Головний плюс Нормандського саміту
Нова українська влада зрозуміла просту істину: гра з Путіним відкритими картами неможлива
З вчорашнього саміту я можу виділити кілька позитивних моментів.
По-перше — підтвердження того, що в Україні сильне громадянське суспільство. Яке вміє думати, реагувати на ситуацію, що складається при владі, та яке вміє вимагати, коли йдеться про дотримання своїх прав. Згадаймо, що першими почали бити в дзвони громадські активісти, які підготували червоні лінії, за які влада не повинна переходити. Вже потім до руху доєдналися партійні діячі, інші громадські організації, але спочатку це була фахова, якісна та предметна робота експертів-міжнародників, які чітко та ясно сформували ці перші червоні лінії.
Друге, що мені здається важливим — влада дослухається до думки громадськості. І те, що вчора на прес-конференції президент Зеленський чітко, голосно і ясно сказав про власні червоні лінії, які фактично співпадають з тим, що було записано спочатку в зверненні активістів, а потім проекті «Української доктрини безпеки та миру», свідчить про те, що влада рахується з громадською думкою, і це мені видається важливим позитивним моментом.
До якої міри і як конкретно — це питання наступне, та це значить, що громадськість почули. Для мене це водночас ознака того, що ми живемо в нормальній демократичній країні, де до певної міри відбувається взаємодія. Хоч інколи вона і набуває суто українських специфічних форм — це я про палаючі шини й таке інше.
По-третє, дуже добре, що президент Зеленський побачив «живцем» товариша Путіна, і зрозумів — на цей раз, думаю, вже остаточно і безповоротно — що «з кондачка» нічого не вийде. Путіну потрібна така Україна, яка буде для нього васалом, а не рівноправним партнером. Кажуть же, що треба побачити Париж і померти — це саме той випадок, от тільки треба не помирати, а робити правильні висновки. Сподіваюсь, так і буде. Бо знайти більш цинічне та нахабне за те, що говорив Путін, дуже важко. Просто тупе повторення усіх тих речей, які давно вже повинні бути змінені. І тепер наш президент дуже чітко уявляє собі, про що йдеться, як це все відбувається тощо.
А тому четверте: все це означає, що треба відмовлятись від політичних ілюзій і фантазій та переходити до підготовки реального, можливого, непопулярного плану, коли окуповані території будуть визнані реально окупованими і передані в управління країні-окупанту. Фігурально висловлюючись, вони знаходяться під окупацією, а згідно з міжнародним правом країна-окупант несе повну відповідальність, включаючи соціальну — до моменту деокупації. Так ось замість говорити і плакати про покинутих громадян, які залишились на тих територіях, і яким треба виплачувати пенсії, і які тепер мають бажання отримувати її і від України, і від Росії, притому ганячи українську державу — з цим теж нарешті треба завершувати. Тобто ясно казати на біле — біле, а на чорне — чорне, і переходити до підготовки вже чіткого, зрозумілого для всіх плану, яким чином нам розвиватись далі. З думкою про те, що настане день Х, коли ці території повернуться в Україну. А до того ми, на жаль, при фактичному стані справ не можемо відповідати за те, що там відбувається.
З позитивів — рішення про припинення вогню з 1 січня (як воно буде виконане — ще питання), а також обмін заручниками і полоненими з нашого боку. Хоча і тут Путін продемонстрував, яким чином російська держава ставиться до громадян. Ми вчергове переконались, що це не є для них цінністю — це торгівля людьми, коли перекласти почуте на людську мову. Так як коли ми пропонуємо всіх на всіх реально, то Москва каже — ні, всіх визначених на всіх визначених. А визначати російська сторона всіх не збирається, тож знову буде торгуватись, і замість наших умовно заарештованих ста бандитів дасть своїх 20, які визначила, а ще 120 буде тримати в заручниках. Ось так виглядає російська гуманітарна політика.
Що мені не сподобалось, так це, відверто кажучи, та висловлена формула «Москва має вплив на ДНР і ЛНР». Бо самому на себе вплив важко не мати: коли йдеться про маріонеток, які керуються з Москви — це очевидна річ. Крім того, треба було жорсткіше ставити питання про Крим, який був згаданий лише побіжно, хоча і це важливо. Повертаючись до позитиву, Зеленський назвав окремі райони Донеччини «окупованою територією» і повторив це неодноразово. Вважаю, що на тлі усіх тих дипломатичних формул про «окремі регіони Луганської і Донецької областей» прямо назвати їх окупованими для багатьох також є правильним підходом.
Словом, якщо говорити про плюси і мінуси, то плюсів більше. І головний з них полягає в тому, що нова українська влада зрозуміла просту істину: гра з Путіним відкритими картами і так, як це робиться по відношенню до західних партнерів — неможлива. Це країна, яка має на меті завдати нам найбільшої можливої шкоди, або і взагалі припинити наше існування. Тому потрібно писати реальні сценарії політики щодо цієї країни, і вони, безумовно, повинні бути такими, які підтримує суспільство. Думаю, це і є головним підсумком вчорашньої зустрічі.
Для тих дипломатів, які працювали з Росією і раніше, нічого нового не відбулось. Дивлячись на усе те, я згадував, коли у такий же спосіб багато років тому врегульовували (і досі врегульовують) ситуацію на Придністров'ї - геть нічого не помінялося. Ви говоріть з Тирасполем, а ми вам допоможемо. Так і тут: говоріть з Донецьком і Луганськом, а ми спостерігатимемо і допомагатимемо. В цьому плані російська дипломатія примітивно проста, але цього дехто в нас не знає і думає, що це змінилось чи зміниться. Але не зміниться — це константа російської зовнішньої політики. Тож треба просто трохи дослуховуватись до тих, хто пройшов це навчання, і тоді все буде добре.
Щодо Заходу, то мене позитивно вразила обнадійлива фраза канцлера Меркель, що мінські домовленості не є закам’янілою основою. Це означає, що в ці домовленості обов’язково потрібно вносити зміни. І я би дуже хотів, щоб на наступних зустрічах, якщо такі будуть — бо гарантій того, що вони відбудуться через 4 місяці, рівно стільки, скільки і в польоту Ілона Маска на Марс наступного року — наші шановні чиновники згадували не тільки про мінські домовленості, які не є жодним документом, а і про статут ООН, принципи ОБСЄ, Будапештський меморандум, двосторонні угоди, укладені між Росією та Україною тощо. Бо таке враження, що крім мінських домовленостей — які, повторюю, не є документом, чимсь для нас зобов’язуючим, а з юридичної точки зору являються і зовсім нікчемними — є інші, справжні інструменти міжнародного права. Хоча про це не раз говорилось: міняйте підходи. Думаю, саме це зараз і буде на порядку денному наших майбутніх планів і стратегій.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
