Набуває чинності заборона виїзду за кордон чоловікам призовного віку, які працюють у сфері культури та медіа. І хоча у Міністерстві культури й стратегічних комунікацій це дипломатично назвали призупиненням видачі листів сприяння, де-факто відсутність дозволу на здійснення чогось таки є забороною. Очільник МКСК Микола Точицький пояснює це зловживаннями з боку самих митців та медійників, бо кожен п`ятий, оримавши свого часу такий дозвіл, з-за кордону не повертається. І наголосив: рішення не випускати згадану категорію чоловіків є тимчасовим.

Обурення з боку творчої спільноти було очікуваним. Історик, політик та автор просвітницьких книжок Володимир Вятрович називає це реальною шкодою культурної дипломатії. Блогер Віталій Чепинога іменує таке рішення дурним, ще й принятим дурними людьми. Журналістка Олена Солодовникова вважає чиновників МКСК ненависниками українців та країни. А директорка Мистецького Арсеналу Олеся Островська-Люта дивиться на це очима чиновника-бюрократа. Мовляв, якщо хтось, хто виходив собі лист сприяння, не повернеться в Україну, відповідатиме не втікач-дезертир, а особа, яка дозвіл підписала.

Але є інший погляд. На безмежних просторах Facebook, у різних так званих «бульбашках» можна знайти чимало дописів не так схвалення дій Мінкульту, як критики в бік тих, кого від сьогоднішнього дня відрізали від закордону. Бо справжні патріотичні митці й журналісти або в перші ж дні масштабного вторгнення обнулили свій звичний спосіб життя й пішли до війська, або мобілізуються в процесі. Неодмінно згадують всує загиблих, що вважаю свідомою чи несвідомою маніпуляцією або ж, скажу толерантніше, не надто коректним протиставленням. Бо воюють і, на жаль, гинуть не лише люди творчих професій і, між іншим, не тільки чоловіки призовного віку. Та й не лише в окопах і запеклих боях: забрати життя в умовному тилу може — і забирає! — російський дрон, бомба чи ракета. І тут важливо зрозуміти: по суті праві обидві сторони.

Культурна дипломатія важлива, і це доведено державою-агресором

Культурна дипломатія важлива, і це доведено державою-агресором. Ще до 2022-го й навіть до 2014-того року Росія просувала свій порядок денний за кордоном активно, агресивно, успішно й вливаючи в процес не мільйони, а мільярди. І не рублів, а доларів та євро. Натомість в Україні таким просуванням займалися й замаються здебільшого небайдужі громадяни, діють на голому ентузіазмі і, що характерно, або власним, або грантовим коштом. Культурний фронт, на жаль, не є складовою нашої державної політики. Давайте чесно: ніколи не був, за жодного президента. Хіба згадаємо ініціативу очільника Директорії Симона Петлюри, котрий під час УНР на три фронти знайшов в скарбниці якісь гроші й відправив на гастролі Європою та Америкою хор Кошиця з легендарним Щедриком у репертуарі. Отже, нехтувати навіть мінімальною можливість спробувати застосувати за межами України м`яку силу культури — помилка, якщо не більше.

Проте є інша правда: українська культура в будь-яких проявах, кіно це, актуальний театр, література чи музика у більшості випадків, на жаль, лишається не суб`єктною, особливо коли поруч опиняються прокачані, іміджево та фінінсово забазпечені росіяни. Згадайте хоча б минулорічну оскарівську історію з українським документальним фільмом 20 днів у Маріуполі. Статуетку американської кіноакадемії українській стрічці про війну й російські злочини дали — але зі скороченої міжнародної телеверсії 96-ї церемонії вручення премії Оскар фрагмент українського тріумфу вирізали. Наших митців, яким Мінкульт дозволяли репрезентувати Україну за західним кордоном, дуже часто зводили на одних майданчиках із росіянами, так само часто ігноруючи українські протести. Підете, хлопнувши дверима? Та ради Бога! Росіяни ж нікуди не йдуть, нічого не вимагають, і взагалі не займайтеся тут мілітарною пропагандою.

Давайте будемо відверті: факт присутності десь на Заході українського митця, чоловіка призовного віку та факт представлення ним власного продукту від імені України в переважній більшості випадків не працює так, як того хоче митець, його прихильники, Мінкульт та держава загалом. До речі, мисткиням виїзд не призупинено, як і митцям у віці 60+. Наприклад, письменник Андрій Курков доволі активний на міжнародних майданчиках. Але ані його голос, ані голоси його колег, котрим виїжджати нічого не заважає, все одно не звучать так, як хотілося б Україні. Твердо, впевнено — проте, на жаль, не надто голосно. А буває, наших голосів свідомо не хочуть чути, на відміну від російських. І ось ця ситуація — прямий наслідок відсутності в українських державних мужів чіткого розуміння важливості й системного підходу до культури й культурної політики.

Звідси починається третя правда. Українські діячі культури мають трошки збільшену через війну, проте все ж не достатню вагу всередині воюючої країни. І якщо цивільним чоловікам призовного віку, котрі працюють у культурній царині, заборонено на невизначений час гастролювати за кордоном — вони повинні отримати більше можливостей та більше сприяння для роботи вдома, в Україні. Вони можуть і мають поводити й проявляти себе активніше, аби до них дослуховувалися, на них зважали, з ними рахувалися.

Адже так було. Письменник Еміль Золя свого часу написав відкритого листа президенту Французької Республіки, в якому захищав несправедливо звинуваченого в шпигунстві офіцера Альфреда Дрейфуса. Письменник Володимир Короленко відкрито виступав на захист Менахема Бейліса, неправдиво звинуваченого в убивстві. В обох випадках слова й діяльність митців посприяли встановленню справедливості. Можна навести десятки прикладів, коли діячі культури своїми діями покращували погані ситуації. Але кожен подібний приклад і всі приклади разом свідчать: ставку на митців непогано б робити не лише за кордоном, а й всередині своєї країни. Тут теж потрібна продумана державна політика, а не заборони й цензура загалом. Втім, це вже зовсім інша і, на жаль, безкінечно сумна історія…

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV