"Зробіть нам монтаж!"

Напередодні свята згадався один давній радянський фільм. Хоча згадувати радянський кінематограф для мене дивно, але дуже вже влучна алегорія була там використана. Це «Людина з бульвару капуцинів». Там є момент, коли головна героїня розказує коханому, містеру Фьорсту, про плани одружитися з ним і народити дитину. Швидко, миттєво – як у кіно. Він пробує заперечувати, говорить, що життя – не кіно, що в кіно все відбувається швидко лише тому, що там роблять монтаж. «Боббі, зроби мені монтаж!», – радісно вигукує його кохана у відповідь.

Цей епізод пригадується, коли я чую про відсутність змін в країні, про нездатність системи реформуватися, про повільний характер реформ, про брак швидких і сміливих рішень. Очікування того, що нам «зроблять монтаж» нікуди не зникло. Воно щоразу відтворюється. Так було відразу після здобуття Незалежності (пам’ятаєте листівки з розрахунками того, що ми могли б жити, як у Фінляндії?), так було після Помаранчевої революції. Так, за великим рахунком, є й сьогодні. В Індії це назвали б «кармою», в Україні ж є образ набагато сильніший – граблі.

Наші «граблі» – у ставленні до змін.

Ми вже навчилися творити історію. Ці захоплюючі і болючі моменти будемо пам’ятати і ми, і наші діти, і наші онуки. Але ми ще не усвідомили того, що кожна зміна історії – це гра "в довгу". Це стратегічне перетворення, для якого потрібен певний час. І до цього треба приготуватися. Ось цю просту істину ми поки ніяк не можемо засвоїти.

Звісно, хотілося б швидше, ефективніше, якісніше, без напівкроків, з відчутними багатьма позитивними результатами в усіх сферах. Хотілося, щоб гідра спротиву змінам вже остаточно була подолана і жодна її голова не виростала наново. І так, іноді просто охоплює відчай. Коли бачиш, що система не просто не бажає змінюватися, а активно чинить цьому опір. Коли реалізація реформаторської ініціативи задихається та гине в залізних «обіймах» підзаконних актів, бюрократичних зачіпок, необов'язково ефективних процедур і "фішок контролю виконання". Коли ти бачиш, що люди, які прийшли у владу з чіткою програмою перетворень, опускають руки через безглуздість та неефективність того, чим змушені займатися насправді.

Але потім підіймаєшся над ситуацією, витягаєш себе за волосся, як барон Мюнхгаузен з болота, і дивишся на проблему з іншого кута зору. Тоді починаєш бачити набагато більше.

Починаєш бачити країну, яка 23 роки була незалежною номінально і фактично тупцювала на місці. Акт проголошення Незалежності в 1991 році був для нас лише авансом, який ми, на жаль, витратили. Навряд чи нас можна у цьому звинуватити, оскільки громадянське суспільство України на той час не було достатньо міцним, щоб вимагати докорінних змін. Думаю, відлік реальної незалежності і перетворень почався навіть не з Помаранчевої революції, а холодною зимою 2013-2014 року на Майдані. Коли ми дійсно взяли долю країни у власні руки.

Починаєш розуміти, наскільки дрібними є ті люди, які в епоху змін думають лише про свою «гру», а не про країну. Дрібні вони не тому, що невпливові – часто-густо навпаки. Дрібні тому, що думають «в коротку». А ми тут надовго. На все життя. Своє і своїх нащадків. Тому ми витриваліші. І нас більше, набагато більше. Думати, що купка корупціонерів здатна зупинити рух цілого народу у вибраному ним напрямку означає не поважати народ, тобто не поважати себе. А гідність – це передусім самоповага.

Починаєш усвідомлювати те, що оцей пресловутий «монтаж» існує тільки у кіно. І ще в промовах популістів та головах тих, хто сприймає їх серйозно. Очікування «монтажу» в цих головах звалені у кутку поруч з ілюзіями швидких рішень, з кількома плакатами «зрада!» та фейковими новинами.

А головне – ти бачиш країну, яка отримує унікальний, небачений в історії досвід. Ще жодна держава не проходила настільки масштабну трансформацію у такий короткий термін, та ще й в умовах справжньої, «гарячої» війни. Ще й не вводячи військового стану, не згортаючи демократичних свобод, виконуючи всі міжнародні норми, процедури і правила навіть по відношенню до агресора.

Тільки з урахуванням всіх цих факторів можна оцінити той обсяг роботи, який ми виконали за три з половиною роки, і той шлях, який ми пройшли за цей час. Звичайно, попереду ще надзвичайно багато роботи. Аналогічний шлях – причому, в дещо кращих умовах – передові країни світу проходили за століття. Якщо ми вкладемося хоча б в десять років, то гарантовано і назавжди увійдемо в Книгу рекордів Гіннеса.

Україна сьогоднішня чимось нагадує мені земну кулю. Вона несеться крізь космос зі страшенною швидкістю, але люди, що ходять земною поверхнею, цієї швидкості не відчувають і не помічають. Для них відбувається повільна зміна дня і ночі, пори року змінюють одна одну. І ця спокійна повторюваність переконує, що геть нічого не міняється.

Іноді хочеться сказати дуже голосно, майже закричати: «Гей, люди! Ми робимо те, чого ніхто і ніколи до нас не робив. І якщо ми зараз зупинимося на півдорозі, ми ніколи собі цього не пробачимо! Бо років за …дцять онуки спитають нас: де ти був і що робив, коли в Україні відбувалися оці унікальні події? І вже зараз треба замислитися над відповіддю».

І для тих, хто це почує, у мене дві новини. Обидві – хороші. Перша: "монтажу" не буде. Ніхто його нам не зробить. Тут не кіно, а життя. Друга: ми здатні все самі змінити і все зробити. Якщо добряче закотимо рукави і почнемо робити те, що мусимо, – кожен на своєму місці.

Одна з моїх найулюбленіших історій про те, як колись Джон Кеннеді, відвідуючи космічний центр НАСА, побачив прибиральника зі шваброю, підійшов і спитав, що той робить. Прибиральник відповів: «Допомагаю відправити людину на Місяць, пане Президенте».

Україна приречена на успіх. Але цей успіх залежить від нас, і тільки від нас. Від усіх разом і кожного окремо, хто робить якісно свою частину роботи.