Минуло три роки. Три роки тому десь о сьомій ранку я взяв три дрони, котрі облітав напередодні, й поїхав на позиції 72-ї бригади під Лютежем. Через нас відступала 80-та бригада. Від обох бригад я заразився діловим спокоєм; росіяни мене вразили хаотичністю навали — наступом це важко було назвати, радше безладним переміщенням.

Роки пролетіли швидко, але не безболісно.

Чим далі, тим більше потреби у змінах у країні. І мова зовсім не про те, що нам нав’язують вороги і «друзі» — мова про ті реформи, котрі за нас не придумає і не зробить ніхто.

Найбільша проблема зараз — це фактична відсутність покарання за ухилення від виконання свого обов’язку із захисту Батьківщини (ухилення+СЗЧ+дезертирство). Держава не виконує тут своєї функції, поклавши всю проблематику із залученням людей до війська на ТЦК. Треба було давно віддати від мало чисельного ДБР підслідність цих справ Нацполу, запровадити адміністративну відповідальність за нетривале СЗЧ замість кримінальної, створити спеціальні підрозділи, куди повертати втікачів.

А загалом, все це тому, що суспільство якось змирилося з тим, що його верхи демонстративно не беруть участі у збройному захисті, що нормально примушувати служити вічно одних і «розуміти» тих, хто повтікали.

Верхи демонстративно не беруть участі у збройному захисті

Треба, врешті, якось, хоча б символічно розшаркуватися перед тими, хто сумлінно тягне лямку служби вже четвертий рік.

Для цих «старослужбовців» можна було б подумати про право на більш тривалі відпустки, можливість змінювати тиловий і фронтовий режими служби за передбачуваним графіком, спрощений перехід між підрозділами, на символічну грошову премію. Відмінити необхідність проходити базову підготовку (а зараз це всеодно треба, хоч ти воював і 3 роки; наплювати, що досвіду у тебе більше, ніж у середнього інструктора на базовій військовій підготовці). Право на носіння службового пістолету, нарешті. Ну придумати хоча б щось, якесь символічне «спасибі».

Бо скидається на те, що над полегшенням долі СЗЧшників та преміюванням молодих контрактників державні мужі думають увесь час. А якось вшанувати і заохотити свідомих громадян, добровольців, що 3 роки воюють — не виходить.

Трохи дивно спостерігати, як привид скорого кінця війни терзає країну вже котрий рік. Як можна вірити, що війна ось-ось закінчиться?!

І справа не тільки у ілюзіях, які щоразу розбиваються і причиняють біль. А в тому, що ми воюємо за правилами кількамісячної війни, або маленького, майже фонового конфлікту на кшталт АТО. Треба змінювати правила життя і на фронті, і в тилу, бо вони елементарно не підходять для багаторічної війни.

Треба їх розробляти. Програму реформ в армії та в тилу. І добиватися виконання.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV