Підтримував своїх, бажав поразки чужим. А я намагався зрозуміти, чому це більше не чіпляє? Чому останні сильні емоції (варто сказати — вкрай негативні) Олімпіада викликала хіба що в 2014 році, коли тодішній президент України сидів на трибуні в Сочі? Та й то, емоції викликала не так Олімпіада, а президент. Чому сьогодні навіть коментувати не хочеться появу на Олімпійських іграх команди з дивною абревіатурою ОАР? Чому це не викликає навіть сарказму?

Можливо, тому що тепер за всім вбачається не азарт або нерви, а елементарне неприйняття багатьох речей у сучасному світі. За всім цим вже немає спорту. За всім цим стоїть таке ж тотальне порушення міжнародних норм і правил, як і в Криму в 2014-му. Ті ж спроби загравання із брехливим тоталітарним режимом, що й у великій політиці. Ну справді — кого займає стан російських стадіонів напередодні чемпіонату світу на тлі новин із Сирії? Хто знайде час звинувачувати російських атлетів у вживанні допінгу, читаючи новини про обстріл під Світлодарськом? Не чіпляє. Виграли хокейний турнір у Німеччині? Кому це цікаво? Все раптом втратило своє значення. Навіть так — у цьому і раніше не було особливого значення, а сьогодні просто не вистачає сильних емоцій і здорової іронії.

З іронією дійсно проблеми. Вона зникла взимку 2014-го, коли почали вбивати за переконання, і поки що навіть не обіцяє повернутися. Згоден, нічого хорошого в цьому немає. Згоден, відсутність іронії — симптом не надто позитивний. Але ніхто і не говорить про позитив. Мова про штучність і другорядність багатьох речей і явищ. Штучність, особливо гостро проступає на тлі щоденних смертей і каліцтв.

Колись, через деякий час, життя повернеться у більш спокійне русло, і до нас повернуться і легковажність та іронія. Колись нашою найбільшою проблемою знову стане місце улюбленого клубу в турнірній таблиці. Колись ми перейматимемося про дизайн костюмів вітчизняних олімпійців. І нехай, звісно, це станеться якнайшвидше. Але доти, яке мені діло до чийогось мельдонію, відсутності у когось національного прапора та елементарної совісті? Не чіпляє.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Діліться матеріалом




Радіо НВ
X