Січень в Україні все більше стає національним, аби не сказати націоналістичним, місяцем у році. Починається він із дня народження Степана Бандери і маршами на його честь, потім різдвяні свята плавно перетікають у День соборності та День пам'яті героїв Крут.

Цього року я зібрав статистику маршів на честь Бандери починаючи з 2007 року. Знаєте, що вражає? Бандера в пам'яті українців — найконфліктогенніша фігура, але водночас складно знайти іншого такого ж історичного персонажа, який настільки поділяв би українців на два антагоністичні табори. Марші Бандери в основному проходять мирно. Вся пов'язана з ними агресія — вербальна і виливається, як правило, в потоки злих коментарів у мережі.

Ці спостереження підтверджують те, що я говорю роками: незважаючи на внутрішні розбіжності, Україна була і залишається відносно стабільним політичним співтовариством. І якщо її залишити саму на себе, вона впорається із внутрішніми кризами. Власне, це і сталося б після Майдану, якби не агресія Росії. Та й зараз під час загальної депресії, озлобленості, тотального браку довіри до влади, протестів у Києві, війни на сході і зброї, що гуляє країною, в України є всі шанси стати європейським Сомалі, але вона не робить цього.

Інші висновки про стан української нації я отримав завдяки проекту, над яким працюю з американською колегою Оксаною Маланчук. Із 1994 року ми порівнюємо Львів і Донецьк — два протилежні полюси України. Останнє опитування вдалося провести в 2015-му. Тоді у велике національне дослідження про цінності за методикою World Values ​​Surveys занесли також Київ, Дніпро, Харків і Одесу. Подібна методика дозволяє заміряти, наскільки суспільство піддається реформам.

Якщо нам потрібна Україна нової якості, Одеса — одне з основних міст

а версією українських публіцистів, у ідентичностей теж є ціннісний вимір: мовляв, україномовні українці більше підтримують зміни, ніж російськомовні і росіяни. Наше опитування це підтверджує лише в одному випадку: україномовних із Західної України. Цінності в Україні відрізняються не стільки в силу мови, скільки уздовж кордону 1939 року: між тією частиною, що стала радянською в 1920-30-х роках, і тією, у якої було 20-25 років відстрочки.

Це ще раз демонструє важливість Західної України: відбери її, отримаєш решту України. Пасивнішу, таку собі Білорусію. Про це мріяли багато хто в Кремлі і серед наших доморощених сепаратистів. Я радий їх розчарувати: зараз, щоб отримати іншу, «втихомирену» Україну, недостатньо позбутися західних областей. Потрібно відібрати ще й Київ.

Поява Києва як твердої української столиці — одна з найважливіших змін останніх 10-15 років. Твердішими є позиції лише у Львова — це вже найнаціоналізованіше місто, населення якого водночас прагне змін

Об'єднання сильної національної ідентичності з прагненням до змін — український феномен. У більшості країн Європи націоналізм і зміни розділені: європейські націоналісти хочуть повернення до минулого. В Україні ж усе навпаки.

У напрямку до осі Львів — Київ курсує і Дніпро. Протилежним полюсом залишається Донецьк. Нехай мікроскопічно, але на початку 2010-х його дистанція щодо Львова скорочувалася. Однак війна знову відкинула місто у протилежний бік.

Втім, нас більше цікавило, де в цьому розкладі Харків і Одеса. З'ясувалося, що Харків ближче до Дніпра, а Одеса — до Донецька. Тому якщо нам потрібна Україна нової якості, Одеса — одне з основних міст. Із цього погляду призначення Саакашвілі на посаду одеського губернатора могло мати стратегічне значення, але завершилося стратегічним провалом.

Ця різниця між бажанням і реальністю в незалежній Україні стала правилом. Як зауважив один український дипломат, наша країна ніколи не пропустить шансу пропустити шанс.

Стан української нації неідеальний. Але він досить гарний для того, щоб реформувати країну. Принаймі, так було в 2015-му. Катастрофічний розрив між шансом і реальністю — ось головне питання для обговорення, якщо вже мова заходить про стан української нації.

У мене немає переконливої ​​відповіді. Можливо, справа в часі: кажуть, у середньому трансформація країни займає 50 років. Можливо, в тому, як ми говоримо і що думаємо про Україну. Ми сперечаємося про мови та історичну пам'ять, а потрібно — про рівень економічної свободи і незалежні суди. Але щоразу, коли, обговорюючи черговий український провал, кивають на незавершений характер української нації, мені незмінно спадає на думку образ поганого танцюриста, якому заважає відомо що.

Колонка опублікована в журналі Новое Время за 9 лютого 2018 року. Републікація повної версії тексту заборонена

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени