Війна триває. Історія одного героя

22 вересня 2017, 20:13
1402
Вы также можете прочесть этот материал на русском языке

Військова підготовка багатьох українських бійців проходила прямо на лінії фронту

Останнього разу, коли Марина Касьяненко бачила свого сина Данила, вона благала його не повертатися на війну. «Йому було важко», говорить вона про загиблого сина, 19-річного українського солдата. Я не хотіла, щоб він воював. Але він сказав, що повинен бути тим, хто піде на війну».

У 2015 році Данило приїхав до Запоріжжя, у квартиру своїх батьків, після важкого поранення, отриманого на лінії фронту в Пісках. «Він повернувся немов іншою людиною», говорить Марина. Пішов на війну дитиною, а повернувся мудрим старим». Він уникав розмов про війну, хоча ще нещодавно, в підлітковому віці, йому подобалися американські бойовики і він мріяв служити в армії США.

Данило точно знав, за що боровся. Все просто він захищав Україну від російського вторгнення. Він також розумів, що ті, проти кого він воював, і ті, хто стріляв у нього щодня, ймовірно, були такими ж молодими людьми, як і він. «Можливо, вони не всі виродки, говорив Данило в Пісках в червні 2015 року. Можливо, деякі з них хороші хлопці». І це його філософське сприйняття війни мене вражало.

Протягом декількох тижнів, поки він знаходився вдома на одужанні в липні 2015 року, Данило скаржився на здоров'я: у нього дзвеніло у вухах, через травму голови були проблеми із зором. Його мама запропонувала ще раз звернутися до лікаря. Він відмовився. Також Марина пропонувала Данилу піти до психолога. Але він теж не захотів. Марина і батько Данила, Костянтин, запропонували синові, щоб той вступив до місцевого батальйону самооборони в Запоріжжі. Але конфлікт на сході країни вже не був просто вуличною боротьбою проти головорізів, підтримуваних Росією. Це була війна з артилерією, мінометами, ракетами і танками. На той момент Данило був добровольцем без контракту. Він міг покинути Донбас у будь-який момент. Йому не обов'язково було повертатися на війну, але Данило мав намір повернутися. «Залишайся, благала його мати. Ти занадто молодий, щоб так багато страждати». Але Данило вчинив по-своєму. І пішов назавжди.

Все це нгадувало монтаж сцен з якогось фільму: з дитинства — прямо на війну

Ще дитиною Данило читав книги про зброю і військових. За словами Марини Касьяненко, він обожнював американські бойовики. Але при цьому, каже Костянтин Касьяненко, їхній син не був агресивним, гучним, у нього був філософський склад розуму. «Коли він починав говорити, згадує батько Данила, все його слухали». У 15 років Данило закінчив середню школу, і вирішив стати електриком, а не професійним солдатом в Збройних силах України. Але його планам не судилося здійснитися. Це стало ясно, коли в кінці 2013 року в Києві спалахнули масові проєвропейські протести, які завершилися революцією. «Він завжди повинен був бути першим, розповідає Марина, згадуючи ці часи. Я була в паніці, коли він відправився на Майдан». Після революції Данило приєднався до територіального батальйону самооборони в Запоріжжі, а потім, коли сепаратистський проект Росії на сході України переріс у повномасштабну війну, Данило зрозумів, що може здійснити свою дитячу мрію.

Перерваний політ

В кінці весни 2015 року Данило вирушив на передову в Піски. Його військова підготовка проходила прямо на лінії фронту. Це ситуацію українські солдати жартома називали «природним відбором». «Він вирушив на війну без будь-яких навичок», розповідає мені Марина. Коли я вперше зустрівся з Данилом, він зізнався: «Це реальна війна. У нас тут немає другого шансу».

Данило дзвонив своїй мамі майже кожен день. Зазвичай вони не розмовляли про щось важливе. Але він був молодим хлопцем, у нього не було ніякої спеціальної освіти, військового досвіду. Все це нагадувало монтаж сцен з якогось фільму: з дитинства прямо на війну. І тому, можливо, і для Данила, і для його матері, ці щоденні телефонні дзвінки були способом вгамувати біль від тієї травми, коли мати відправляє на війну свою дитину. Якщо, звичайно, взагалі можна вгамувати цей біль. «Ми були на зв'язку щодня, каже Марина. Якби він не дзвонив, ми б жахливо хвилювалися».

Одного разу Данило подзвонив мамі, як завжди. Перебуваючи під мінометним і ракетним обстрілом, під вогнем танків і снайперів, він скаржився на укуси комарів. «Мені здавалося це якимось божевіллям, вони більше переживали про комарів, ніж про кулі», згадує Марина. Вона сказала синові, щоб беріг себе, і вони попрощалися. Це було 6 серпня 2015 року о 10 годині ранку, і це була їхня остання телефонна розмова. Через сім з половиною годин Данило був убитий мінометним вогнем, разом з одним зі своїх друзів.

Наступного ранкк з якоїсь причини Марина не перевірила сторінку підрозділу Данила в Facebook, як вона звикла робити це щоранку. О 10 годині ранку в квартиру Касьяненків подзвонив друг Данила, Андрій. Марина і Костянтин відразу зрозуміли, що щось трапилося:

- Ви батьки Данила?

- Так.

- Його більше нема.

Фантомні болі

Батьки досі не можуть прийти до тями після втрати сина. Марина розповідає про Данила зі сльозами на очах. А Костянтин, кожного разу бачачи сльози дружини, йде на кухню або в іншу кімнату. Він не вигадує для цього причину, він просто встає і йде. Напевно, ви думаєте, що він занадто гордий, щоб плакати перед гостями. Але чим більше ви спілкуєтеся з Костянтином, тим краще розумієте, що він не намагається приховати від вас своє горе. Але він відчуває себе абсолютно безпорадним, коли бачить всю біль своєї дружини. Він повинен щось зробити. Він рухається в будь-якому напрямку, сподіваючись, що існує хоч якийсь спосіб, що допоможе заглушити цей дикий біль від усвідомлення того, що він утратив свого хлопчика, свою єдину дитину.

Одного разу, коли Марина розповідала, як Данило любив дивитися американські бойовики, «Термінатор» і «Трансформери» Костянтин вийшов з кімнати. Через мить він повернувся в кімнату з військовою формою сина. Костянтин тримав її з гордістю. Ця була справжня гордість батька за сина, який втілив те, про що в глибині душі мріє кожен чоловік проявити свою мужність.

Діна, 15-річна собака Касьяненків, до сих пір все ще охоче підходить до солдатів у військовій формі. Ймовірно, думає, що це Данило.

Поїздка з квартири Касьяненків на кладовище займає близько години. У них немає машини, тому вони змушені взяти таксі. Кладовище знаходиться недалеко від аеропорту, який за часів Другої світової війни був нацистською авіабазою, а дорога, якою ми їхали, була побудована німецькими військовополоненими, пояснював Костянтин, любитель історії.

В українців є звичай писати на надгробках не тільки імена, але й кілька слів про покійного, а також поміщати на пам'ятнику його фотографію. Можливо, це відгомін радянського минулого, якась можливість дати мертвим певну особистість, лице, яке у нього було вкрадено за життя.

Наше таксі ламається прямо на зарослій ґрунтовій дорозі, тому далі ми йдемо пішки. Нарешті, я бачу могилу Данила. Його фотографія викарбувана на полірованій чорній табличці. Марина цілує фото сина на надгробній плиті, а потім злегка проводить рукою по його обличчю на фотографії. «Привіт, синку, каже вона. Ось ми знову тут». Вона піднімає вазу з квітами, яка перекинулася від вітру, прибирає могилу, а потім знову цілує надгробок. Поряд з нею стоїть Костянтин. Батьки разом дивляться на гранітний пам'ятник своєму синові. Їхні спогади як фантомні болі від ампутованою кінцівки. «Я більше не можу доторкнутися до нього, поговорити з ним, нагодувати його, каже Марина. Але я все ще відчуваю його, як ніби він тут, поруч з нами».

Протягом декількох місяців після смерті сина Марина часто ходила до церкви. Вона молилася про Данила. І ось одного разу вночі їй наснився сон, що вона опинилася на Фестивальній площі в центрі Запоріжжя, де зібралися добровольці. Люди навколо неї були чимось зацікавлені. Потім вона побачила, як якийсь старий із сивою бородою взяв її за руку і сказав: «Данило передає вам привіт. Він дуже сильно любить свою матір і передає вам, що тепер знаходиться у небесному батальйоні». Обличчюям Марини знову котяться сльози, а Костянтин, за звичкою, йде на кухню. «Після цього сну немов камінь впав з плечей», продовжує Марина. Я просто хотіла дізнатися, що наш син тепер у кращому світі».

Сльози і гордість

Після двох невдалих спроб підписати мирні угоди, війна в Україні триває вже більше трьох років. Загинуло більше 10 000 осіб. «Карпатська Січ», добровольчий батальйон, де служив Данило, врешті-решт був включений до складу 93-ї механізованої бригади регулярної української армії. Це офіційно зробило Данила солдатом. Після його загибелі, сім'я Касьяненків отримала фінансову компенсацію, а Данилу присудили військові нагороди.

Похорон Данила в Запоріжжі став подією, яка підкреслила масштаби трагедії. Натовп людей скандував українські гасла. Багато-хто заплакав, коли група солдатів винесла труну з тілом Данила.

Протягом останніх двох років Касьяненки уникали публічних заходів. Занадто важким був спогад про їхню втрату. Однак 24 серпня цього року Костянтин і Марина вирішили взяти участь у святкуванні Дня Незалежності України на Фестивальній площі в Запоріжжі. «Це був перший рік, коли ми змогли прийти на подібний захід, розповіла Марина. Зі сльозами на очах".

Через кілька тижнів після цього мені подзвонив Костянтин. Він був у Києві. Приїхав, щоб бути присутнім на церемонії, присвяченій третій річниці заснування батальйону «Карпатська січ» і захотів, щоб я теж приїхав.

На церемонії командир підрозділу несподівано почав вручати сім'ям загиблих бійців медалі. Костянтин завмер, коли почув ім'я сина, але потім він вийшов на сцену і отримав медаль за хоробрість Данила в бою, посмертно. Костянтин широко посміхався, і його очі горіли. Коли він намагався показати мені медаль, він довго не міг відкрити коробку, тому що руки все ще тремтіли. Вже на Хрещатику ми потиснули один одному руки, а я ще раз привітав Костянтина з медаллю сина. Він закурив сигарету і посміхнувся: «Данило заслуговує на це».

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Нолана Петерсона. Републікація повної версії тексту заборонена. Оригінал опубліковано на The Daily Signal.

Новое Время запрошує на лекції наших відомих колумністів Діалоги про майбутнє. Детальна програма тут

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Подкасти Радіо НВ

Пропустили улюблену передачу? Не дослухали інтерв'ю? Хочете переслухати радіошоу з архіву?

Підпишіться на подкасти Радіо НВ на Soundcloud.
Слухайте та поширюйте!

Слухати подкасти

Стань автором

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Новое Время, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

nv-opinion@nv.ua

Вибір редакції

Країни

Вчора, 13:25

thumb img
Так може піти Путін. Світові ЗМІ - про відставку Назарбаєва та про Казахстан без нього
Lifestyle

Вчора, 18:09

thumb img
Ще вірять. Як експерти оцінюють рівень щастя українців, і з чим його пов'язують
Події

Вчора, 16:12

thumb img
Циркове лобі vs активісти. Як в Україні та світі відмовляються від цирків з тваринами