Вірмени здивували всіх. Що зробить Кремль?

14 травня 2018, 11:44
366
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Це сталося так несподівано, що російська пропаганда не відразу зрозуміла, як писати і говорити. Начебто вірмени – вічні друзі, а тут нова «кольорова революція»

Революція, яку в Росії досі бояться називати революцією. Вірмени здивували всіх – почали з нешкідливого пішого походу по країні, а закінчили зміною влади.

Реакції Кремля чекали всі – від звичайних активістів, які кожен день виходили на вулиці Єревана, до правлячої Республіканської партії, що давно вже збудувала з Росією відносини – якщо не рабські, то цілком залежні від прихильності (в минулому – Єльцина, тепер – Путіна), – пише Олег Панфілов для Крим.Реалії.

Республіканська партія Вірменії створювалася на хвилі патріотизму в кінці існування СРСР і перші пострадянські роки, коли колишні представники комуністичної номенклатури з Карабаху Роберт Кочарян і Серж Саргсян стали творцями «карабахського клану».

З Карабахом пов'язана вся історія сучасної Вірменії, як і доля першого президента Левона Тер-Петросяна – той народився в сирійському Алеппо, а в однорічному віці був перевезений у Вірменську РСР.

Але це зовсім не означає, що Кремль заспокоїться

Сходознавець і філолог Тер-Петросян влаштовував вірмен, 17 жовтня 1991 року виборці віддали йому 83,4% голосів. Новий президент не був номенклатурного походження, як і його азербайджанський колега Абульфаз Ельчибей, теж сходознавець і історик, обраний другим президентом Азербайджану на півроку пізніше.

Ельчибей був відсторонений від влади в результаті військового перевороту в 1993 році, Левон Тер-Петросян пішов у відставку добровільно в 1998 році, але приводом був все той же Карабах – хоч і окупований вірменською армією, але який залишався головною проблемою для майбутнього Вірменії. З одного боку, вірменський народ надихнувся «збиранням земель» в пам'ять про зниклу в 428 році «Великої Вірменії», з іншого – незалежність Карабаху так ніхто і не визнав, не дивлячись на велику активність вірменської діаспори. Карабах всі ці роки був об'єктом натхнення і предметом дипломатичного торгу, коли створена в 1992 році Мінська група ОБСЄ так і не змогла зрушити з мертвої точки вирішення конфлікту.

Левон Тер-Петросян в 1998 році запропонував план з врегулювання карабахського конфлікту. Він включав демілітаризацію зони конфлікту і повернення Азербайджану ряду населених пунктів, зайнятих під час бойових дій 1992-1994 років. Головними противниками цього плану стали прем'єр-міністр Роберт Кочарян, міністр оборони Вазген Саркісян і міністр внутрішніх справ і національної безпеки Серж Саргсян, двоє з них потім ставали по черзі президентами Вірменії, а Вазген Саркісян загинув під час теракту в парламенті 27 жовтня 1999 року. У той день було вісім загиблих і більше тридцяти поранених, приводом знову став Карабахський конфлікт, а наслідком – зміцнення «карабахського клану» у владі Вірменії і міцної прив'язки країни до російської геополітики.

«Карабахський клан» – досить дивне утворення з різних угруповань і кримінальних особистостей, який об'єднує дві важливі іпостасі в сучасному вірменському суспільстві: влада і Кремль. Влада дає можливість безпечного проходження кримінальних грошей і підтримки відкатів і хабарів, Кремль на все це закриває очі, замінюючи докірливе помахування пальчиком беззастережною підтримкою. Карабах для Москви став зручним предметом торгу – Азербайджан можна тримати на короткому повідку для шантажу, Вірменія оповита кремлівським заступництвом замість дислокації 102-ї російської військової бази в Гюмрі, а також участю Вірменії в усіх постімперських проектах – від СНД до ОДКБ і ЄАЕС.

Так би вдало для Путіна, що мріє про відтворення «великої Росії», все і залишалося, якби не розвиток Азербайджану неймовірно швидкими темпами. Нафта і газ перетворили «переможену» в карабаському конфлікті країну на могутню державу, а відносини з Туреччиною допомогли створити боєздатну армію, якій під силу, як запевняють в Баку, відновлення територіальної цілісності. «Карабахський клан» Сержа Саргсяна продовжував потурати всім кремлівським проектам, поки не трапився історичний колапс – президентом Грузії обрали Міхеїла Саакашвілі. Він намагався однаково рівно мати відносини з конфліктуючими країнами, але якщо Вірменія залишається всього лише сусідом, то Азербайджан став економічним і геополітичним партнером. Азербайджан допоміг Грузії стати незалежною від російського газу, Грузія надала свою територію для азербайджанських магістральних трубопроводів.

Велика частина політичного і ідеологічного життя на Кавказі останніх 200 років була і залишається при російській мотивації: в Грузії вона мінімальна, майже така ж в Азербайджані, максимальна – у Вірменії. Мабуть, тому в Кремлі не надавали значення якимось пішим походам колишнього журналіста Нікола Пашиняна по околицях Вірменії. Приблизно так само в Кремлі злегка похвилювались у 2013-му і 2016 роках, коли в Єревані протестували проти приїздів Путіна і Лаврова.

Росію і Вірменію протягом останніх століть пов'язує не тільки підтримка російською армією «дружнього християнського населення» Османської імперії, яке завжди піднімало повстання, перш ніж Росія починала чергову війну. У 1827 році генерал Іван Паскевич відвоював частину Персії – Еріванське ханство, яке він назвав «Російською Вірменією», а етнічні вірмени з численної діаспори на подяку стали потурати російській імперській політиці, аж до Першої світової війни. Заповзятливі вірмени збивали величезні статки на бакинській нафті, отримавши прихильне поручительство при переселенні в Тбілісі та інші міста Грузії. Нова держава Вірменія в 1918-1920 роках встигла повоювати і з Туреччиною, і з Грузією, перший раз намагаючись зайняти Карабах. А в вересні 1987 року, ще при всевладді КПРС і КДБ СРСР у Вірменії створюється то рух «за звільнення Карабаху», який у 1991 році став ініціатором карабаської війни.

Пам'ятаєте, коли закінчив своє існування СРСР? У грудні 1991 року. А бойові дії із застосуванням сучасної зброї почалися в вересні, коли ще формально існувала радянська армія і збройні сили СРСР підпорядковувалися Кремлю. Коли ж на початку 1992 року почався розподіл радянського військового майна, конфлікт розгорівся з новою силою. За спогадами Левона Тер-Петросяна, «справжня війна почалася 7 грудня 1993 року та тривала до 12 травня 1994 року. Це була війна, коли обидві сторони мали справжні армії». Що робила Росія в цей час? Спостерігала, як два народи, що жили століттями разом, вбивали один одного. Як спостерігала, коли турецька армія придушувала повстання вірмен, яких провокувала і закликала до бунту російська армія – і в 18-му, і в 19-му, і на початку 20 століть.

Карабах перетворився на символ, що надихає патріотів, але він став і причиною геополітичного становища Вірменії, яка з волі Кремля перетворилася на проросійський анклав на Південному Кавказі. Транспортні коридори – і автомобільний, і морський – тільки через Грузію, частково – через Іран. Вірменія знаходиться на 108-му місці в рейтингу індексу сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index), вище свого покровителя – Росії, але нижче Монголії і Шрі-Ланки. Будь-які спроби опозиції змінити геополітичний вектор і стати проєвропейською країною закінчувалися умовляннями «карабахського клану» в тому, що все може закінчитися втратою Карабаху. Як Путін постійно лякає російське населення вторгненням НАТО. Підсумком такої політики стала величезна міграція населення: за твердженням журналіста Наїр Айрумян, щороку більше 50 тисяч вірмен виїжджають з країни безповоротно. Для країни з 3-мільйонним населенням це величезна цифра.

Багато вірмен їдуть в Росію, де до «братнього християнського народу» ставляться прихильно, і нічого не роблять для того, щоб зупинити еміграцію. Росії важливіша дислокація військової бази, яка задовольнить імперські амбіції, як це було до 2006 року в Грузії, як відбувається досі в Киргизстані, Таджикистані та Білорусі. Внутрішні проблеми пострадянських країн Росія вирішує тільки коли їй вигідно ще більше закріпити свій вплив.

Ні в Азербайджані, ні в Грузії немає російських військових, тому для Кремля так важлива Вірменія – там знаходиться військовий контингент поблизу кордонів Грузії, Ірану та Туреччини. А тому для Росії така несподівана поява лідера протесту Нікола Пашиняна – він оголосив не стільки про боротьбу з корупцією, скільки проти «карабахського клану», який тримав під контролем вірменську громаду останні двадцять років.

Але це зовсім не означає, що Кремль заспокоїться, і буде мовчки спостерігати за тим, як нова влада Вірменії створює сучасну державу. Історія взаємин Росії і Грузії підтверджує, що Кремлю це не сподобається. Перевага Пашиняна в тому, що він має підтримку молоді та діаспори, та й Росія вже далеко не та, щоб дозволити собі різкі рухи. Треба віддати належне владі Азербайджану – вона терпляче вичікує, що станеться далі, і чи буде нова влада Вірменії усвідомлювати необхідність вирішення карабаської проблеми.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Журнал НВ (№10)

Момент істини

Шість головних претендентів на президентське крісло відповіли НВ на сім запитань — політичних, світоглядних і особистих

Читати журнал українською

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Новий вечір

Вчора, 20:45

thumb img
Антикорупційний шеф. Прокурор Джованні Кесслер - про скандал в оборонці, Холодницького і традицію "брати до кишені"
Футбол

Сьогодні, 02:17

thumb img
Давайте натуралізуєм Родрігеса. Реакція соцмереж на драматичну перемогу збірної України над Люксембургом
Події

Сьогодні, 13:56

thumb img
Дві тисячі хворих за тиждень. Чому Україну накрила нова хвиля захворюваності на кір