Вибір Європи

Коли мені ставлять запитання, чим Україна відрізняється від Росії, я завжди відповідаю: в Україні неможливий Путін. Не те, щоб українські політики не піддаються спокусі авторитаризму. І Леонід Кучма, і Віктор Янукович намагалися зробити свою владу авторитарною. Але обидві спроби закінчилися Майданом.

Коли ж питають, як виникли ці відмінності, то найкоротша відповідь: завдяки історії. І під історією я розумію не останні 30 років після падіння комунізму, і навіть не сто років після революції 1917 року. І навіть не українську історію в принципі.

Відправною точкою для мене є подія в католицькій Європі, що відбулася в 1077-му. У січні того року імператор Священної Римської імперії Генріх IV полишив свій німецький замок і босоніж у волосяниці з мотузкою на шиї вирушив у похід через засніжені Альпи, щоб спокутувати політичні гріхи перед папою Григорієм VIII. Протягом трьох днів він стояв біля дверей Канноського замку в Італії, де переховувався папа, в пості і молитві, доки Григорій VIII не змилувався і не зняв з нього церковну анафему.

Мандрівка до Канноса заклала підвалини поділу релігійної і світської влади. Але там, де б’ються двоє, завжди з’явиться третій. Третім стали інститути з незалежними ресурсами і незалежною владою: самоврядні міста, автономні університети, ремісничі цехи, церковні братства — все те, що наразі ми називаємо «громадянським суспільством».

Історично вважається, що такий поділ властивий лише для старої Європи. Мовляв, в жодній іншій історичній традиції неможливо уявити собі похід до Канноса. А ідея того, що московський цар, візантійський чи османський імператори могли б вдатися до такого спокутування, межує з абсурдом.

Однак те, що є абсурдним у випадку з російською історією, не застосовується до Русі — великої імперії ІХ-ХІІІ ст. на Сході Європи. Тут ми неодноразово наражаємося на приклади того, що влада руських князів була неподільною. На півночі в Новгороді вона обмежувалася міським віче, на півдні в Галичі — владою бояр, а в самому центрі, Києві, міщани могли вигнати або навіть вбити нелюбого їм князя.

Незважаючи на те що київські князі прийняли християнство Візантії, а не Риму, Русь аж до розгрому монголами залишалася повноправною частиною Європи. Якщо під Європою мати на увазі не те, чим вона є зараз, а те, чим була тоді: середньовічною християнською спільнотою. Найкраще це підтверджує географія княжих шлюбів і шлюбів їхніх дітей. Три чверті з них припадали на Священну Римську імперію і сусідні Скандинавію, Польщу й Угорщину — і найменше на Візантію.

Було чимало причин, чому дороги католицької і православної Європи зрештою розійшлися. Але одна з них першорядна: в боротьбі за владу з усіх руських князівств в лідери вибилося Московське царство. На своєму шляху воно знищило новгородську республіку і приєднало Київ. Політичні традиції Московського царства, а пізніше Російської імперії і СРСР були далекі від ідеї поділу влади. Навпаки — влада будь-якого правителя, чи це був московський цар, російський імператор чи генеральний секретар комуністичної партії, вважалася завжди автократичною.

Тому геополітичною катастрофою є не розвал СРСР, як вважає Путін. Для нашого регіону катастрофою стала перемога Московського царства, без якої навряд чи був би можливий Путін в Росії.

Українські і російські історики сперечаються, чиєю ж державою була Русь — українською чи російською. Але в цій дискусії стільки ж сенсу, як і в питанні, чиєю державою була Священна Римська імперія і її попередниця, імперія Карла Великого — німецькою чи французькою.

У цій суперечці втрачається головна відмінність між сучасними Україною і Росією, яка полягає не в мові і навіть не в релігії, а в різному балансі відносин між державою і суспільством. І вона створилася якраз завдяки тому, що українські землі продовжували зберігати зв’язок з католицькою Європою.

Ми звикли розглядати українську історію у тіні російської. Але чомусь забуваємо про польський вплив, який тривав набагато довше. І якщо нанести на мапу України зони польського фактора — від Галичини, де він мав вплив майже 600 років (1340−1939) до Півдня і Сходу (колишнього Дикого степу), де його майже не було, — то ці зони збігаються із сучасними політичними поділами.

Мовиться не про Польщу як таку. Йдеться про католицький Захід, що приходить на наші землі в польському кожусі, як описував академік Ігор Шевченко. Самоврядні міста, ремісничі цехи, церковні братства стали частиною української історичної традиції. І коли читаєш спогади українки, яка пережила голод 1932−1933 рр., що розповідає про ратушу (міське самоврядування), то розумієш, що ці традиції не так ось легко вилучити з пам’яті.

Шанси суспільства на проведення успішних реформ залежать від кількості інститутів, здатних жити і виживати без держави. Їх стає дедалі більше, і зараз це головна світова тенденція. Але вона не продовжується автоматично. Багато що залежить від обставин, в тому числі — історичних. Іншими словами, шанси на успіх залежать від нашої історії. Причому не тільки реальної історії — а й від того, як ми думаємо про неї і що згадуємо в першу чергу.

Колонку написано спеціально для НВ. Републікацію повної версії тексту заборонено

Долучайтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ