Потрібно сильно постаратися, щоб знайти дві країни, які так багато і довго воюють одна з одною – Росія та Туреччина. Якщо заглянути в довідники, то можна прочитати дивну версію про початок протистояння: «Відносини Росії з Туреччиною розпочалися з часу завоювання останньою Криму в 1475 році. Приводом до початку відносин стали утиски, яким стали піддаватися від турків руські купці в Азові та Кафі». «Утиски купців» - пояснення, схоже з утиском «російського миру», тому правителі Московії, ще не Російської імперії, спробували в перший раз показати «бусурманам» те, що згодом стало називатися «кузькиною матір'ю». Як відомо, образ матері Кузьми – з області фантастичної героїзації, до реальності не має ніякого відношення. «Бусмурманам» тоді пригрозили, а вони образилися і у відповідь захопили Москву.

В 1447 році було утворено Кримське ханство, у 1475 році Крим стає частиною Османської імперії, а в 1521 році кримський хан Мехмет I Герей зі своїм братом і союзником, казанським ханом Сахибом Ґераєм, здійснив похід на Велике князівство Московське. У серпні кримський хан обложив Москву і домігся згоди царя Василя III виплачувати данину, таку ж, яку російські царі платили Орді. У 1558 році був зроблений досить успішний перший російський військовий похід проти Криму. З того часу між російськими царями та Османською імперією відбулося 11 воєн. З перемінним успіхом росіяни і турки запекло воювали, відстоюючи незалежність Криму з одного боку, право на окупацію – з іншого. Поети-класики прославляли «подвиг російської зброї», турки приходили в себе і в черговий раз показували, на що здатні.

Перша світова війна поставила крапку – так здавалось, насправді вийшло три крапки. У 1829 році Олександр Пушкін захоплювався генералом Паскевичем, завойовником «земель руських», як би зараз сказали – звичайним окупантом. Але в Російській імперії, завойовницькі походи були єдиним заняттям і розвагою для аристократії. Німці, французи і голландці займалися науками, італійці створенням «російської опери», французи – «російського балету», а інша частина «російських героїв» - Паскевич, Газенкампф, Гурко, Тотлебен завойовували для Російської імперії нові землі. Частина цих земель були турецькими.

У 1921 році здавалося була поставлена чергова крапка – в Карсі 13 жовтня 1921 року був підписаний договір, згідно з яким більшовики відмовлялися від завоювань царів і віддавали під турецькі володіння Карс і Ардоган, а також гору Арарат, залишаючи Грузії Батумі і гірську Аджарію. Карський договір підтвердив Московський від 16 березня 1921 року. Ідеальними відносини Росії і Туреччини важко було назвати і потім. У 1932 році Турецька республіка стала членом Ліги націй, першої міжнародної організації, покликаної вирішувати глобальні проблеми, з якої в 1939 році був виключений СРСР - після розпочатої окупації Фінляндії. У відносинах з СРСР уряд Мустафи Кемаля дотримувався нейтралітету, як і у відношенні Німеччини, так і щодо її супротивників – союзників антигітлерівської коаліції, хоча за три дні до окупації СРСР, 18 червня 1941 року, був підписаний турецько-німецький договір про дружбу.

У 1952 році Туреччина вступила до НАТО, що надовго відсунуло відносини між Москвою та Анкарою, тепер, здається, назавжди. Після закінчення Другої світової війни В'ячеслав Молотов ще сподівався укласти з Туреччиною новий договір, згідно з яким СРСР, у разі війни, міг проводити свої війська по турецькій території. Вступ до НАТО перекреслив всі надії та придушив всі ностальгічні спогади Москви про свої турецькі походи за останні 500 років.

У радянський час Туреччина була для СРСР відвертим ворогом, і в цих відносинах жертвами, як завжди, стають звичайні люди. Досі жителі гірської Аджарії, що межує з Туреччиною, живуть в ментальній ізоляції від решти Грузії. У радянський час сюди не міг проникнути без дозволу КДБ жоден сторонній чоловік, тепер ця територія «Terra Incognita» - етнічні грузини-мусульмани, які до Карського договору жили в Османській імперії останні 300 років. Тепер на КПП «Сарпі» можна стояти на пляжі в декількох сантиметрах від Грузії, а для грузинів проїхати на той бік можна і зовсім по внутрішньому паспорту – ID. Але 24 роки тому всіх, що живуть південніше Сарпі називали ворогами, вони – турки.

Відносини Росії і Туреччини останню чверть століття після розпаду СРСР не можна назвати безхмарними. У радянській країні не знали, а в Туреччині жили численні переселенці – черкеси і чеченці, абхази та лази, грузини-гюрджи і месхі, кримські татари та інгуші. Їх дуже багато, кілька мільйонів, і їх предків не просто виселяли з рідних місць – їх вбивали, змушуючи тих, що залишилися - бігти. Ці люди досі становлять значну частину суспільства, яка періодично пред'являє претензії Росії. Для Москви вони були вічним злом, а російський МЗС періодично посилав в Анкару ноти протесту проти дій «екстремістів», тобто нащадків тих, хто постраждав від російської імперської політики.

Крим для Туреччини – не просто географічна одиниця, на якій живе корінний народ – кримські татари, народ, близький до турецької культури більше ніж який-небудь поза Туреччиною. Близька культура, дуже близька мова, схожа ментальність і колись одна доля. У XVIII-ХІХ століттях кілька сотень тисяч кримських татар емігрували до Туреччини. У 1944 році депортація кримських татар в Центральну Азію стала не просто частиною репресивної політики стосовно малих народів, але і символом ставлення кримських татар до влади, будь-якої влади. Після реабілітації вони не поїхали шукати радянського щастя в Росію, вони або повернулися додому, або залишилися там, де народилося кілька нових поколінь – в Узбекистані та Таджикистані. До Росії ставлення було надовго зіпсоване взаємною неприязню: в Москві до них ставилися як до стороннього елементу на «руській землі» під назвою Крим, кримські татари вже не вірили Кремлю. Окупація та анексія Криму остаточно зміцнила ці відносини, а Туреччина стала індикатором цих відносин.

Без перебільшення можна сказати, що Москва випробовувала терпіння Туреччини останні роки. Спочатку війна в Чечні, визнана усім світом жахливим злочином. Найактивнішими антивоєнними акціями завжди відрізнялася Туреччина і її чеченська діаспора. Потім війна в Грузії і несподівана зупинка російської армії в Поті, як ніби вони натрапили на невидиму стіну, назва якої - той самий Карський договір. Тепер – Україна і анексія Криму, з якою Туреччина ніколи не погодиться.

Путін, який вліз в Сирію, швидше за все, повірив своїм дурним експертам, які переконали його не озиратися на Туреччину. А даремно - можна було б здогадатися, що незабаром щось станеться. І сталося: збиті російський винищувач і вертоліт – це тільки початок нового протистояння. Навряд чи воно буде серйозним, Туреччина все ж таки член НАТО, і можна не сумніватися, що вона отримала карт-бланш від колег. У програші залишиться Росія – досить подивитися на географічну карту, схеми комунікацій і статистику російських туристичних компаній. Без росіян Туреччина не пропаде, без Туреччини залишиться значна частина росіян, для яких південна країна з чистими пляжами була межею досконалості для їх мізерних гаманців.

Якщо хтось хоче прогнозувати кінець Путіна, то майже безпомилково можна назвати Туреччину, де це станеться. І не тому, що він кинув у Сирію залишки своєї «великої і непереможної» армії. І не тому, що він не розрахував ступінь зловтіхи Обами і його європейських колег. І не тому, що санкції наближають економічну катастрофу Росії. А тому, що загроза «відповісти Туреччині адекватно» вже більше нагадує передсмертний заповіт, який нікому виконувати.

Більше точок зору тут