Покоління, якому вдасться
Наш час складний, але такі кризи траплялися у кожному поколінні, і їй все ще можна дати раду. Життєво важливо правильно встановити горизонт очікувань — його центром мають бути нинішні діти — і рухатися
Ми живемо в найскладніші, але й найцікавіші часи — фраза, яку не раз доводилося чути й самій казати від часів Євромайдану, однак чи справді наші часи найскладніші в Україні? Складніші за роки Першої світової й УНР, приєднання України до Радянського Союзу, колективізацію, Голодомор, Другу світову, Відлигу, придушення культурного життя 1970-х, Чорнобиль, колапс Радянського Союзу? Схоже, у нас уже дуже давно найскладніші часи, і в цьому покоління нинішніх тридцяти- і сорокалітніх аж ніяк не особливе. Радше, воно переживає таку саму кризу, що припадає хоча б раз на кожне українське доросле покоління. Але що важливо: це рідкісний випадок, коли справді — попри всі «але» — є цілком реальний шанс вирватися з «проклятого кола» поразки, й ось чому.
Шість років тому, у 2014-му, тодішнім тридцятилітнім, і мені також, здавалося, що за якихось кілька років можна досягнути фундаментальних змін у тому, як працює українська держава. Треба тільки докласти спільного зусилля, напружитися з усіх сил, і вже за рік-два побачимо реальні зміни. Ці кілька років, однак, пішли на дещо інше: стало виразно зрозуміло, що цілі треба ставити значно далі, принаймні за одне покоління, готуватися до тривалого шляху, а розчаровуватися через невдачі тут і зараз ще явно зарано. Ці шість років — важливий етап накопичення запасу міцності, тобто розуміння складності й тривалості процесів. Крім власного досвіду, зрозуміти це гарно допомагає й читання українських класиків — Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Валер’яна Підмогильного, Миколи Хвильового. Вони порушували ті самі питання: яким є українське суспільство, яким ми б хотіли, щоб воно було, що для цього треба робити? Це допомагає, бо демонструє реальну часову перспективу, показує, наскільки довгим є шлях, і скільки людей уже по ньому йшло. Дає сили неухильно рухатися, піднімаючись після ситуативних поразок.
Шансів на успіх додають і характеристики того покоління, на чиї плечі нині перемістився тягар відповідальності, — тобто тих, кому зараз сорок плюс років. Це покоління, яке все ще пам’ятає пізній СРСР: безконечні черги за маслом, піонерські марші з усім притаманним їм лицемірством, заборону на рок-н-рол і довге волосся в хлопців, реальні першотравневі демонстрації й колони робітників і службовців, які травлять анекдоти про партійних лідерів, час від часу перериваючись, щоб на всі легені гаркнути розкотисте: «Уррра!». Це покоління, яке дуже добре, на рівні десь під шкірою, розуміє тодішнє «двоємисліє» — здатність думати і виражати водночас протилежне: лояльність і скепсис на межі з саботажем. Воно також пам’ятає масове захоплення мексиканськими серіалами, котрі розсували ще недавно нездоланні завіси — ті, що приховували інакше суспільство. Воно знає, що саме в цьому секрет солодкого захвату історією «багатих, які також плачуть»: ти бачив триб життя, який ще вчора був за сімома печатями, ти пробуджувався до глобального світу. У цього покоління все ще є імунітет до ностальгії за СРСР. Водночас, дорослішало воно вже геть в іншій країні: балансувало в постійній несталості, непевності, адаптувалося до карколомних поворотів економіки й політики. Саме це покоління брало участь чи принаймні пам’ятає всі три основні українські майдани: на граніті, Помаранчеву революцію та Євромайдан. І саме воно встигло пожити в найрізноманітніших точках планети: від Торонто до Лагоса, від Пекіна до Мехіко. Не тільки вік, а й ця його здатність розуміти і закритий, і відкритий світ робить його особливо підготовленим, щоб перейняти відповідальність за подальшу долю країни.
Багато хто з цього покоління на власній шкурі переконався, що будь-який постреволюційний ентузіазм вщухає за кілька років, а коріння проблем, з якими доводиться боротися, сягає майже сотні років — десь до середини 1930-х. Це означає, що ставитися до цих викликів треба так, як сапер до мінного поля, а не як герой до фотогенічної, однак малорезультативної атаки. Працювати доведеться довго, часом тихо й непомітно, виснажливо і монотонно. Це нелегко дається цьому поколінню сорокалітніх, яке звикло до крутих віражів історії та приголомшливих і — що головне — швидких перемог Майдану. Але плюс у тому, що це знання вже є, і воно посилює готовність.
Найбільша складність шляху в тому, що в цьому процесі «розмінування» багато відступів і відкочувань — ми бачили це не раз на малих прикладах впродовж шести постмайданних років, — а це дуже фруструє. Однак полегшення настає, якщо правильно встановити часовий горизонт: точкою орієнтації має бути вже наступне покоління, ті, кому зараз десять-п'ятнадцять. У свої сорок вони мають вирішувати питання геть іншого порядку, їм не повинні дістатися у спадок нинішні дилеми. Тоді когорта теперішніх сорокалітніх зможе розрахувати свої сили і не впадати у відчай від того, що суттєвої трансформації держави, не кажучи вже про суспільні відносини, вдасться досягнути лише за кілька десятиліть. А тим часом зосереджувати свої зусилля на очевидному: освіті, свободі діяльності, зокрема й економічної, найкращих умовах саморозвитку — через постійне, невпинне виявлення і знешкодження старих проблем і встановлення правил, які відповідають сучасному світу, а не відтворюють підходи тоталітарної держави середини минулого століття.
І насамкінець, щоб усього цього досягнути, в центр уваги треба поставити якнайкраще урядування на рівні конкретних інституцій — від міністерства до малого міського музею на 25 осіб. Якісна побудова інституцій, розвиток їхніх команд, встановлення й регулярний перегляд розумних правил — все, що називається добрим урядуванням, має бути в серці всіх рішень і дій. Не результати тут і зараз, не швидкі перемоги, не ситуативне полегшення — вони лише відволікають від отієї монотонної роботи сапера на мінному полі. А для цього потрібні солідарність і взаємопідтримка в експертній спільноті: заохочувати відданих і впертих, визнавати зусилля, поважати зроблене. Кожен прояв підтримки і визнання — на вагу золота.
Наш час складний, але такі кризи траплялися у кожному поколінні, і їй все ще можна дати раду. Життєво важливо правильно встановити горизонт очікувань — його центром мають бути нинішні діти — і рухатися. Може, не надто карколомно, але неухильно.
«Українські основи» — спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства. Всі тексти шукайте тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
