Влада РФ відчула запах Сталіна

30 жовтня в Пскові, як і по всій Росії, поминали жертв політичних репресій. Мільйони людей, повний список імен яких не буде, найімовірніше, складений ніколи, бо багато страт були таємними і не залишили документальних слідів, стали жертвами людиноненависництва більшовицької влади СРСР. 30 жовтня насамперед – день поминання. Але він має бути і днем покаяння держави, що вчинила злочин проти народу.

Втрати народу в роки репресій не будуть і не можуть бути компенсовані ніколи. Обірвалися мільйони ниток життя, і це небуття вже назавжди. Без покаяння держави пам'ять про жертви не може бути повною.

Але все рідше й рідше представники влади приходять на ці поминальні зустрічі. Вони цураються їх, ніби їм незручно перебувати поруч з рідними жертв. Ніби вони не можуть зрозуміти, з якого боку розстрільного рову вони стояли б тоді, вісімдесят років тому, і, прости, господи, будуть стояти зараз, якщо, не дай бог, репресії знову стануть масовими і кривавими. Тому вони бояться і намагаються не помічати цей день.

Запах Сталіна повертається в російське суспільство. Повертається його публічними портретами, бюстами, славослів'ям. Тінь ката всіх часів і народів проявляється з небуття і стає симпатичною, привабливою, бажаною. Запах крові жертв подобається духовним нащадкам катів. З спадкоємців нематеріальних вони готові і бажають перетворитися на продовжувачів.

Псковський «Меморіал» за традицією запрошує на поминальну зустріч у закладного каменя на місці майбутнього меморіалу пам'яті жертв репресій перед Мироносицьким кладовищем всіх публічних перших осіб області та міста. Губернатор Андрій Турчак, голова обласних Зборів Олександр Котов, голова міста Іван Цецерський були і цього разу запрошені поіменно. Але не тільки не прийшли самі, але й нікому не доручили від імені влади прийти, покласти квіти, сказати слова хоча б співчуття, якщо не каяття.

Адже на розрізання червоних стрічок всякого сорту ці пани біжать, обганяючи один одного, у робочі й неробочі дні, під камерами відданої преси, і пера прес-служб ледь встигають передавати їх урочисті й вітальні слова. А тут – тиша. Ні звуку, ні слова, ні одного обличчя.

Не модно нині згадувати про жертв політичних репресій. Більше того – політично небезпечно. Аж надто зблизилися профілі Йосипа Віссаріоновича і Володимира Володимировича, як на барельєфах радянського часу. Ленін. Сталін. Путін. Неможливо не помітити політичної спадкоємності.

Нового ГУЛАГу поки немає, якщо не вважати ГУЛАГом Лефортово, Бутирку та інші політичні в'язниці Росії. ГУЛАГу немає. А запах є.

Тому – не приходять, не показують носа. Бояться публічно сказати не те слово. Бо у більшості жертв політичних репресій головною провиною було слово. Зі слів (дійсних чи уявних) шили криваві справи. І смертні вироки.

Їм страшно, нинішнім тимчасовим начальникам органів влади. А раптом ленінські і сталінські репресії визнають правильними? А раптом повернеться?

І якщо ВСЕ повернеться, ким вони, нинішні начальники, будуть: жертвами чи катами? Або, як це й було в ХХ столітті, спочатку катами, а потім жертвами?

Їм страшно, але вони не хочуть в цьому зізнаватися. Ні собі, ні людям. І тому не хочуть приходити на ці заплакані й намолені місця, де неможливо брехати і лицемірити. Ті, хто туди приходять, знають правду. Їх не обдуриш.

...На завершення поминальної зустрічі раптом ударив із динаміків... гімн СРСР. Він був раптовим, як автоматна черга. Слів не було, але як можна забути його початкові слова 1943 року: «Нас виростив Сталін — на вірність народу, На працю й на подвиги нас надихнув!»

Він особисто писав і правив ці слова, особисто давав вказівки Сергію Михалкову і Габріелю Ель-Регістану: про що і як писати, викликав авторів тексту до себе в Кремль, і вони за його вказівками переписували рядки майбутнього гімну прямо там, поруч з вождем, за вказівками його олівця, тремтячи від страху за своє життя: а раптом знову не схвалить?

Таким же червоним олівцем Сталін затверджував списки на страту.

Ці слова не відлипнуть від цієї музики ніколи, скільки їх не переписуй. Під ці звуки, під ці слова, цим кривавим ім'ям страчували людей. «На працю й на подвиги нас надихнув!», — співали кати. Нас виростив Сталін? Їх виростив Сталін?

Важко уявити щось більш недоречне у поминальну годину, ніж сталінський гімн. Але він зазвучав, і було в цих звуках торжество кривавого часу – над жертвами, над їх нащадками, над усією цією нашою всенародній трагедією, за яку так ніхто так і не відповів – ні кати, ні сама держава.

Відсутність цього правосуддя, цього загальнонаціонального судового процесу, на якому неминуче були б названі імена не тільки жертв, але також катів і стукачів, – це і є державна позиція, державна політика сучасної Росії.

В цю політику ніяк не вписуються візити начальників на поминальні зустрічі рідних жертв політичних репресій. Тому що без покаяння робити там нічого.

Російській державі є за що каятися і сьогодні перед рідними жертв репресій. Вона безпосередньо зазіхає на саму пам'ять про жертв, на їх імена, їх посмертне вшанування.

12 березня 2014 року Міжвідомча комісія із захисту державної таємниці прийняла ухвалу, що подовжує термін засекречування документів органів держбезпеки ще на 30 років.

При тому, що термін зберігання документів, що містять державну таємницю, обмежений за законом 30 роками з моменту їх створення. За Указом Президента Росії Бориса Єльцина від 23 червня 1992 року «Про зняття обмежувальних грифів із законодавчих та інших актів, що слугували підставою для масових репресій і посягання на права людини» повинні були бути розсекречені всі матеріали, що стосуються репресій і порушення прав людини. Незважаючи на це, доступ до більшості архівів досі фактично закритий для громадян. Указ президента не виконується, хоча й не скасований.

Рік тому правозахисна «Команда 29» створила публічну петицію За вільний доступ до архівів ВЧК-НКВС-КДБ». На цей час її підписали вже понад 110 тисяч осіб, причому десятки тисяч – тільки що, в ці дні. Але влада відмовляється виконати законну вимогу громадян, які шукають правду і шанують пам'ять загиблих рідних. У петиції йдеться: «До 2044 року гриф «таємно» буде стояти на будь-яких документах, які містять інформацію про розвідувальну, контррозвідувальну, оперативно-розшукову діяльність, про осіб, які співпрацювали на конфіденційній основі з органами держбезпеки, про співробітників органів держбезпеки, які брали участь в спецопераціях тощо – список категорій інформації з 23 пунктів дає можливість продовжити термін секретності практично будь-якого документа, створеного між 1917 і 1991 роками.

Під дію цього рішення потрапляє величезна кількість документів, що стосуються Великого терору 1937-38 років, надзвичайно затребуваних істориками і родичами жертв репресій. Сотні тисяч людей, які потрапили під розстрільні статті, можуть залишитися безіменними, незважаючи на всі зусилля нащадків дізнатися про долю своєї родини».

За законом документи, термін секретності яких закінчився, повинні передаватися в Державний Архів РФ. Тільки там вони стають доступними для громадян.

До 2044 року тисячі рідних жертв репресій, готових сьогодні шукати правду про своїх загиблих, підуть з життя. Їм не вистачить часу, щоб знайти правду. І справами багатьох репресованих не зможе займатися ніхто з нащадків.

Архіви держбезпеки закриваються не просто так. У них – не тільки імена катів і донощиків, в них – сама технологія державного насильства, докази того, що репресії були не «перегинами на місцях», а злочинною державною політикою, державним замовленням.

Цю злочинну технологію не засуджено до цих пір. Більш того, вона кожен день проходить повзучу політичну реабілітацію. У неї можуть з'явитися нові державні замовники. Більшість з них сьогодні перебувають на державних посадах, перебувають на державній службі. Політичні репресії вони цілком свідомо відносять до такої «служби» і готові повернутися до неї в будь-який час. І Сталін з ними, звичайно.

Тому їх подільники з державної корпорації не приходять на поминки жертв політичних репресій.

Текст опубліковано з дозволу автора.

Оригінал

Більше точок зору тут