Переконлива перемога коміка і телепродюсера Володимира Зеленського в другому турі українських президентських виборів створює проблему як для прихильників країни на Заході, так і для Кремля, де сподіваються відновити свій контроль. Та українці не голосували за якийсь особливий шлях чи навіть, як зазвичай, проти політиків: вони голосували проти того, щоб їм вказували, що робити.

Зеленський буде шостим президентом країни за майже 28 років незалежності. Це більша кількість державних голів, ніж у будь-якій іншій пострадянській державі. І це вже саме по собі демонструє, що українцям важко догодити. Та шлях Зеленського до перемоги розповідає куди важливішу правду про цей народ: українці не бажають приймати будь-яку владу. Це ускладнює позицію України як, мабуть, найбільш значимої для світу буферної нації: вона розташована між фортецею Росією і європейським флангом НАТО.

Оптимістові легко знайти, що хорошого можна сказати про майбутню передачу влади в Україні. Діючий президент Петро Порошенко, який провів свій термін, консолідуючи владу та намагаючись переграти своїх суперників, передає посаду мирно. Він не зробив жодної спроби сфальсифікувати вибори – можливо через те, що помилково вважав, що виборці його люблять (73% обрали його опонента), чи через те, що українцям не складно захопити вулиці при перших же ознаках такого шахрайства.

Зеленський – єврей, і він краще говорить російською, ніж українською, а це значить, що більшість виборців продемонстрували своє несприйняття жорсткого українського націоналізму, що традиційно є нетерпимим до всього російського. Зеленському лише 41 рік, і він не серед членів пострадянської політичної еліти – сумнозвісної корупційної та корисливої групки – а також є мільйонером, який сам себе зробив зі своєю продакшн-компанією.

Але все це не так важливо – як і те, чому він виграв.

Стратегією Порошенка було наголошувати на своїй відданості формуванню нації: альянсу зі Заходом, посиленні армії, здобутті духовної незалежності від Російської православної церкви, підтримці української мови. Подачки для бідних також були частиною його кампанії. Він ішов за образом батька нації. І навіть презентував себе як єдину альтернативу захопленню України російським президентом Володимиром Путіним, використовуючи слоган, що його колись узяв останній: «Кандидатів багато – президент один».

Зеленський поборов Порошенка, висміюючи ці патерналістські амбіції, десакралізуючи його офіс та глузуючи над його серйозністю. Це стало особливо очевидно у три тижні між першим і другим турами виборів. Президент хотів серйозні дебати в телевізійній студії, а Зеленський примусив його до безпрецедентного протистояння на найбільшому в Києві футбольному стадіоні. Цьому спектаклю передував публічний аналіз на наркотики, який аж ніяк не зачепив Зеленського (українська публіка знала про нього і куди пікантніші речі) та делікатно принизив Порошенка. Протягом дебатів на стадіоні Зеленський, який грав нетипового президента України в телесеріалі під назвою «Слуга народу», з легкістю опустився на коліна перед тисячною аудиторією, не залишивши Порошенкові вибору, крім як незграбно наслідувати йому.

«Я не ваш опонент, я ваш вердикт», – сказав комік на дуелі. Це було більше, ніж один змістовний рядок. Здається, Порошенко призабув, що Революція гідності, яка привела до його перемоги в 2014-му, фактично не мала лідерів, ставши подвигом прямої демократії та самоорганізації. Зеленський навмисне освіжив ці спогади.

Комік майже не дав яких-небудь обіцянок – навіть людям, які допомогли йому перемогти. Досі незрозуміло, кого назначать на ключові посади. У неділю ввечері я запитав колишнього міністра економічного розвитку й торгівлі Айвараса Абромавичуса, який організував Зеленському зустрічі з інвесторами, щоб допомогти тому виглядати легітимним для західних прихильників України, чи радіє він перемозі Зеленського, і чи продовжить працювати з ним у якийсь ролі. «Я безперечно радий!» – відписав він у відповідь, відправивши мені фото, на якому його рука лежала на плечі усміхненого Зеленського. Без відповіді на інше запитання.

Погляди Зеленського, виражені в кількох інтерв’ю та прес-конференціях, виглядають злегка проєвропейськими та економічно лібертаріанськими, та нічого зі сказаного ніяк не зв’язує йому руки – крім однієї обіцянки, яку він постійно повторював: консультуватись з людьми перш ніж робити щось серйозне через референдуми, або ж – у справах дрібніших – через такий собі механізм краудсорсингу, оснований на соціальних мережах. І це не збіг, що єдиним західним лідером, з яким Зеленський познайомився напередодні перемоги на виборах, був французький президент Еммануель Макрон, який сам нещодавно провів національні «великі дебати», щоб з’ясувати погляди громадськості щодо найбільш важливих політичних питань.

Прихильність Зеленського до прямої демократії ще пройде перевірку. Це могло бути просто кмітливим вивертом його радників по кампанії чи ширмою для слабкого президентства, спрямованого на те, щоб повернути активи та вплив його затятому прихильнику та бізнес-партнеру, мільярдеру-втікачу Ігорю Коломойському. Та це обіцянка «слуги народу», з якою Зеленський переміг.

Не схоже, що Порошенко та інші українські політики сприйняли це серйозно. Вони будують плани на жовтневі парламентські вибори (чи раніше, якщо Зеленський знайде спосіб розпустити парламент ближче до кінця терміну), сподіваючись завадити його стартап-партії (що називається «Слуга народу», звісно ж) отримати більшість. Та якщо вони зроблять свою справу добре і відкинуть Зеленського, то він не матиме іншого вибору, крім як повертатись прямо-таки до людей і потужного громадського суспільства України кожного разу, коли йому перешкоджатимуть в парламенті.

Висока ймовірність того, що правління Зеленського стане експериментом прямої демократії, становить виклик як для Заходу, що сподівається на те, що країна залишиться на своєму шляху назустріч НАТО та членству в ЄС, так і для союзників Путіна, які сподіваються, що Україна знову скотиться в російське лоно. Та схоже на те, що жодна група не має надійних посередників в Україні Зеленського. І ті, й інші, муситимуть стукатись безпосередньо до українців будь-якими способами, які зможуть знайти.

Чи такою великою, складною та обложеною країною як Україна можна буде керувати в такий спосіб, ще буде видно. Та коріння української демократії – в козацькому самоврядуванні XVI-XVIII століття, і видається так, що країна повертається до нього у поворотні моменти своєї історії. Сьогодні прогрес вимагає, наприклад, цілковитої реорганізації прогнилої судової системи України, і, можливо, референдуми та постійний тиск з боку громадського суспільства – це єдиний ефективний засіб для цього.

Перемога Зеленського – це для України ще один заманливий шанс знайти собі уряд, прийнятний для її небезпечного, анархічного національного характеру. Але й так само як і коротке правління Порошенка, це може виявитись змарнованою можливістю – або тим, що нарешті звільнить творчу енергію, якої потребує Україна для стрибка вперед.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Леоніда Бершидського. Републікування повної версії заборонене.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени