Після підписання угоди зі США. Як змінилися перспективи України — чесна відповідь
Давайте подивимося на угоду України і США про рідкісноземельні метали без емоцій
Україна підписала угоду з США про створення спільного фонду реконструкції та інвестицій. Суть проста: ми відкриваємо доступ до своїх надр — насамперед, рідкоземельні мінерали, нафту, газ. 50% доходів йде у фонд, яким керують спільно з американською стороною. У відповідь нам обіцяють довгострокову фінансову підтримку на відбудову. Без боргу, без конкретних сум, без чітких дедлайнів. Все має вигляд як щось правильне і обнадійливе. Але давайте подивимось на це без емоцій.
По-перше, що таке рідкісноземельні мінерали? Вони називаються «рідкісними» не тому, що їх мало на Землі, а тому що в кожній тоні породи їх дуже-дуже мало. Щоб добувати їх у промислових масштабах, треба витягувати мільйони тон породи, проводити складну хімію, будувати логістику, вкладати сотні мільйонів. Мінімальний чек — $300 мільйонів. І це лише старт. Це довгий, дорогий і ризикований бізнес.
Тепер питання: а чому за 30 років незалежності в Україні ніхто цим не займався? Ні американці, ні німці, ні австралійці. Хоча в світі є купа країн із такими ж корупційними ризиками: Нігерія, Конго, ПАР, Бразилія — там добувають усе, і інвестори йдуть. То чому не йшли в Україну?
А чому за 30 років незалежності в Україні ніхто цим не займався?
Чесна відповідь — ні, не через корупційність, а бо в нас родовища, мабуть, просто «не дуже». Якщо б вони були справді привабливі - працювали б уже. Бо світ уміє працювати з корупцією, якщо в цифрах усе сходиться. Але, мабуть, тут не сходиться.
І от тепер ми підписуємо угоду. Радіємо, що вона «не боргова», «на нульовій базі». Але насправді - це проблема. Бо якщо це не борг, то це просто економіка. А на голій економіці ніхто сюди не йшов. І, схоже, й не піде. Якби це була угода на умовах погашення боргу — інвестор мав би стимул. Він отримував би не лише дохід від видобутку, а й додаткові виплати з боргу — і тоді ризик був би виправданий. А зараз — ані стимулів, ані переваг. Просто «приходьте, якщо хочете». Але ці двері відчинені вже 30 років. Ніхто не зайшов. Як кажуть, раніше було: «Заходьте до нас на вогник!», — але той вогник загасили, знищивши додаткову приманку для інвестора через часткову виплату боргів.
І ще один нюанс: навіть якщо завтра інвестор вирішить подивитися на можливості видобутку в Україні, то перша тонна руди поїде не раніше, ніж за 5 років. А до того моменту вже точно буде інший президент США (і, скоріше за все, новий президент України). І ми не знаємо, чи наступні адміністрації будуть дотримуватись цього курсу і тим більше — угоди (в Україні підписаний контракт, загалом, розглядається як гарний старт для переговорів). А для великого інвестора політична передбачуваність — ключова.
Тому вигода для України — це «якщо»: якщо прийде інвестор, якщо стабілізується ситуація, якщо будуть гарантії. І головне — якщо родовища виявляться справді рентабельними.
Але замість того, щоб покладатися лише на великі складні проєкти, паралельно можна було б зробити простіше. Подивитись на Америку. Там дозволено видобувати сланцеві газ і нафту. Саме це зробило США № 1 у світі за видобутком. У нас — це заборонено. І в Європі - теж. Але, можливо, настав час припинити орієнтуватися виключно на зарегульовану Європу. Можливо, краще дозволити хоча б те, що реально працює. Бо для сланцевого газу не треба мільярдів. Там вистачить кількох мільйонів і зміни правил.
Тут я миттєво пересідаю на експертний геополітичний диван. Найбільша помилка — думати, що нам важлива лише економіка. Насправді нам важливо, щоб були хоч якісь інвестиції і поступово будували супер великі і супер дорогі шахти і виробництва. Бо якщо їх збудують американські компанії, то це вже зона стратегічного інтересу США. А це зовсім інший рівень захисту. Це геополітика!
Тому головне питання — хто саме має це будувати. І от, як приклад, називаю 3 компанії-гіганти в США: Freeport-McMoRan, Newmont Corporation, Southern Copper Corporation. Саме ці компанії - не просто потенційні інвестори. Це інфраструктурна броня. Це корпоративна оборона. Бо якщо вони заходять — заходить американський вплив, страхування ризиків, політичне прикриття.
Поставте собі запитання: якби в Маріуполі замість заводу Ілліча та Азовсталі стояли величезні заводи Ford, Boeing і US Steel — чи наважилися б росіяни бомбити це місто?
Додатково — якщо в Україну заходять гіганти видобувної галузі, то виникає колосальна потреба в інженерах, геологах (привіт вищій освіті!), а також у новій інфраструктурі: залізничній та автодорожній. Оскільки копальні, зазвичай, не в Києві, то будуть розвиватися малі міста — житло, готелі, сервіс і все, що із цим пов’язано.
Нам потрібно зробити так, щоб сюди надовго зайшли великі американські (і не лише) корпорації. Навіть якщо держава Україна не отримає прибуток від цього напряму, вона отримає значно більше — через економічний ланцюг створення доданої вартості і через вплив на геополітичну стабільність.
До речі, це вже працювало. Сінгапур 1960-х — бідна країна з божевільною північною сусідкою — Малайзією. Лі Куан Ю залучив гіганта ExxonMobil, яка побудувала один із найбільших нафтопереробних комплексів у регіоні - The Singapore Refining Company. Її потужність — 290 тисяч барелів на добу, поруч ще більша — від ExxonMobil — 605 тисяч барелів. І знаєш що? Малайзія не полізла. Бо американські інтереси — це те, що не чіпають, якщо вони справді є.
І от ще важлива річ: видобути — це не головне. У світі тільки 50% рідкісноземельних елементів видобуває Китай. Але вже 90% заводів з переробки рідкісноземельної руди — в Китаї. Саме там руда перетворюється на «корисну речовину». Саме там формується справжня додана вартість. І знаєте що? Ці заводи жеруть електроенергії більше, ніж більшість галузей разом.
Тобто навіть якщо ми будемо щось добувати — все одно повезуть на переробку до Китаю. Тому Україні потрібен не тільки кар'єр, а й завод — і цим самим ми зможемо стати ще ціннішими. І тут наш козир — електроспроможність (за умови підключення ЗАЕС, але навіть якщо ні - все одно повинно вистачити). Якщо правильно все організувати — ми зможемо дати цьому заводу дешеву енергію. І це буде виробництво не заради прибутку, а головне — заради захисту.
Бо прибуток — це не завжди мета. Ось прости приклад — країна ж купує танки, літаки — і не чекає від них прибутку — вона направляє їх в бій задля продовження існування, отже — вони просто захищають, ми їх звичайно втрачаємо — і не чекаємо поки нам за них вернуть гроші ті, хто їх знищив. Те саме із супер дорогими промисловостями — зрозуміло, що ми не зможемо одразу отримувати з них прибуток. Але головна роль — якщо це все збудоване за участі американських гігантів — це, в першу чергу, наш стратегічний броньований щит. Це не просто економіка. Це те, що не бомблять без наслідків. Це те, що стримує навіть без слів.
І от тільки в такому форматі ця угода справді має сенс. Як економіка — вона слабка. Як політика — умовна. Але як інструмент захисту через інвестицію — це вже інша справа. Тепер питання: зможемо використати її правильно — чи знову пройдемо повз?
Також у першій версії контракту передбачалась комісія, яка ухвалювала б усі рішення, і більшість голосів у ній належала американським представникам. Тепер же, як велику перемогу, нам подають те, що в новій версії комісії голоси будуть розподілені порівну між американською та українською сторонами. Але ж ми хочемо, щоб американський інвестор прийшов сюди. Як ви думаєте, наскільки йому комфортно в такій ситуації?
Наразі ми маємо таку собі паперову угоду без справи — це чергова спроба створити рамку, в яку хтось, можливо, колись щось принесе. Але сам факт підписання не означає, що принесе. І поки не з’явиться логіка, яка зробить ці інвестиції виправданими — це залишиться просто ще одним документом у довгій історії українських очікувань.
Як скептичний експерт на дивані - поки що ставлю на те, що через п’ять років усі взагалі забудуть, що був якийсь договір, і не з’явиться жодного заводу — бо в Україні ще не було такого, щоб хтось думав на 10 років уперед.
А спитаєте ви — навіщо все це потрібно Трампу? А він продасть цей договір своїм виборцям як величезне досягнення — як справжнє Art of the Deal! І скаже, що США отримає від цього супер-мільярди доларів. А як саме отримає і коли отримає - ну, його виборці такими дрібними питаннями себе не обтяжують.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
