Бідні родичі

Українці можуть висувати умови представникам української влади, перекривати траси, домагаючись свого. Але ні в чому іншому Україна не може вимагати, тиснути, змусити рахуватися з собою

Андрій Кокотюха,
письменник, кіносценарист

М и, як і раніше, нецікаві закордонним колегам, а ринок не інтегрований у світовий бізнес-процес", — так написав український видавець після закінчення 25-го ювілейного Форуму видавців у Львові. Думка загальна, тільки не кожен знайде в собі сили її висловити. І, шановні пані та панове, висновок стосується не лише видавничої справи. І не лише галузі культури.

Три роки тому війна з Росією змусила чиновників переламати себе і законодавчо обмежити російський культурний продукт. Це дало плоди: звільнилося місце для книг, кіно і музики власного виробництва. Але незабаром музиканти стали нарікати на провали гастролей — люди не ходять, бо не знають, а грошей на масовану рекламу немає. Тоді як російські артисти легко збирали зали, бо інформаційний простір працював на них, подаючи російське як наше і експлуатуючи ностальгію за так званим спільним культурним простором. Українські письменники теж повісили носи. Виявляється, якщо Захару Прилєпіну заборонено в'їзд до країни, а Володимир Сорокін просто вирішив не їздити сюди, їх місце займе не вітчизняний майстер художнього слова, а модний француз Фредерік Бегбедер.

Про кіно — розмова особлива. Фільмів знімається в рази більше, але держава готова покрити тільки половину заявленої у бюджеті суми. Ідеальний варіант — знайти партнера на Заході або в Китаї. Зовсім нереальна мрія — домовитися з кимось у Голлівуді. Однак Захід допоможе нам у створенні потрібного продукту тільки за умови, що це цікаво країні-партнеру. Для цього проект потрібно переписати, зробивши головний акцент на темах, ідеях, контексті та проблематиці, зрозумілих жителям тієї держави, в чиї двері ми стукаємо за підтримкою.

Навіть якщо у нас рівні частки участі, українці щоразу виглядають бідними родичами. Адже книги, кіно і музика продають людям не тільки емоції, але насамперед історії. Кожному хочеться отримати ту, що близька глядачам. Але що робити, якщо в твоїй країні така історія не продається або продається погано, а на Заході своїх продавців історій катма? Тільки проявити гнучкість і намагатися подобатися партнерам чимдуж. Водночас втрачаючи себе і розчиняючись серед десятків тисяч зарубіжних аналогів.

Щоб відкритися світові, спершу потрібно відкритися самим собі

Ось свіженька інформація. Щоб знайти американського партнера для створення спільного кінопроекту, головного героя потрібно зробити американцем. Переговори з європейськими колегами відбуваються на тих же умовах. Головні герої українських фільмів — поляки, словаки, італійці, німці, китайці. Окей, говоримо, у нас є півмільйона доларів, ваша частка — стільки ж. Ми на рівних. У відповідь чуємо: якщо не погодитеся на наші умови, у вас не буде наших півмільйона.

Українці можуть висувати умови представникам української влади, відбивати полонених на Майдані і перекривати траси, домагаючись свого. Іноді вдається. Але ні в чому іншому Україна не може вимагати, тиснути, змусити рахуватися із собою. До того ж ми охоче споживаємо іноземний продукт. Чи то російські серіали, які досі хтось у нас дивиться, чи американське і європейське кіно, хоч музику. Мої співвітчизники впізнають за піснями російський Ленінград, але так само ідентифікують Imagine Dragons. Топ-гостями всіх українських музичних фестивалів стають іноземці, яких ми знаємо і любимо більше за співвітчизників.

Просунути свій продукт за кордон можна двома способами. Перший описаний вище: погодитися стати міноритарієм у проекті, реалізованому з однаковими фінансовими вкладеннями сторін. Тобто платимо навпіл, але головний — не ви. Другий спосіб — засукати рукава і працювати самостійно, у себе вдома, в межах своєї країни. Так, умов менше, а держава їх не забезпечить. Але якщо все вдасться і продукт вашої праці стане відомий в Україні, результат не змусить на себе чекати. Як бачите, сказане стосується не тільки книжкового, кіно- і шоу-бізнесу. Коли про те, що ви робите, заговорять в Україні часто-густо, партнер сам постукає у ваші двері. І вже ви спрямуєте справи так, щоб він в якийсь момент відчув себе бідним родичем.

Хоча такий підхід ми навряд чи в невдовзі станемо застосовувати в Україні. Не тому, що нам ще довго диктуватимуть все і всі. А тому, що українці взагалі нікому ніколи нічого не диктували. Ми ментально готові до рівного партнерства. І хочемо бути цікавими світу настільки, наскільки світ цікавить нас. Але для того щоб відкритися світові, спершу потрібно відкритися самим собі. Це означає бути цікавими собі у своїй країні.