Російська шахівниця. Чому Козак — це Сурков, тільки в профіль
«Заміна» Суркова на Козака — технологічна. Кремль вважає, що в теперішній ситуації саме Козак може забезпечити виграшні комбінації на українському напрямку
Колонка написана у співавторстві з Оленою Снігир, кандидатом політичних наук
Усе геніальне — просте, але диявол ховається в деталях. Об'єднавши дві приказки можна характеризувати всю російську зовнішню та внутрішню політику. Режим Володимира Путіна не подолав би 20-літній рубіж, якби не був життєздатним, підступним та вертким. Якщо якісь його плани лежать на поверхні, то це зроблено без сумніву спеціально. По-перше, для КГБ та його спадкоємців нечувано планувати операцію і паралельно висвітлювати на загал її перебіг. По-друге, спостерігаючи за діями Кремля, треба слідкувати за руками — найважливіше робиться за спиною і під столом. Світ для Росії в цьому плані як тамагочі - йому згодовують меседжі й він починає думати, що збагнув загадкову російську душу і розкрив усі хитрі плани. Натовпи експертів розбирають будь-яку ініціативу чи готове рішення по гвинтиках, здавалося б, не залишаючи місця для маневру і фантазії, а російська стратегія все одно працює.
Якою зрозумілою не здавалася б ситуація з відставкою Владислава Суркова і призначенням Дмитра Козака, вона явно має не один шар. Можна скористатись бритвою Оккама і не плодити теорії або копнути глибше, шукаючи подвійне дно. Сила Росії в її непередбачуваності: відправна та кінцева точки її шляху зрозумілі (як мінімум імперія від Лісабона до Владивостока), але не маршрут, що їх поєднає. Достеменно відомо тільки те, що так чи інакше він припадає на Україну.
«Заміна» Суркова на Козака — технологічна. Кремль вважає, що в теперішній ситуації саме Козак може забезпечити виграшні комбінації на українському напрямку. Сьогоднішній тренд — переговори і діалог. І, менш «токсичний» за Суркова, Козак має представити російську політику більш конструктивною та орієнтованою на пошук мирних шляхів врегулювання конфлікту між РФ та Україною. Цей «меседж» спрямований насамперед на європейських партнерів РФ — Францію та Німеччину.
Водночас, в українському політичному та медійному середовищі також присутня думка, що з Козак — це нова і конструктивна фігура, а отже менш небезпечна. Чи варто говорити, що занижений рівень загрози несе ризики прийняття помилкових рішень?
Дмитро Козак — зовсім не нова людина в російському управлінні окупованими українськими територіями. Адже, перебуваючи на посаді виконуючого обов’язки віце-прем'єра в російському уряді, він відповідав за економічну складову політики РФ щодо так званих «ДНР-ЛНР». Проте найкраще ефективність та цінність цього чиновника для Кремля демонструється успіхами на молдовському напрямку. Козак — це один з архітекторів перетворення Молдови на маріонетку Росії через реінтеграцію Придністров'я. А тому посилення його ролі на українському напрямку вчергове підтверджує, що плани Кремля щодо механізмів десуверенізації України та Молдови збігаються — основні положення Меморандуму Козака 2003 року співпадають з вимогами, які висували представники так званої «ДНР-ЛНР» (власні державні структури, нейтралітет, російська мова, право вето на зовнішньополітичні рішення тощо).
Молдовський досвід Дмитра Козака говорить також про те, що він — хороший тактик, який грає в довгу. Лише два промовистих факти. По-перше, хоча у 2003 році Володимир Воронін в останню мить вислизнув із розставлених силець і відмовився підписувати Меморандум, Молдова вийшла з гри не без втрат — протягом переговорного процесу з узгодження тексту Козак, як посередник, домігся від Кишинева суттєвих односторонніх поступок на користь Тирасполя.
По-друге, перемога соціалістів на президентських і парламентських виборах в Молдові та посилення проросійських сил в сучасному молдовському політикумі - теж значною мірою заслуга Дмитра Козака.
Таким чином, Дмитро Козак аж ніяк не є «темною конячкою» російської зовнішньої політики. Оскільки імперативи політики Кремля щодо України не змінюються, перед Козаком ймовірно стоїть завдання спонукати Київ до імплементації політичної частини Мінських домовленостей у російському варіанті. Проте це була б вершина успіху його місії, а тому більш реалістично виглядає м’яке схиляння Києва до односторонніх поступок та взяття на себе додаткових політичних зобов’язань. Вірогідно, завдання мінімум — домогтися того, щоб Київ визнав так звані «ДНР-ЛНР» стороною конфлікту.
Тактика Дмитра Козака теж відома — ведення напівформального переговорного процесу, заснованого на його особистих контактах. Молдовський досвід свідчить про те, що домовленості, досягнуті в результаті таких переговорів не завжди подобаються суспільству, а тому в учасників з’являється мотив їх приховувати. Росіяни вочевидь не будуть проти зберігати такі таємниці… до пори до часу, адже їх оприлюднення згодом може стати зручним інструментом дестабілізації країни і запуску сценаріїв, які вже вимагатимуть заміни Козака на Суркова.
Сьогоднішня роль Козака доволі проста — тримати Україну в тонусі. Відсутність офіційної реакції на «інцидент» (Путін відмовляється відправляти Суркова у відставку), його адресант (права рука Суркова директор Центру політичної кон’юнктури Олексій Чеснаков) і змістовне наповнення міксом чуток з фактами покликані створити ореол таємничості і враження посланого сигналу. Українській владі - про те, що ситуація на Донбасі настільки розвивається за визначеним сценарієм, що вигадливого ідеолога можна замінити на вправного виконавця. П’ятій колоні - про те, що Росія своїх не забуває і не залишає, треба тільки трошки зачекати. Так званим «Л/ДНР» — про те, що їхня інтеграція на схід неминуча і безсумнівна, просто відбуватиметься приховано і не одразу. Для Заходу — про святу віру Росії в «Мінськ», налаштованість виключно на мирне врегулювання конфлікту на Донбасі і його реінтеграцію з рештою України.
Призначення Дмитра Козака в Адміністрацію президента РФ сприймається виключно з точки зору здійснення зовнішньої політики саме через його активність у врегулюванні молдовсько-придністровського конфлікту. Справді, Сурков відомий як ідеолог «держави Путіна» та творець її нинішньої політичної системи у вигляді «суверенної демократії». Проте Сурков є й архітектором концепту «русского мира», який просто немислимий тільки в межах Російської Федерації, а Козак не завжди орієнтований назовні.
Протягом кількох урядових каденцій він курирував питання соціально-економічного розвитку регіонів, розмежування повноважень між федеральними органами державної влади та органами влади суб'єктів РФ. У 2004−2007 займав посаду повноважного представника президента Російської Федерації в Південному федеральному окрузі, у 2007 році став міністром регіонального розвитку. У 2011 році очолював комісію з перерозподілу повноважень між федеральними та регіональними органами виконавчої влади. Комісія пропонувала передати на регіональний рівень контрольно-наглядові повноваження в окремих сферах і скоротити до 100 тис. чиновників, тим самим поліпшивши координацію і мотивацію регіональних службовців. Паралельно розглядалася можливість акумулювання регіонами та муніципалітетами частини податків, зібраних на відповідному рівні. Пропоновані новації створювали базу для вирішення головних проблем російського федералізму: недостатність дохідної бази регіонів і муніципалітетів, втручання федеральної влади в сферу повноважень регіонів, надмірна регламентація і контроль з боку федерального центру, обтяжлива звітність. Водночас потенційно вони нівелювали основоположну роль Москви і могли створити загрози для збереження РФ у її ускладненому та асиметричному форматі федеративних відносин.
У підсумку результати роботи робочих груп Козака залишилися на суто теоретичному рівні. Головним критиком реформи став тодішній прем'єр-міністр Володимир Путін, який закликав на обтяжувати регіони та муніципалітети вирішенням питань національного відання. Натомість було звернено увагу на тому, що дискурс децентралізації дозволяв розбавити негатив від погіршення макроекономічної ситуації, пов’язаного з падінням цін на нафту, та посилення соціальної напруженості. Крім того, Дмитро Козак поряд із делегуванням або передачею частини повноважень керівникам суб'єктів, пропонував посилити і контроль за їх діяльністю, що в межах децентралізації виглядає логічним. Розширення автономії суб'єктів не набуло схвалення в АП РФ, але ідеї щодо підвищення відповідальності їхнього керівництва набули подальшого використання.
Відставка уряду Медвєдєва стала наслідком Послання Володимира Путіна, в ході виголошення якого запропоновано здійснити конституційну реформу і, зокрема, об'єднати місцеве самоврядування з державною владою в єдину публічну сферу. У підсумку це призведе до закріплення вертикалі влади на всіх рівнях і є абсолютною протилежністю децентралізації. Участь Козака зможе надати цьому процесу демократичного вигляду та забезпечить йому необхідну підтримку на місцях. Іншими словами, людина, яка активно ратувала за підвищення автономності регіонів у підсумку допомогла обмежити акваторію вільного плавання суб'єктів федерації, отримала просування по службі й не втратила авторитет у губернаторів. Провести таку операцію і лишитись вцілілим — дорогого варте.
Крім України Козак сконцентрується на проведенні конституційної реформи, роботі з оновленим функціоналом Державної ради, відносинах Росії з Білоруссю. На тлі такої універсальності згадки про інститут кураторства в Адміністрації президента РФ виглядають особливо цікавими. По-перше, він не офіційний — немає задокументованого розподілу обов’язків між заступниками і управліннями за сферами відповідальності. По-друге, прямим куратором України називають керівника управління президента з прикордонного співробітництва — з квітня 2019 року ним є Олексій Філатов (займався відносинами Росії з Південною Осетією, а з 2018 року — самопроголошеними республіками на Донбасі). І по-третє, дуже наївно вважати, що курс Росії стосовно України задає хтось інший крім самого Володимира Путіна.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
