Угорщина знає, що робить

Демократичні лідери постали перед найбільшим питанням – а хто візьме відповідальність? Цю проблему підняли під час останнього протистояння у Європарламенті, де минулої середи голосували, чи накладати на Угорщину санкції за її неліберальну політику. А також у Швеції, де крайні праві добре зарекомендували себе на виборах, та обговорювали, чи добре захищені кордони. А також у Британії, де підготовчі акорди Брекзіту здаються все ближчими.

Ідеали ЄС вимагають ясності. Має бути прийняте рішення щодо європейської федерації, де зійшов би нанівець суверенітет окремих націй, чи потрібна вона взагалі, та кому.

Раніше все було легше. Угоди – в Аугзбурзі у 1555 році та Вестфалії у 1648-му – які виникли після кількох років різанини, тяжіли до принципу, за яким національні держави були нормальним явищем у міжнародних відносинах. Угоди не допомогли зупинити війни чи зруйнувати імперії, не зникли вони і в епоху релігійної толерантності. Та вони передбачали, що країни, які апелювали до вірності своїх громадян у визначених кордонах, були основними одиницями влади.

Хто був відповідальним? Очевидно, що правитель – який поступово, з часом, отримував владу по волі людей. Більш давні держави на кшталт Британії та Франції були досвідченими на цій ниві. Новіші утворення на кшталт Німеччини та Італії в другій половині ХІХ століття намагалися наздогнати їх. У ХХ столітті антиімперіалістичні імпульси – здебільшого з боку США – набрали обертів та призвели до виникнення нових держав. Національні держави почали домінувати у світі.

Орбан розраховує на розколи

Та велика різанина Другої Світової війни і нацизм спонукали кількох мислителів й активістів спустошеної Європи розглядати націоналізм не як профілактичний засіб від війни, а як її першопричину. Економічна взаємозалежність та повільна, але стабільна інтеграція прийшла б на місце «балансу сил» поміж держав, які вочевидь зазнали поразки.

Влада стабілізувалася, завдяки об’єднаній мирній організації: федеральній Європі з сусідніми їй націями, які приєднуються за умови дотримання правил клубу. А саме кооперації, рівності, свободи слова, ринку та преси, а також поваги до громадянського суспільства. Це цінності західного лібералізму, втілені у новому виді панівної влади, що відмовилась від старого її різновиду.

Клуб має правила, за межі яких не можна виходити. Вважається, що Угорщина, член ЄС з 2004 року, цього тижня їх переступила. Звіт, представлений Джудітом Саргентіні, членом Зеленої партії Європарламенту з Нідерландів, продемонстрував, що угорська адміністрація, яку очолює все більш авторитарний Віктор Орбан, цілковито нехтує незалежністю судочинства, преси та свобод, а також є вкрай корумпованою. В результаті парламент проголосував – уперше в своїй історії – накласти санкції на Угорщину, забравши у неї право голосу в Раді ЄС.

Орбан, який оголосив такий вчинок заздалегідь підготовленим ще напередодні дебатів, проявив неабияку нахабність, сказавши, що Угорщина «не поступиться перед шантажем». За його словами, це була атака на угорську державу та її людей, здійснена з боку тих, хто дозволив потокам мігрантів увійти до Європи, і примушував Угорщину зробити те саме.

Опір Орбана додав драматичності проблемі: чи може демократична асоціація на кшталт ЄС, діяльність якої обмежена певними правилами, діяти всупереч обраному парламенту, на кшталт його власного? Орбан руйнував основи лібералізму цієї організації – а понад усе її політику щодо мігрантів – починаючи з приходу до влади у 2010-му. Цьогоріч, отримавши ширші повноваження на виборах у квітні, та за широкої підтримки патріотичних, популістських панівних партій Польщі та Італії, а нещодавно ще й зі Швеції, він відчуває себе дедалі спроможнішим голосно оголосити про свій виклик ЄС.

Орбан бачить себе лідером, що відстоює справжні християнські цінності та несе полум’я войовничого християнства, яке ослабло в західно-європейських руках, а також який байдуже споглядає, та навіть бере на озброєння, навалу до Європи переважно мігрантів-мусульман. І він продовжить свій наступ, і буде переконливим, оскільки рішення Європарламенту має бути схвалено лідерами 28 держав-членів (включаючи Британію, яка все ще думає про Брекзит), а серед них він має і союзників – не лише Польщу та Італію – які можуть накласти вето.

Угорське протистояння підкреслило – жорстко, але вимушено – питання влади.

Це ж питання поставив ЄС і Еммануель Макрон, лідер тих, хто найбільш очевидно протистоїть націоналістам-популістам. Стоячи на надійнішому просуванні до ближчої європейської інтеграції, лише французький президент поставив питання руба: хто за федерацію? І хто ні?

Колеги Макрона проголосували за введення євро, що стало таким же механізмом посилення інтеграції, як і нові методи обміну валют, погодившись на «як ніколи близький Союз» – і в той же час відходячи від усе більш інтегрованого банківського та фінансового сектору, що, як і побоювались правоцентристські німецькі партії та держави Півночі, призведе до більшої безвідповідальності з боку країн Півдня.

Орбан розраховує на ці розколи. Він помічає посилення націоналістів, розуміє небажання ЄС іти на щось більш, ніж заяви, та разом з тим затягує час.

Макрон, який прискорив темпи та поставив питання необхідності прийняття рішення, тим не менше запропонував – окрім інтеграції чи виходу, на який пристала Великобританія – третій шлях. Він запропонував Європу концентрованих кіл, з ідеєю інтеграції в основі, та все сильнішими механізмами гуртування навколо Союзу для тих держав, що розташовані набагато далі від центру.

І це той шлях, яким слід піти: він підходить і тим країнам, які бачать Союз як державу-ембріона, і тим, хто розглядає його як організацію вільної торгівлі, що сприяє кращій міждержавній кооперації у вибраних сферах. Якщо його приймуть, то ЄС звільниться від ним ж створеної дилеми – як зблизити Союз, багато членів якого прагнуть залишитись на відстані. Ці країни схиляються до такого рішення, оскільки хочуть зберегти національний суверенітет – як, здається, і люди, які через це за них голосували. У національній державі зрозуміло, хто несе відповідальність. Натомість Європейський союз відклав це питання до виникнення ідеальної держави майбутнього.

Орбан розуміє цю велику правду, і заснував на ній своє напівавторитарне правління. Тим часом британці зробили вибір. Угорці, поляки та італійці рухаються в бік ворожого табору. Інші продовжують залишатись невизначеними. А часу стає все менше.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Джона Ллойда. Републікація повної версії тексту заборонена

Вперше опубліковано на Reuters

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени