Замкнене коло

Політична кар'єра Юлії Тимошенко розпочалася 22 роки тому, коли вона вперше переступила поріг Верховної Ради. Тоді молода шефиня корпорації ЄЕСУ (Єдині енергетичні системи України) виграла довибори в окрузі в Кіровоградській області з результатом понад 90% голосів, посівши в парламенті місце Василя Дурдинця, який став на прохання Павла Лазаренка віце-прем'єром.

Петро Порошенко поповнив депутатські ряди трохи пізніше, в березні 1998 року, перемігши у вінницькому окрузі, де випередив суперника всього на 58 голосів. З огляду на те, що Порошенко паралельно балотувався у списку пропрезидентської СДПУ(о), не дивно, що вирішальні голоси за 32-річного главу наглядової ради Вінницької кондитерської фабрики дали виправні колонії області.

Минуло більше 20 років. За цей час в усьому світі змінилися покоління політиків. Барак Обама встиг обратися у Сенат, двічі стати президентом США і піти у відставку. Нинішній канцлер Австрії Себастьян Курц у ті роки ходив до гімназії, а президент Франції Еммануель Макрон гриз граніт науки в університеті.

Здається, що тільки в Україні час зупинився, а наша країна заблукала в політиках далекого минулого. І сьогодні є висока ймовірність, що хтось із пари Тимошенко — Порошенко буде керувати державою до 2024 року.

Залишилося менше п'яти місяців до виборів президента, від яких залежить не тільки доля України, а й відповідь на питання, чи є повалення авторитарного лідера, який загруз у корупції та зрадницькій змові з Росією, способом збудувати демократичне суспільство, яке сповідує західні цінності. Чи все марно, система непереможна, а реванш просто неминучий.

Сьогодні Порошенко відстає від Тимошенко і перебуває в групі переслідування, що нараховує півдюжини кандидатів з однаковим рейтингом. Але мета Порошенка не переконати всю країну, а правильно позиціонувати себе перед частиною суспільства, щоб потрапити до другого туру виборів. Саме для консолідації достатньої кількості голосів йому вигадали концепцію Віра. Мова. Армія.

У Тимошенко негативний рейтинг значно вищий за позитивний, тому Порошенко впевнений: якщо пройде з нею до другого туру, то зможе об'єднати навіть своїх опонентів — і переможе. Тимошенко натомість вважає, що Порошенко, оточений шлейфом корупційних скандалів, є найвигіднішим для неї опонентом, якого вона зможе обіграти в соціальній риториці.

Будучи конкурентами, Порошенко й Тимошенко однакові в одному — це політики минулого, які не хочуть поступатися дорогою молодому поколінню.

Ліберали випробовують терпіння суспільства

Перемога Тимошенко або Порошенка кожна по-різному несе ризики для України. У разі обрання ЮВТ президентом країна може увійти в спіраль популізму. Уродженка закритого міста Дніпропетровська, де будували ядерні ракети, здатні знищити США, не є західником за своєю природою. Вона сповідує доктрину особливого шляху України і вірить у масонські змови, що може привести до відмови від співпраці з МВФ, а далі — до дефолту України.

Правда, Тимошенко не зможе уникнути політичної моди на оновлення і буде змушена залучати у владу молодь. Крім того, вона, напевно, захоче задовольнити запит суспільства покарати крадіїв — представників нинішньої влади.

Сценарій обрання Порошенка на другий термін містить ілюзію стабільності. Хоча призведе лише до поглиблення внутрішньої кризи в Україні. Експлуатуючи під час виборів теми, які розколюють країну, Порошенко може спровокувати неприйняття його як президента частиною регіонів. І отримає те саме, що Янукович від іншої сторони України в 2010 році.

Крім того, переобрання Порошенка поховає НАБУ і збереже нинішні темпи розграбування державних потоків, від Роттердама+ до кіпрських офшорів на контрактах Укроборонпрому. У підсумку поява Порошенка-2 призведе до ще більшої експансії мережі магазинів Рошен у країні, посилення його клану і збагачення лояльних до нього олігархів. Усе це вганяє Україну в спіраль деградації.

Іншими словами, президентство Тимошенко несе в собі більше непередбачуваності, тоді як Порошенко передбачуваний у своєму бажанні зберегти нинішній корумпований статус-кво.

Оптимістичний сценарій для України передбачає перемогу на виборах єдиного кандидата з демократичного табору. Йдеться про Анатолія Гриценка, Андрія Садового та Святослава Вакарчука. Але за великим рахунком перші ведуть звичну кампанію, з'їдаючи рейтинг один одного, а Вакарчук мовчить — або готується до стрибка, або приймає рішення не балотуватися. Ліберали випробовують терпіння суспільства, що мріє провітрити затхле середовище української політики.м

Колонка опублікована в журналі Новое Время за 25 жовтня 2018 року. Републікування повної версії тексту заборонене

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени