В останні місяці після кількох гучних історій я всерйоз задумався над проблемою подвійного громадянства в Україні. Особливо зачепила історія відомого реформатора, екс-міністра фінансів Словаччини Івана Міклоша, якого я маю честь знати особисто. Він не може працювати в нашому уряді, оскільки не є громадянином України. А якщо отримає громадянство, то буде змушений відмовитися від рідного словацького, на що він, зрозуміло, не піде.

Є низка схожих випадків. Наприклад, згадаємо футболістів-легіонерів, які не мають можливості виступати за українську збірну. Ось я і задумався: чому в Україні заборонене подвійне громадянство? Ми тривалий час перестраховувалися, щоб громадянство не перетворилося на інструмент політичної боротьби. Але чому б не запровадити подвійне громадянство з певними країнами?

Механізм простий: ухвалюється закон, що дозволяє в межах двосторонньої угоди з іншими державами отримувати їхнє громадянство. Якщо відповідного договору немає, то й друге громадянство заборонене. При цьому виключити подібні угоди з тими, з ким у нас є територіальні суперечки або політико-правові конфлікти.

Талановиті люди з інших країн, зокрема й вихідці з України, які бажають працювати на батьківщині, могли б приїжджати сюди і працювати, не змінюючи паспорта. Адже просто смішно, коли хтось, обіймаючи державну посаду, нібито отримує українське громадянство. Подвійна гра.

А щодо країн, з якими таких домовленостей не буде, я запропонував би посилити відповідальність за отримання їхнього громадянства. Для пересічних громадян можна передбачити серйозні штрафи або адміністративні покарання, для чиновників — кримінальну відповідальність. Таким чином, гадаю, ми зможемо все врегулювати.

Своєю чергою спеціальні договори дозволять таким людям, як Іван Міклош, повноцінно й офіційно працювати на користь України. І це стосується мільйонів охочих жити саме тут. Я знаю багатьох, хто не проти отримати український паспорт, залишаючись при цьому громадянами Великої Британії, Ірландії чи Канади.

Вважаю, сьогодні примарний страх перед подвійним громадянством для українців неактуальний. І час запровадити систему двосторонніх ратифікацій, яка працювала б за тим самим принципом, що й уникнення подвійного оподаткування. Півтора роки тому я говорив про це особисто президенту, але не знаю, наскільки серйозно він сприйняв мої слова.

Не слід боятися, ніби українці, отримавши таку можливість, масово емігрують. По-перше, за бажання вони зроблять це і без подвійних паспортів, використовуючи й усі незаконні способи. По-друге, не так вже й просто українцю, який поїхав кудись на роботу або навчання, отримати у цій країні громадянство. Тому впевнений: дозвіл на отримання другого громадянства не погіршить ситуацію, зате допоможе розв'язати питання з фахівцями з інших країн, які зможуть працювати у нас.

Правильна міграційна політика — один зі стовпів успіху США і країн Латинської Америки. Сполучені Штати стали такими, якими вони є, завдяки тому, що розумно розпоряджалися можливістю надавати своє громадянство. Навряд чи американці цікавилися паспортами українських мігрантів ХХ століття: їм просто видавали американські, якщо ці люди могли бути корисними для країни. Ми маємо рухатися тим само шляхом.

Нам потрібно припинити думати про національність як про кровну категорію. Це конституційна категорія: будь-хто, незалежно від місця народження, походження, якщо він хоче жити тут і працювати на користь країни, має отримати доступ до громадянства, не відмовляючись при цьому від свого коріння.

Те саме стосується й інтелектуальної міграції. Уявіть: український програміст вирушає до США шукати кращої долі, бо тут у нього немає можливості проявити себе. І ось що може статися далі: за 5-10 років він отримає американське громадянство і буде змушений відмовитися від українського. А ще за 10 років у нього з'являться амбіції допомогти своїй країні. І цей розумний, освічений чоловік 40-50 років, який бажає продовжити кар'єру на батьківщині, не зможе там очолити міністерство або державну компанію, хоча міг би, враховуючи таланти, досвід і любов до країни, де він народився і виріс.

Наостанок підкреслю: звісно, питання про подвійне громадянство слід ставити лише в тому разі, якщо з країною, про яку йдеться, демарковано всі кордони та немає політичних ризиків, пов'язаних з таким рішенням. Особливо це стосується сусідів.

Колонка опублікована в журналі "Новое Время" від 20 травня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене.

Більше точок зору тут