Пам'ятаємо про Львів і Вільнюс" — такий банер з'явився 11 листопада на вражаючому своєю численністю марші польських націоналістів. "Звичайно, пам'ятаємо", — подумки відгукнулась вражаюча кількість українців і литовців.

Майже 30 років тому Східна Європа надихнула світ своїм порятунком від комунізму. Свобода і процвітання здавалися неминучими. А жахи минулого повинні були гарантувати, що відкату назад не відбудеться. Але ні. І сьогодні Східна Європа якось не надихає.

Авторитаризм, націоналізм, корупція, історичний реваншизм, анексія територій і відкрита війна відбуваються тут і зараз. ЄС намагається, але не може вирішити ці проблеми, включно із загостренням відносин з власними членами — Угорщиною та Польщею. Регіон трясе. Та й не тільки його. Ключовим є націоналізм. Він став трендом, що розкриває історичні рани і визначає суть політики. Ми не можемо це ігнорувати.

Гірка іронія — в тому, що Майдан, який запустив процес фундаментальних змін в Україні, був явищем глибоко ліберальним. Але агресія Росії вдарила по цьому лібералізму, зробивши націоналізм більш релевантним і дієвим. А наступ націоналізму у Східній Європі посилив релевантність.

Так, націоналізм може бути корисною грою, якщо в неї не заграватися. Але це непросто: коли замість коректності панує прямолінійність, загострювати проблеми вигідніше, ніж вирішувати їх, а пошук компромісів виходить з політичної та громадської моди. Така модель створює божевільні ризики для демократичних держав і міжнародних відносин, оскільки б'є по головному — безпеці. Безпека людини, громадських інститутів і цілих країн випаровується на очах.

Східна Європа зараз — простір тих, хто ступив на гостре лезо і намагається по ньому бігти. Хтось вимушено, хтось — з непідробним задоволенням. Українці схильні до нищівної державної самокритики. Один з наших мемів: "Ми самі в усьому винні". Але це не так. Ми не винні в тому, що націоналізм сусідів з історичних причин зачіпає нашу територію. Ми винні лише в тому, що за останні три роки відчули в собі силу захищатися. Ось у чому причина загострень у відносинах з сусідами.

Звичайно, існує альтернатива — залишатися показово білими і пухнастими. Таких люблять. Але є проблема — на таких не зважають. Особливо в умовах поточного моменту.

Можна, наприклад, не відкривати собі і світу свою історію. І не буде сварок з Польщею. Але тоді нашу історію відкриє Польща. Можна не захищати українську мову. І не буде сварок з Угорщиною. Але тоді Угорщина захистить монополію угорської мови на Закарпатті. І Будапешт, і Варшава будуть при цьому праві з точки зору свого національного інтересу. Але у нас же свій інтерес. І так, ми повинні чути своїх сусідів. Але і вони повинні чути нас.

23 роки лагідності не зробили нас сильнішими. Майдан і війна з Росією зробили. Зараз нам не вистачає тільки економічних м'язів. Решту за останні три роки ми накачали. Так ось: не можна одночасно ставати сильнішими і більш поступливими. Особливо, якщо навколо сильні гравці з власними апетитами.

Це відмінно підтверджує приклад Туреччини. У 2009 році концепція міністра закордонних справ країни Ахмета Давутоглу Нуль проблем з сусідами стала офіційною доктриною. А з сусідами у Анкари накопичився цілий оберемок проблем. Політика Давутоглу здавалася надзавданням. Але у Туреччині були гроші і натхнення на її реалізацію. Всі були в захваті. Включно з сусідами. Тоді ж наша південна сусідка ставала сильнішою і відроджувала свою османську ідентичність. Сусіди розуміли це і не грали в добродушних ангелів. Вони прагматично намагалися отримати свою національну вигоду від поступливої ідеї про "нуль проблем". Ситуація швидко входила в клінч. Конфлікти посипалися як з рогу достатку. Доктрина змінила статус з перспективного надзавдання на нездійсненну утопію.

Буде наївно вважати, що якщо в самій Україні і навколо неї націоналізм на підйомі, якщо ми, нарешті, взялися за формування власної ідентичності і захисту своєї мови, то ефективною для Києва буде стратегія Нуль проблем з сусідами. Зіткнення неминучі. І якщо ми не захистимо свою ідентичність і мову, то не захистимо і свою територію. Тому повинні захищати. Не відмовляючись від пошуку рішень в суперечках з сусідами. Навіть якщо в цьому пошуку і нам, і сусідам доведеться бігти по лезу. Мета у всіх (крім Росії) одна — добігти до фінішу без кривавих порізів.

Колонка опублікована в журналі Новое Время за 17 листопада 2017 року. Републікація повної версії тексту заборонена

Новое Время запрошує на лекції наших відомих колумністів Діалоги про майбутнє. Детальна програма тут

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени