Моя теперішня функція у війську — це робота з виробництвами, громадами та фондами. Їздити доводиться від Харкова до Львова.

У Третьому корпусі до таких внутрішніх ротацій ставляться дуже серйозно. Якщо бійцю треба перепочити — йому знаходять функцію в тилу. Роботи там не менше, ніж в окопах. У бліндажі ти чи в кабінеті — у Трійці до всіх ставляться з однаковою повагою.

Я планую відпрацювати тилову частину служби і через рік знову повернутися на передову. Можливо, уже не в окоп, а в командний пункт. Але повернутися на фронт.

Я буду радий, якщо моє повернення не знадобиться. Але розумію, що воювати, у тій чи іншій формі, доведеться довго. І одна з причин цього у тому, що більшість народу просто спостерігає і чекає «з моря погоди», що завтра все само завершиться.

Звичайно, ви спитаєте: звідки така впевненість, що миру не буде? Що битва триватиме?

У колективному Путіні ти ніби бачиш справжнього

Відповім прямо. Я теж зустрічався з Путіним! Тільки це був колективний Путін. І він більш говіркий, ніж його двоногий прототип.

По-перше, це перехоплення розмов: як вони говорять, про що.

По-друге, бачиш перекидання ворожих військ, розумієш наміри противника.

По-третє, через екран бачиш їхні штурми. І поки я пишу ці рядки, на декількох наших напрямках іде ворожий штурм. Для мене це набагато промовистіше, ніж публічні виступи чи зустрічі з червоними доріжками.

У колективному Путіні ти ніби бачиш справжнього — його думки, наміри, бажання. І вони такі: миру не буде. Навіть якщо віддати Донецьку область. Бо потім доведеться віддавати Дніпропетровську, а ще потім Полтавську. А далі — Київ.

Єдиний варіант миру — це, навпаки, намагатися забрати Донецьку область назад. Або принаймні організувати все так, щоб не віддавати жодного населеного пункту. Тоді з’явиться маленький промінчик надії на те, що вони виснажаться.

А поки… треба налаштовувати країну на реальність. І вона краща, ніж жити у вічному сні. Рано чи пізно, але доведеться прокидатися.

Оригінал

Текст опубліковано з дозволу автора