7 березня, в четвер, перша леді України мала бути присутньою під час звернення президента США Джо Байдена до Конгресу США, в якому, серед іншого, збиралася вкотре підняти тему допомоги Україні. Але пані Зеленську планували посадити поруч із удовою російського опозиціонера Олексія Навального Юлією. Ось і причина відмови.

Тут мешканці соцмереж, які мають активну проукраїнську позицію та системно опонують чинній владі на всіх майданчиках, виявили на диво одностайну підтримку. Зокрема, про це написали Ірина Геращенко та Юрій Луценко на своїх Facebok-сторінках. За офіційним поясненням із Білого дому, рішення Зеленської, імовірно, пов’язане з «конфліктами в розкладі». Проте конфлікт тут явно не в розкладі, він давно вийшов за політичний периметр і тим більше переріс дитячу хворобу емоційності.

Я не дипломат, аби називати крок Олени Зеленської правильним чи неправильним із дипломатичної точки зору. Але я і не диванний експерт, бо саме вони в тих таки соцмережах розводять чергову зраду. Мовляв, нам треба йти на зближення з США, а не влаштовувати ще більший розкол подібними демаршами. Ну, посидить пані поруч із іншою пані. Послухають звернення лідера вільного світу, ще й адресоване…

Стоп, а кому адресоване? До кого мав апелювати Джозеф Байден, говорячи про російську агресію в Україні? До Олени Зеленської як громадянки держави, яка зазнає агресії? До Юлії Навальної як громадянки держави-агресорки? До обох жінок, кожну з яких на Заході досі вважають однаковими жертвами Путіна та його режиму?

Створений Оленою Зеленською політичний прецедент слід розглядати значно ширше

Це зовсім не так. Хоча б тому, що насправді статус навіть не двох, а трьох жінок, яких планували посадити поруч — різний. Третьою з ними мала бути пані місіс Джилл Байден, перша леді Америки. Тож вони з пані Оленою Зеленською однієї статусної категорії. Тим часом Юлія Навальна — навіть не аналог Світлани Тихановської, яка за умови чесних виборів у Білорусі мала шанси очолити державу. Вона вдова російського політичного активіста, котрий загинув у в`язниці за досі не встановлених обставин. Навіть не політичний лідер — одна з незгодних із путінським режимом. Що зовсім не означає автоматично наявність проукраїнської позиції.

Нинішню російську політичну еміграцію в Україні вже не раз прирівнювали до білогвардійської. Над нею в СРСР сміялися, як ось у стрічці «Корона Російської імперії» — до речі, його режисером виступив Едмонд Косаян, батько чинного російського пропагандиста Тиграна Кеосаяна, чоловіка Маргарити Симоньян. Або показували швидше розхристаною, ніж згуртованою, як ось у творах Олексія Толстого емігрантського періоду чи фільмі «Біг» за творами Михайла Булгакова. Білоемігранти та їхні нащадки у масовій культурі та інфопросторі Радянського Союзу зазвичай подавалися ворогами радянської влади та агентами західних спецслужб, як ось у шпигунському кіноциклі «Помилка резидента», де головну роль — агента КДБ — зіграв в`язень ГУЛАГу Михайло Жженов.

Але попри збиті приціли й заплутані орієнтири беззаперечним фактом лишається одне: опонент будь-якій російській владі не є водночас союзником України. Бо політичний противник не є противником світоглядним. І умовна червона, і умовна біла гвардія Україну не визнають окремою самодостатньою державою.

З цього місця створений Оленою Зеленською політичний прецедент слід розглядати значно ширше. Це не окремий випадок, а продовження медійного серіалу, сезони якого розтягнулися на два роки. Загальний логлайн: українці з активною громадянською позицією відмовляються перебувати на одному майданчику з росіянами. Ким би кожен конкретний росіянин себе не позиціонував.

Звісно, що тут ідеться передусім про культуру. Тож дотичні до неї дають волю емоціям, якщо хтось не дотримується правил цієї гри. Показові сюжетні повороти, котрі провокували скандали з публічним засудженням окремих діячів культури. У них чомусь найчастіше потрапляють письменники.

Найперше згадується скандал навколо Юрія Андруховича, який взяв участь у дискусії про війну в Україні з російським письменником Шишкіним на фестивалі в Bjørnsonfestivalen у норвезькому місті Молде. Потім була схожа історія з Андрієм Курковим, який виступав на одній сцені з російською емігранткою Машою Гессен. А український ПЕН навіть зробив заяву. У якій наголошено: сприяння будь-яким ілюзіям діалогу між українськими та російськими авторами на спільних заходах є не лише проблематичним, а й аморальним, доки російська військова агресія ставить під загрозу життя цивільних українців.

Зміст заяви цілком відповідає позиції пані Зеленської. Тому й переводить процес культурного протистояння в політичну площину. Праві ті небайдужі українські громадяни, котрі кажуть: намір посадити українку та росіянку поруч, пліч-о-пліч, під час важливого політичного заходу є черговою спробою показати Україну та Росію як щось єдине. Лиш випадково розсварене божевільним диктатором. Що вкотре доводить погане розуміння політичних, економічних, соціальних та культурних стосунків, котрі від часів царя Петра і аж до Революції Гідності мали місце між Росією і нами.

Наостанок — приклад із особистої практики. 2017 рік, літературний фестиваль у французькому Ліоні. Організатори дуже хотіли, аби гостям було комфортно один поруч із одним. Тож радісно повідомили мене: месьє, біля вас сидітиме колега з вашого регіону. Інтрига тривала недовго. Сусідом виявився неговіркий естонець. Нічого не мав, не маю, і не матиму проти балтійських країн та колег. Проте навіть на політичній карті світу Естонія та Україна не мають спільних кордонів.

Зате в головах багатьох отой самий «наш регіон» — це так звані братні республіки, котрі входили до складу СРСР. А по суті були окуповані Росією. І щоб західні партнери через наземні кордони й через океан зрозуміли це, відмови пані Зеленської сидіти поруч із пані Навальною все одно не досить. Потрібна тривала системна робота, аби всюди й завжди проявляти нашу українську інакшість від Росії, та й не лише від неї. Але то вже тема окремої розмови.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV