Без двох зол

Драматична боротьба за мову або історичну пам'ять в Україні відволікає нас від важливішого бою — боротьби за власність у країні

Ярослав Грицак,
історик, професор Українського католицького університету,
учасник Несторівської групи

У старому політичному жарті йдеться: влада у Росії та СРСР змінюється за простою схемою: Ленін був лисий, Сталін — із шевелюрою, Хрущов — лисий, Брежнєв — ні, Горбачов — лисий, Єльцин — волохатий, Путін — лисий. Завдяки такому історичному парадоксу легко передбачити, як виглядатиме наступний російський імператор.

В Україні інша закономірність: Кравчук — україномовний, Кучма — російськомовний, Ющенко — україномовний, Янукович — російськомовний, Порошенко — україномовний. Цілком очікувано, що нинішній президент Зеленський — російськомовний.

Історія нашої незалежності виглядає так, немов боротьбу за владу ведуть дві України — західна україномовна і східна російськомовна. І головна ставка в цій битві — контури національної держави. Те, якою має бути країна: демократичною чи авторитарною, двомовною чи ні, з однією історичною пам'яттю або з різними, ближче до Європи чи до Росії.

Ця боротьба сповнена драматичних подій, тому привертає до себе більше уваги, ніж інша, не менш важлива, якщо не важливіша: боротьба за владу в Україні є боротьбою за власність.

Влада і власність йдуть пліч-о-пліч впродовж всієї людської історії. Змінювався лише головний об'єкт власності. Наприклад, у старій традиційній Україні цим об'єктом була земля, в комуністичній — радянська індустрія. Падіння комунізму спричинило за собою новий перерозподіл власності. Багато хто пам'ятає цей процес, як лихі 90-ті, коли радянська індустріальна база розвалилася, маса людей втратили роботу і виживали як могли. І ось поки більшість виживала, спритна меншість захоплювала заводи і фабрики, взагалі-то все, що погано лежало, але обіцяло прибуток.

Шанси на перезавантаження України нікуди не діваються

Так будувалася нова харчова піраміда, на вершині якої опинялися пролазливі хижаки. Щоб гарантувати собі безпеку і безкарність, вони повинні були отримати доступ до влади. Завершував піраміду сам президент — головний бенефіціар і арбітр, який карав або милував за формулою: друзям — все, ворогам — закон.

У загальних рисах ця піраміда склалася під час президентства Кучми (1994-2004 рр.). Усі основні гравці української політичної сцени — Ющенко і Янукович, Порошенко і Тимошенко — були його дітьми. Два Майдани перетасували їх, привели до влади або усунули від неї, але переважно схема нітрохи не змінилася. Революційного настрою вистачало максимум на два роки. Потім система переходила в контрнаступ і відроджувалася, ніби нічого й не сталося.

Існує термін для такої схеми — "кроні капіталізм": Кумівський капіталізм або капіталізм для своїх. Українські ліві твердять, що його становлення відбилося на нашому суспільстві більше, ніж створення національної держави або розвиток демократичних інститутів.

Я ж хочу перевернути цю тезу: той факт, що українцям вдалося збудувати в загальних рисах національну державу й уникнути спокуси авторитаризму, дає нам шанс на розвал цієї системи.

Безсумнівно, боротьба за мову або історичну пам'ять відволікає від важливіших питань на кшталт того, як реформувати країну. Це дратує, іноді викликає огиду і майже завжди розколює суспільство. Але якби не було цієї боротьби, Україна не стала б демократією.

Демократія народжується із битви двох рівнозначних сил, внаслідок якої користь отримує третя. Так було в старій Європі, де в різні часи і в різних країнах йшла боротьба між королем з одного боку і церквою, знаттю або парламентом з іншого. Третьою силою, яка використала цю боротьбу, були інститути з незалежними ресурсами і незалежною владою: самоврядні міста, автономні університети, ремісничі цехи, церковні братства — все те, що сучасною мовою ми називаємо "громадянське суспільство". Чим більше таких інститутів і чим сильніше їхнє історичне коріння, тим вищі шанси перейти нарешті до рівного доступу до влади.

У нашій країні боротьбою, яку ведуть між собою дві України, скористалася третя — Україна центру. Політично і географічно вона рівновіддалена від крайнього заходу і крайнього сходу, соціально — від бідних і олігархів, економічно — від сільського господарства і важкої промисловості. Її галузь — сервісна економіка, її основне місце проживання — великі міста, її ядро складають молоді люди у віці 18-35 років.

Ця третя Україна з'явилася у нульові, 2000-і роки. Перший, — а особливо другий Майдан — стали її революцією. Перемогу Зеленського теж можна записати на їхній рахунок. І ця перемога, як і боротьба за мову або пам'ять, насторожує. Ми досі не знаємо, чого від нього чекати — продовження реформ або м'якої контрреволюції. Але варто визнати: перемога Зеленського і його команди змела з політичної сцени вже навіть не старше покоління, а покоління "дітей Кучми".

Звісно, може, тріумф команди Зе — лише збій української демократії, як це було з коротким поверненням до влади Януковича між двома Майданами. Регуляція нової системи вимагає тривалішого періоду. Але поки її механізм діє і запит на зміни залишається, шанси на перезавантаження України нікуди не діваються.